Ось уже кілька років поспіль я не можу порозумітися з місцевою податковою службою. Точніше — не можу добитися конкретної і вичерпної відповіді на просте, здавалося б, запитання. Виникає воно, зазвичай, навесні, коли слухняні платники податків поспішають до інспекції, щоб задекларувати свої доходи. Приходжу туди і я. Хоч статки мої пенсіонерські досить скромні, проте вони своєчасно висвічуються на службових комп’ютерах: сума одержаного за минулий рік гонорару в обласній газеті, сума стягнутого податку... Всі необхідні показники заношу до стандартної декларації. Потім додаю копію посвідчення інваліда війни другої групи. Після чого мені згодом (за кілька днів) поштовим переказом надсилають утримані гроші.
Ось тут і виникає оте просте й резонне запитання: навіщо брати, щоб потім віддавати? Чи не простіше зовсім не брати, як того і вимагає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (ст.13 п.23).
Та мої намагання з’ясувати природу податкової процедури були марні. Ніхто не наважувався на компетентне професійне тлумачення. Очевидно, я встиг добряче набриднути податківцям своєю «неделікатною» допитливістю, оскільки вони, нарешті, зважили на мій клопіт. Найрадикальнішим чином. Тобто перестали повертати утримані з мене гроші. Принаймні «забули» повернути борг за два останні роки.
А на мої запити одні знизували плечима, демонструючи повну непричетність до ситуації, інші тицяли правицею кудись у напрямку стелі: начальству, мовляв, видніше... А один ревний податківець грізно шпетив мене за непослух:
— Ви чому приховали факт отримання премії в обласній газеті «Деснянська правда»?
Чемно відповідаю, що не працюю там майже два десятки років. Тож цього бути не може.
— Як «не може»? — напосідає податковий чиновник, вмикаючи всевидющий комп’ютер. — Ось, дивіться: п’ятнадцять гривень у першій декаді травня.
Тут я збагнув походження отієї крамольної премії. Щороку в першій декаді травня редакція запрошує своїх ветеранів, тепло і щиро вітає їх з Днем Перемоги. А потім, за традицією, вручає скромні продуктові пакети та ще й квитанцію на передплату своєї «Деснянки»... Докладно розповів про добру традицію, і податківець заспокоївся.
А я — навпаки. Боляче шкребонула і прикро вразила новоявлена податківська акція: некоректна і просто аморальна. Адже зазіхати на благодійні пожертвування ветеранам та інвалідам війни — все одно, що віднімати у старця торбу.
До речі, посягання на неї обставляється благочинними намірами — поповнити місцевий бюджет на благо всіх ближніх. І смішно, і гірко! Невже можна наповнити казну з непевного милосердного джерела? Абсурд! Чи не ефективніше було б спрямувати войовничу енергію у тіньовий сектор економіки, де обертаються не копійки злиденних пенсіонерів, а мільйони «нових українців». Однак у тих прагматичних хлопців не так просто висмикнути коштовну корумповану торбу. Можна й пупа підірвати. Тож безпечніше наїхати на безпорадних нині колишніх захисників Вітчизни, які втратили здоров’я, відстоюючи державу, і заслуговують сьогодні на більш шанобливе ставлення!
В. САВЧЕНКО, інвалід Великої Вітчизняної війни, член Національної спілки журналістів.
Чернігів.
