Анатоль Перепадя, орденоносець

— Для цього нам треба робити те, що роблять французи. У них є премії «Сковорода» для наших перекладачів, є і стипендія для перекладачів (я двічі її одержував). Стипендія дається на два місяці, протягом яких ти можеш працювати у Франції, глибше вивчати мову, культуру. У такий спосіб вони проштовхують на наш ринок свою літературу. От і іспанці збираються відкрити наступного року в Києві Дім Сервантеса, теж фінансуватимуть переклади. Думаю, колись і ми таке робитимемо. Ну, а чому ні? Футболістів же купуємо за кордоном, можна купувати й перекладачів, яка в принципі різниця?

— Ні, й раніше я б за це не взявся, бо те, що тоді дозволялося перекладати, було, як кажуть французи, ілізібле — нечитабельно. Це тепер можна перекладати Андруховича, Прохаська, Іздрика, Дереша, французи це читатимуть. Усе залежить від перекладача. Спершу у французів не пішов Гоголь і Достоєвський, бо переклади були слабкі. А тепер у них є повний Достоєвський і повний Гоголь, і читають! А от з українською літературою там, на жаль, майже повний нуль.

— Переінакшити можна, просто це треба робити. Яка не є Франція сильна, а й там потрібна підтримка держави, щоб їхню літературу десь перекладали, і їхнє міністерство культури вкладає в це чималі гроші.

— Ні, я був у Парижі й випадково зустрівся мені біограф і видавець Пруста Жан-Ів Тадьє. А мій учитель, наш видатний перекладач Григорій Кочур, завжди казав: «За вами — Пруст!» Я розповів про це Тадьє. Він передав мені видання Пруста з текстологічними коментарями. Я почав роботу, а видавці сміялися: навіщо вам цей зануда Пруст? Одне видавництво, щоправда, уклало зі мною угоду на всі сім томів. Потім передумали, кажуть, нате вам тисячу доларів за роботу. Але я гроші не взяв, бо це виходить, що я авторські права продам, а книгу не побачу? А потім видавництво «Юніверс» теж уклало зі мною угоду, а тут і французи взялися підтримати це видання. Вони давали гонорар перекладачеві. Я тим гонораром і фінансував видання, а що лишилося, то й було моє: дуже незначна сума. Зате Пруст почав виходити! Отже, я сім років над ним працював, а що гонорару на прожиття не вистачало, я ще підробляв.

— Це залежало не лише від мене. За радянських часів у нас були такі великі перекладачі, як Лукаш і Кочур, котрий умів порадити, кого і кому варто перекладати. Це взагалі важливо: перекладач мусить відчувати «своє». Тому я завжди перекладав те, що мені самому подобалося. Літ тридцять тому я сидів без грошей, давали перекласти з португальської роман «Руку, товаришу!». Роман пролетарський, товстенний, могли добре заплатити. Але я не схотів: ну хто його читатиме з отакою назвою?

— Родом — це майже Крим, невеличке село Попелаг між Сивашем і Асканією-Новою. Мати родом з Люсдорфа, німецької слободи під Бердянськом, а батько з Ічні, що на Чернігівщині. Вони — сільські вчителі, переїжджали часто. Зрештою переїхали в Олександрію, це було україномовне місто, ми просто не знали російської мови, я на уроках завжди одержував зауваження, бо казав «косарка», а не «косилка», «молотарка», а не «молотилка». Тобто, російська мова для мене існувала — але як мова літератури, а не життя.

Я журналіст за освітою, випуск Київського університету 57-го року, там багато хороших поетів училося тоді — Василь Симоненко, Сом, Коломієць... Але в газеті (сумська «Ленінська правда») я попрацював два роки й утік, побачив, що то не моє діло, писати про те, чого нема. Крім того, я живу мову українську відчував, а в газетах того часу це не було потрібно, там важливий мовний шаблон. Думав, вирвусь звідси, буду в Києві гідом, туристів водитиму. А перша французька книжка, яка мені трапилася, — «Чужий» Альбера Камю. Маленька книжечка, написана таким нульовим стилем... Ну, от, переклав я Камю, причому, своєю мовою...

— Так, і я цього принципу завжди дотримуюся, тому раніше на мене часто дивилися так: мовляв, Перепадя свиню якусь підсуне обов’язково із своєю чудною українською мовою! Але саме це, своя мова, і є найважливіше для перекладача.

— Але ж бачите, той Челліні сам не писав, а диктував своєму неграмотному секретареві, тому оригінальний текст жахливий, і я хотів зробити як краще! Може, то був мій гріх. Але коли книжку видадуть ще раз, я виправлюсь.

Тим часом ось щойно львівська «Кальварія» видала новий мій переклад — «Сповідь киянина-еротомана». Цей роман з’явився у Франції 1914 року, ім’я автора невідоме. Але це писав киянин. Звалось це «Сексуальна сповідь аноніма-росіянина». Я перекладаю — «Сповідь киянина-еротомана», бо це франкомовна українська література, до того ж — еротичний шедевр. Набоков читав цей роман, і, можливо, не без його впливу написав потім «Лоліту».

— А це видно з тексту, там багато українських реалій. Сказано, що мати автора — теж письменниця, писала книжки для народу. Можна з’ясувати, хто це був. Про батька сказано, що він директор банку і голова земства, жили вони в Києві. Автор, очевидно, загинув під час першої світової. Повторюю, це франкомовна українська література, тут навіть дуже багато українських слів. Приміром, часто повторені слова «панич», «вечорниці». Або ось дівка вперше побачила голого хлопця у всій красі, й латинськими літерами записано її вигук, мовляв, вона аж «scіala», так їй було весело! Отаке. Французам воно звичне.

— Петро Мацкевич, директор «Кальварії», не хотів, щоб книга загубилась поміж інших на форумі, він хоче влаштувати окрему презентацію.

— Що ви, вже ж був російський переклад Ніколая Любімова, «облагороджений» совєцькою цензурою. А я перекладав, як казав Шевченко, не минаючи ні титли, ніже тії коми! Ах, Рабле, яка там славна еротика народна, яка дитяча свобода. Коли мені було років сім, і я пас корову, і так цікаво було стати й попісяти на залізничній колії, прямо на рейках, коли на тебе пре «кукушка» й гуде, сигналить, а ти стоїш... та це ж розкіш була! Я коли перекладав Рабле, часто це згадував, тож книга буде цікава!