Після того, як у «Голосі України» було надруковано його листа «Я — українець!», котрий бурхливо обговорюється в мережі Інтернету на українських, російських, канадських, австралійських форумах і сайтах. Люди пишуть про те, як близькі їм почуття і думки Костянтина Перцовського, й запитують: хто цей хлопець і як з ним познайомитися? А ще роблять припущення: мабуть, прибув з далекої Америки і від ностальгії його потягнуло на гарні слова. А пожив би він в «общазі» на 200 гривень, заспівав би іншу пісню.
Студент четвертого курсу Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, який готується стати кібернетиком, живе в гуртожитку, підробляє в одній сервісній фірмі, щоб зібрати грошей на комп’ютер. Усе, про що сказав, йшло від серця, почуття Батьківщини в нього справжнє. Це підтверджує і Костева мама.
— З дитинства ми з ним любили перегортати барвисте видання «Кобзаря», — розповідає Людмила Перцовська. — Між іншим, коли на Всеукраїнському конкурсі «Я — українець» журі обговорювало цей етюд, то, за визнанням голови, теж сперечалося до хрипоти. І... присудило роботі Костянтина перше місце. Виявляється, при цьому в багатьох на очах були сльози, тому що під заголовком стояла присвята: «Братику, з надією, що він залишиться». А всі ці «не», «язык», а не мова (якою Костя з дитинства, з улюблених ним «Українських вечорниць» володіє чудово) для того, щоб підкреслити: патріотизм не залежить від того, на сході чи на заході України живе людина, якій мові віддає перевагу, не залежить від зовнішніх атрибутів. Він — у душі, в тому, що одержує від нього країна, люди. Ми так його виховали, але часто багато чого самі несподівано відкриваємо в ньому. На випускному вечорі, наприклад, встав один батько і подякував нашому синові за те, що у важкий час він допоміг однокласнику. Чи якось прочитали в газеті, як Костя захистив у суді свого однокурсника, скривдженого однією установою. Для цього простудіював гору спеціальної юридичної літератури. А то раптом дізнаємося, що наша дитина стрибнула з парашутом! От звідки його слова про той купол, що міцно тримає.
Людмила вважає, що любов до Батьківщини в Костянтина почалася зі складання свого родоводу. Його бабуся (мама батька Семена) — одна з тих, хто першим приїхав будувати місто хіміків Сєверодонецьк, колишня фронтовичка, інша бабуся (мати Людмили) — полтавська вчителька. Обидва сина люблять бувати на Полтавщині, захоплюються історією свого краю — Донбасу. Молодший — Сашко навіть написав наукову працю з краєзнавства і був призером Всеукраїнської олімпіади з історії. А Костя захопився математикою і захотів учитися в КНУ імені Т. Г. Шевченка, що закінчила Людмила.
Обидва навчаються в КНУ, причому бюджетники. Перший захоплюється альпінізмом, другий — боксом, крім спорту, знаходять час для гітари, бальних танців, брейн-рингів, КВК. Костя сьогодні готує доповідь про зв’язки українських і німецьких кібернетиків, вивчає німецьку мову. Англійську він знає чудово.
— Ми весь час кажемо хлопцям: зосередьтеся на чомусь одному. Обидва захоплюються журналістикою, — каже Людмила. — Костина рецензія на книжку братів Кличків увійшла до збірки, виданої журналом «Ревю». До речі, він мріє друкуватися в «Голосі України», писати на молодіжну тематику, відстоювати інтереси молодих. Так чи інакше, вони звикли насамперед покладатися на власні сили і вважають, що в такій країні, як Україна, цілком можна облаштувати гарне життя для всіх.