Між Стоходом і Прип’яттю

Кілька сот років тому картоплю в Європі спершу висаджували на квітниках. У Седлищі так роблять і тепер. У травні—червні перед конторою сільськогосподарського виробничого кооперативу «Колос» квітує картопляне міні-поле. Спочатку це здалося дивацтвом. А коли голова СВК Валерій Панасюк пояснив, що кожен, хто приїздить у господарство за картоплею, на цій клумбі може побачити, як росте той чи інший сорт — а їх тут більше двадцяти, все видалось логічним.

А що картопля — рослина не тільки корисна, а й красива, підтвердила розказана Панасюком бувальщина. Приїхала якось до району відома столична співачка. Після концерту зажадала: «Цветов мне, цветов». Привіз її голова на квітуче картопляне поле (можливо то був і Валерій Сергійович), увімкнув фари авто і зомлілій від побаченої краси артистці сказав лише: «Бач».

Завдяки СВК «Колос» та сортодослідній станції, що в селі Деревок, селяни мають де купувати високоякісний садивний матеріал.

До картоплі в Седлищі ставлення особливе. Цього року вона займала тут 132 гектари. Врожайність становить 250—300 центнерів з гектара. Як спеціалізоване господарство «Колос» вирощує елітний насіннєвий матеріал. Вигода від цього велика. Щороку від продажу картоплі СВК має мільйон гривень надходжень.

Та не лише «другим хлібом» славиться «Колос». Кооператив — найбільший в області виробник моркви. Тут утримують 800 голів великої рогатої худоби, у тому числі 300 корів, а також 400 свиней. Із кожного з 960 гектарів зернових цього року намолотили майже по 30 центнерів добірного збіжжя. Не випадково голова кооперативу Валерій Панасюк очолює в обласній раді постійну депутатську комісію з аграрних питань.

— співається в одній із поліських пісень. Для Любешівського району, 20 відсотків території якого займають болота, а ще два — річки і озера, ці слова мають особливий зміст. Очерету тут цілий океан. Ним колись поліщуки накривали хати, топили печі, з нього робили огорожі та утеплюючі мати, оббивали замість дранки стіни під штукатурку. Потім про цю рослину із довгим трубчастим стеблом забули. Натомість мода на неї прийшла у Західну Європу. Очерет став експортним товаром.

На Волині першими розпочали його заготівлю і продаж у Любешівському міжгосподарському лісгоспі. Тож директор підприємства Віктор Симонович вирішив скористатися тим, що так щедро дарує природа. Назустріч лісівникам пішла й обласна рада, своїм рішенням дозволивши їм заготовити 300 тисяч снопиків очерету.

Мешканцям району це теж додаткова можливість поповнити свій бюджет. За кожен снопик, а їх сім’я за день може заготовити до тридцяти, лісгосп платить гривню. І що важливо, очерет косять у зимовий час, коли в селянських родинах роботи менше.

Голову райдержадміністрації Петра Бишевича в районі цілком серйозно величають «президентом». Щораз заперечувати і уточнювати назву своєї посади Петру Костянтиновичу просто не вистачає сил. Головне, щоб людям в його «республіці» жилося добре.

За два роки, протягом яких Бишевич очолює район, тут відбулося багато змін на краще. Вдалося, наприклад, відновити таку галузь, як побутове обслуговування. За підтримки місцевої влади знайшовся ентузіаст, котрий приватизував колишній побуткомбінат. І тепер в Любешові, як і раніше, можна пошити добротний одяг, зробити фото, модно підстригтися.

І не лише побут вдалось відновити в Любешові. Донедавна хліб у район завозили аж із Луцька — за 140 кілометрів. Напередодні Дня незалежності любешовці вже коштували свій хліб, спечений на встановленій на місцевому хлібокомбінаті новій імпортній печі. Кажуть, що смачний. Так само, як і виготовлені комбінатом солодощі, фруктові води, ковбасні вироби.

Зростання добробуту мешканців району засвідчує той факт, що за вісім місяців нинішнього року товарообіг збільшився у порівняльних цінах на 20 відсотків, а банківські вклади населення з початку року — на 27. Ударними темпами триває будівництво газопроводу.

Незважаючи на те, що у Любешові лише 5,7 тисячі мешканців, у містечку чимало історичних пам’яток. Насамперед покажуть колишній колегіум піярів, де в 1754—1759 роках навчався майбутній герой війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783) і керівник польського повстання 1794-го року генерал Тадеуш Костюшко. Колегіум вважався одним із найкращих серед подібних навчальних закладів тодішньої Польщі.

Поруч з колегіумом був костел піярів (1786), який вражав не лише величчю архітектури, а й чудовим внутрішнім розписом і одним з найкращих у Європі органів. На жаль, у роки першої світової війни, коли фронт кілька років проходив по річці Стохід — поруч з Любешовом, костел зазнав значних руйнувань. Відбудовчі роботи, розпочаті у міжвоєнний період, не вдалося завершити. Ще одного удару архітектурний шедевр зазнав у 1944 році від німецької авіації, а 17 липня 1969 року за вказівкою тодішньої партноменклатури костел підірвали.

За півкілометра від колегіуму стоїть нещодавно відреставроване приміщення костелу Кирила і Мефодія (1757—1886) колишнього монастиря капуцинів. Навпроти нього манить до себе своїми тінистими алеями парк — пам’ятка паркового будівництва XVІІІ століття загальнодержавного значення, край якого збереглися залишки замку одного з володарів Любешова Яна Чернецького. В’їзні ворота замку, збудовані в стилі бароко, нині стали символом Любешова, одним із елементів його герба.

