Де знайти правду?

Де знайти правду, захист у правовій демократичній державі Україна її громадянинові, пересічній, як мовиться, смертній людині? Звертався письмово до колишнього керівника ДПАУ М. Азарова. Відповідь його заступника фактично не про що. Писав Генеральному прокуророві України. Лист переслали прокурору міста. Звертався до Верховної Ради — послання опинилося знов у ДПАУ, куди я вже писав п’ять разів. Нарешті відправив листа Президенту України. Скарга потрапила до апеляційного суду... Не перелічуватиму інші, дрібніші чиновницькі інстанції, але скажу, що хоч куди ви писали б, хоч як били б на сполох, результат завжди буде однаковий: наші листи по суті ніхто не розглядає, не вникає в їх зміст, не намагається вживати жодних заходів за ними. У кращому разі справа закінчується тим, що вам надсилають відписки, котрі нічого не пояснюють, абсолютно нічого не вирішують.

Суть справи. У лютому 1997 року ми з дружиною мали нещастя купити приватний будинок у селищі Козача Лопань Дергачівського району Харківської області за 7000 грн. До цього кроку змусили особливі обставини: мати дружини — інвалід першої групи — за рекомендацією лікарів мала потребу в чистому, здоровому сільському повітрі. Та й життєві обставини поставили перед необхідністю шукати вихід — родина шість чоловік: ми з дружиною — пенсіонери, син-студент, дочка без роботи, онук сім років. А біля будиночка є земельна ділянка, це велика підмога, щоб звести кінці з кінцями.

За оцінкою БТІ, будинок збудований 1962 року, був оцінений у 19256 гривень (це вартість нової будівлі, так звана відновна ціна), а справжня його ціна, з огляду на відсоток зносу будинку, — 14920, договірна ж — сім тисяч гривень. Під час оформлення договору купівлі-продажу нотаріальна контора стягує з нас держмито 962 грн. 80 коп., тобто з первісної вартості без врахування відсотка зносу. А ми розраховували на держмито в розмірі 350 гривень, тобто на 5 відсотків від договірної ціни. Природно, ми з таким рішенням податкової інстанції не могли погодитися. Однак на наше обурення в нотаріальній конторі відповіли, що відомство діяло відповідно до параграфа 48 інструкції ДПАУ «Про порядок нарахування і стягнення держмита» від 22.04 1993 р., котрий каже про те, що держмито нараховується виходячи з відновної вартості будівлі, іншими словами — як з нового будинку. А будинок уже простояв більш як 30 років, і ми заплатили хазяїну лише сім тисяч гривень, а не понад 19. Розірвати угоду неможливо, продавець заявив, що виручені гроші він уже витратив і повернути їх не може.

Природно, держмито я сплатив цілком, оскільки в договорі купівлі-продажу було зазначено, що будинок нібито був куплений за 19256 грн., хоча завідувачка нотаріальної контори чудово знала і підтвердила довідкою від 8.07.1997 р., що будинок куплено за сім тисяч гривень. Коротше кажучи, у договорі зазначено суцільну неправду. Ці помилкові дані про суму покупки були повідомлені в податкову інспекцію району за місцем проживання. Дружину, до речі, кілька разів туди викликали і вимагали пояснень, де ми взяли таку велику суму грошей.

Я неодноразово звертався в районні й обласні інстанції податкової адміністрації спочатку усно, а потім вже і письмово, вказуючи на волаючу несправедливість. Мене вислуховували, погоджувалися з доводами, співчували, але прийняти рішення, в результаті якого перемогла б справедливість, відмовлялися, посилаючися на ту само інструкцію ДПАУ.

Бачачи безвихідь становища, 8.08.1997 р. я письмово звернувся до керівника ДПАУ М. Азарова зі скаргою з приводу протизаконності їх документа, а конкретно — проти грабіжницької сутності параграфа № 48 вищезгаданої інструкції. ДПАУ за підписом начальника головного управління В. Мороза моє звернення направила до Харківської обласної податкової адміністрації. Але до чого тут обласна податкова адміністрація, адже не вона створює подібного змісту інструкції?

Не втрачаючи надії домогтися справедливості, я 9.02.1998 р. письмово звернувся до заступника Голови Верховної Ради України минулого скликання В. Мусіяки. Він, як досвідчений юрист і відповідальний обранець народу, швидко розібрався в знущальній сутності 48 параграфа і звернувся в Генеральну прокуратуру України з пропозицією внести до ДПАУ відповідний протест. Наказом ДПАУ від 3.04.1998 р. № 165 грабіжницьку сутність незаконного пункту 48 було скасовано. Кінець!? Перемога?! Аж ніяк! Початок нового кола ходінь по муках.

Звертаючися в державні органи влади, я домагався скасування двох несправедливостей:

2. Повернути мені незаконно відібрані і кровно зароблені гроші в розмірі 612,8 грн.

Правоту мою визнали теоретично, але грошей не повернули ні копійки. Я зазнав матеріальних збитків: тричі їздив до Києва, щоб подати скарги і заяви, витратив на дорогу 140 гривень, 90 гривень пішло на держмито в суді. Головний винуватець усього, що сталося, — ДПАУ, куди я звертався п’ять разів, протягом усього часу лише писала відписки, не намагаючися навіть поставити собі запитання:

як могло трапитися таке, що під час розробки державного документа припустилися грубих порушень 

і головотяпства, 

що обмежують законні права громадян України, зокрема пенсіонерів 

і незаможних.

За порадою В. Мусіяки я звернувся з позовом до місцевого суду. Засідання відбулося 12 травня 2000 року, рішення було не на мою користь. У задоволенні позову суддя мені відмовила. Вона стала на бік відповідачів, котрі посилалися, хоч як це парадоксально, на вимоги вже неіснуючого положення інструкції і на те, що «надлишки» держмита, що надійшли до бюджету, вже витрачено, що час для скарг вже згаяно й т. ін.

Усі ці доводи були б смішні, якщо не були б такі сумні. Адже я писав в усі інстанції скарги, починаючи з 1997 р. Про який згаяний час ідеться? Швидше треба казати про те, як виконується Указ Президента України «Про порядок розгляду листів, скарг і звернень громадян», як зважує правду Феміда.

Після звертання зі скаргою в Харківський обласний суд скарги прийняли, але розглядали без мене. Потерпілу сторону до суду не запрошували, повістки на суд ми не одержали, суддя без нас розглядав справу. У результаті такого «правосуддя» я мав інсульт.

Керівники ДПАУ, як мені здається, повинні бути вдячні мені і В. Мусіяці за те, що ми допомогли ліквідувати «творчий» ляпсус, якого вони припустилися під час створення нещасливої інструкції, бо ще й нині незаконно оббирали б людей. Але на знак подяки мені, пенсіонеру, що живе на скромний дохід, лише дали новий старт на боротьбу з величезною державною машиною.

Звертатися з позовом до суду я більше не буду. Ще однієї сутички з державою мені не пережити.

Харків.