Мені зателефонував киянин Уманський Герш Хаймович.
— Я осліп у 1943 році, проте до самої пенсії працював. Нині мешкаю один і, як ніколи, потребую допомоги. Однак її надають рідше, ніж раніше. До того ж...
Голос інваліда затремтів, але упоравшись із хвилюванням, він продовжив розповідь про свою незвичайну важку долю. Потім він телефонував неодноразово, щоразу повторюючи про поневіряння та нелюдське ставлення до нього працівників соціальної служби.
— Приїдьте, подивіться, переконайтеся.
Їду, дивлюся, переконуюся. Двокімнатна квартира більше нагадує комору старих речей. Балкон захаращений і прибирався, схоже, у минулому столітті. Постіль... Рвана наволочка на подушці, відсутність простирадла та підковдри свідчили багато про що.
— Білизна є, нещодавно з пральні принесли. Однак постелити нікому... З їжею проблем немає — соцпрацівниця готує те, що попрошу. Ось млинчики сьогодні, хочете?
Але відчувалося, ох як відчувалося, що не заради частування запросив журналіста Герш Хаймович. І не для ознайомлення зі змістом трудової книжки, у якій зафіксовано: почав трудитися в неповних 16 років, працював слюсарем, а осліпнувши —складальником радіоапаратури в товаристві сліпих (УТОС). Працював і в інших місцях, заслужив чимало заохочень.
Нині що потрібно? Спокійна старість, трохи уваги. Щиросердної, а не холодної і формальної, яку «випромінюють» соцпрацівники. Але ж їм держава довірила долі знедолених, немічних людей, що потребують допомоги...
І ці азбучні аргументи довелося вислухати, перш ніж інвалід знайшов навпомацки документ, що викликав у нього свого часу шквал емоцій.
— Скажіть, схожий я на нелюда? — ледве не плачучи, запитував 82-річний сліпий. Я подивився на дідуся і пожалів... Ні, не його нещасного, проте людину, що зберегла власну гідність. Пожалів авторів скарги на сліпого — 78 працівників відділення соціальної допомоги № 1 територіального центру з обслуговування пенсіонерів і самотніх непрацездатних громадян Святошинського району. «Скривджені» сліпим Уманським, вони звернулися до Віктора Януковича. Треба зазначити, що це був їхній відповідний крок на скаргу інваліда, який домагається щоденного обслуговування постійним соцпрацівником.
Але настав час вислухати «жертв» Уманського.
«Ми, соціальні працівники... доводимо до вашого відома, що обслуговування інваліда І групи УТОС Уманського Герша Хаймовича вважаємо для нас принизливим», — пишуть «скривджені» Прем’єр-міністрові. — Уманський Г. Х. не дотримується умов угоди (грубо поводиться з соцпрацівниками, принижує їхню гідність, постійно веде наклеп при соцпрацівниках на керівний склад нашого центру і управління праці та соціального захисту населення ... може вдарити медсестру, робітника Київенерго).
Його вже відмовилися обслуговувати: єврейська громада ХЕСЕД, Червоний Хрест, спілка УТОС.
Соцпрацівники його відвідують за графіком тричі на тиждень по чотири години, на його прохання були й постійні соцпрацівники...
Від знущань Уманського Г. Х. страждають працівники ЖЕКу, субсидії, лікарні та інші організації.
Ми неодноразово зверталися до різних інстанцій з проханням зняти його з обслуговування...
В Уманського Г. Х. троє дітей та дружина: син, який мешкає в Росії, дочки та дружина — в Ізраїлі. Також він має дві квартири: в двокімнатній мешкає, інша однокімнатна.
Після його звернення до вашої приймальні нас змушують обслуговувати Уманського щодня по чотири години. Ми звертаємось до вас з колективним проханням захистити нас від знущань з боку Уманського Г. Х. та зобов’язати його дітей доглядати свого батька, а не примушувати державу сплачувати його утримання і страждати 78 чоловік та інших людей».
— Неправда, що я можу вдарити вагітну чи працівника Київенерго, — парирує інвалід. — Це мене не раз били в під’їзді, але ніхто ніколи не захистив сліпого. Неправда, що єврейська громада перестала обслуговувати Уманського: вона, як і раніше, щодня забезпечує мене гарячими обідами. Неправда, що маю дві квартири — однокімнатна, 13-метрова, «готельна» належить синові-«чорнобильцю», котрий мешкає в Санкт-Петербурзі. До слова, він дуже хворий, йому майже 60 років. Неправда, що...
У райуправлінні праці та соцзахисту населення, який надає територіальному центру методичну підтримку, мені намагалися довести, що захищаю не ту людину. Він, мовляв, такий-сякий, його справді ніхто не хоче обслуговувати. Про лист соцпрацівників Прем’єр-міністрові там чули, однак не читали.
Гадаю, керівництво столичного головного управління соцзахисту населення з’ясує в підписантів, чи всі вони обслуговували інваліда і зазнали з його боку грубощів та насильства. А заодно і поцікавиться, хто з керівників районної служби настійливо «просив» інваліда погодитися на опіку взамін на квартиру після смерті сліпого. Саме після відмови «доброзичливцям» у Герша Хаймовича, як він стверджує, почалися неприємності. Відомство Сергія Бичкова має, на мій погляд, принципово оцінити роботу тих, для кого обслуговувати інваліда І групи — приниження. А яких недієздатних вони відвідують з радістю? Тих, хто убогою пенсією діляться чи квартиру заповідають? ...
Соцпрацівник Людмила спілкувалася зі мною з квартири Уманського.
— Усі підписували звернення і я підписала, —зізналася жінка, яка так і не згадала випадків образи її чи колег.
— Але була крамола: на базарі йому дали на його прохання шматочок м’яса і грошей не взяли, — якось піднесено повідала про «гріх» інваліда соцпрацівниця Людмила. І довго говорила про мізерну зарплату і важку невдячну працю.
А я згадав світло у вікнах будівлі Пенсійного фонду, працівники якого по 12 годин на день без вихідних призначають, перераховують пенсії, приймають відвідувачів. І це практично за ту саму зарплату, що й у соцпрацівника, котрий «принижено» допомагає знедоленим.
— За 12 років ніхто з начальства жодного разу не контролював роботу співробітників відділення, що приходять до мене, — стверджує Уманський. — А з безладу в квартирі ви можете засвідчити, наскільки сумлінно вони виконують свої обов’язки.
Авжеж... Про балкон і кімнати я згадував, про туалет і ванну промовчу... Однак поставлю запитання підписантам звернення до Прем’єр-міністра: перш ніж вимагати звільнити вас від виконання святих обов’язків стосовно сліпого, хоч один уявив себе бодай на хвилинку в його «шкурі»? А ви уявіть...