Вдосталь поблукавши алеями старого парку над Стоходом і обнявши на прощання стовбур могутнього 400-літнього дуба (діаметр — 2,2 метра), вирушаємо до озера Білого. Шлях до нього пролягає через села Бірки, Велика Глуша, Невір. 

В селі проживає 30 матерів-героїнь,які народили десять і більше дітей.

Подолавши з півсотні кілометрів, виходимо на берег Білого, яке розділене навпіл державним кордоном України і Білорусі. Його площа 716 гектарів.

Цікаво, що озеро Біле, разом із Святим і Волянським, слугує природним резервуаром-нагромаджувачем, який живить водою шлюзи збудованого півтора століття тому Дніпро-Бузького каналу. Вода в озері злегка коричнювата. Річ у тому, що через систему гідроспоруд сюди надходить настояна на торф’яниках вода Прип’яті.

Інша блакитна перлина району — озеро Любязь — заплавне. Сюди впадає і витікає з нього Прип’ять. На березі озера Любязь однойменне велике село. На одній з його вулиць розташований рекреаційний пункт регіонального ландшафтного парку «Прип’ять—Стохід», а якщо простіше — звичайне сільське обійстя, де можна добре відпочити і набратися сил. Кімнати у хаті вмебльовані як у 60-х роках минулого століття. А ось санвузол «європейський». Це одна із вимог сучасного «зеленого» туризму. На городі — свіжі цибулька, огірки, кріп, морква, картопля. Бери просто з грядки і готуй, що душі заманеться.

Далі наша дорога в крайнє на Прип’яті волинське село Сваловичі — своєрідну місцеву оазу «зеленого» туризму. Човном перетинаємо озеро. Милуємося панорамою села, трьома піщаними пагорбами, на схід від нього.

— Це урочище Лядини, — пояснює директор парку Юрій Оласюк. — Раніше була просто піщана гряда льодовикового походження. Потім їх заліснили. На другій Лядині археологи знайшли залишки поселення часів палеоліту. Тут колись пролягав водний шлях з варяг у греки.

На території ландшафтного парку «Прип’ять—Стохід» зустрічається 160 видів птахів. Найбільш вражаючі — їх щорічні сезонні перельоти. Тимчасовий притулок восени і весною тут знаходить до 150 тисяч крилатих мігрантів. Річки і озера парку багаті на рибу. Чимало тут ссавців, плазунів, земноводних. Останніми роками значно зросло поголів’я бобрів. Привільно почуває себе видра.

— А тепер ми з вами зробимо проміжну зупинку на горі Муравина, — оголошує наш провідник і повертає човна до ще однієї порослої сосною піщаної гряди. Русло ширшає, очерет відступає від човна і на високому лівому березі з’являються кілька хат. Це і є село Сваловичі, кінцева мета нашої водної експедиції.

Навпроти Сваловичів у Прип’ять впадає ріка Стохід. Місця тихі, малолюдні. Це, напевно, єдине село на Волині, де ще є покриті очеретом хати. Здається, що час зупинився. Це враження підсилюють ще добротні, але вже почорнілі від віку дерев’яні селянські оселі. Та й живуть тут, як сказав голова райдержадміністрації Петро Бишевич, лише 56 дідів і бабусь, діти та онуки яких порозліталися по всьому світу і приїжджають до села лише для відпочинку.

— Якось завів я у Сваловичах розмову з людьми, — пригадує Петро Костянтинович. — Питаю їх, чи продають вони хати. Дід і каже: «Я продаю». — «За скільки?» — «За тисячу гривень». Розповів я їм про перспективи села. Мовляв, живете ви у найкрасивішому краї, скоро відбою тут не буде від іноземних туристів. Гроші великі від цього матимете. Слухають селяни, мотають на вус. Знову питаю діда: «То як, продаєте хату?» «Продаю». — «А скільки хочете?» — «Дві тисячі доларів. Але ще подумаю». 

— Пливуть німець і англієць по Прип’яті моторкою, аж назустріч їм дядько з веслом підгрібає, — продовжує свою розповідь Петро Костянтинович. — Просять його, щоб покатав. Це ж екзотика. Наприкінець дають купу євро. Там не прийнято безплатно, а дядько не може зрозуміти — за що йому гроші дають. Він же так просто підвозив. Потім вечеря. Сільська жінка дає закордонним гостям борщу, сала, пляшку місцевого напою.

Вилазимо з човнів і йдемо сільською вулицею. Ноги по щиколотки грузнуть у піску. Біля обійстя зупиняємося. На даху клуні лелечине гніздо. Почувши людські голоси, на двір виходить господар. Василю Тимофійовичу Шмату, так звати нашого нового знайомого, 79 років. Живуть удвох з жінкою. А раніше біля них було п’ятеро синів. Тепер їздять на сезонні заробітки до Польщі, Росії. Такі само напівпорожні й інші будинки. У сусідній з Василем Тимофійовичем хаті живе самотня вдова Антоніна Григорівна Шкльода. Чотири її дочки живуть далеко від матері. А син помер.

— Колись у нашому селі 300 дворів було, — зронює тиху сльозу бабуся. — А зараз обезлюдніло. А місця тут казково красиві. Тож, може, оживе село.