Коли в 1977 році зайшла мова про зведення на місці приватного сектору 140-квартирного будинку для працівників заводу дереворізального інструменту імені Петровського (тепер «Мотор»), а також про надання усім сім’ям «аборигенів» квартир у майбутньому красені, що передбачалоcя рішенням міськвиконкому, люди погодилися. Адміністрація підприємства видала їм письмові зобов’язання про забезпечення квартирами.
І родини в 1991 році тимчасово переїхали в заводський гуртожиток. Проте будівництво йшло мляво. Щоб розв’язати проблему, міськвиконком прийняв рішення про створення ЖБК «Надія-2», членами якого стали і працівники підприємства, що потребували поліпшення житлових умов. Актом від 20 липня 1994 року заводчанам відвели 108 квартир, а 23, призначені переселенцям, завод мав добудувати своїм коштом.
Незабаром колишні господарі приватних осель святкуватимуть 15-річний ювілей свого тимчасового проживання в заводській «общазі», що геть занепала. У помешканнях по стінах повзають слимаки, тут вогко, як у погребі.
«Нас просто нагло обікрали!» — кажуть тепер люди. Обурює їх і те, що сталося це з відома міської влади, котра мала б захистити права своїх громадян.
Як умирала надія
15 липня 1999 року міська рада приймає рішення № 1685 — з метою прискорення здачі будинку дозволити правлінню ЖБК залучити кошти юридичних чи фізичних осіб. Серед інвесторів (за даними прокуратури Хмельницької області, їх 11) було і приватне підприємство «Віват». Довгобуд тут-таки взялися активно завершувати. Частина будинку, котра призначалася переселенцям, стояла недобудована. Люди звернулися з позовом до суду, намагаючися домогтися виконання зобов’язань. За його рішенням завод «Мотор» мав до 31 грудня 2002 року здати готове житло.
На той час «Віват» вже володів загальною житловою площею 1504 квадратні метри. Його директор Андрій Андрійчук 8 жовтня 2002 року направив лист на ім’я міського голови Олександра Мазурчака з переліком квартир, призначених для реалізації. Серед них були і помешкання, які ще з 2000 року закріпили за... переселенцями згідно з їхніми заявами на ім’я голови кооперативу «Надія» Петра Луцака.
Міська влада, котра внаслідок кількох своїх рішень уже виступала «гарантом» виконання зобов’язань перед цими сім’ями, раптом начисто забула про них. В останній день березня 2003 року в гуртожиток надійшов черговий «привіт» за підписом Олександра Мазурчака: «Фінансування будівництва заводом не здійснювалось... «Мотор» не має жодних прав на вказане незавершене будівництво, оскільки будинок кооперативний і належить ЖБК-42 «Надія-2» на праві власності». Раніше у відповіді секретаріату Верховної Ради України (лист від 12.05.1999 року) міський голова підписався під абсолютно протилежним твердженням: «Адміністрація ВАТ «Мотор» підтвердила свої зобов’язання відносно громадян, відселених із зони забудови. Станом на 01.05.99 р. повністю профінансована його частка в загальному обсязі виконаних робіт на 140-квартирному житловому будинку по вул. Північній, 90-а... переглядаються списки членів житлово-будівельного кооперативу у фінансовій спроможності для першочергового введення в експлуатацію 72-квартирного будинку і забезпечення житлом відселених громадян».
На початку 2003 року міська прокуратура проводила перевірку скарги відселенців і з’ясувала, що документи про виділення коштів заводом та фінансування будівництва згаданого будинку... зникли. Вірніше, «не були передані попереднім керівництвом підприємства». Цим «щитом» футболили людей на заводі, де з’явився новий директор, не пускаючи їх далі прохідної, навіть коли вони йшли за банальною довідкою. Їхні сім’ї зростали, а прописати невістку, зятя чи внуків адміністрація заводу не дозволяла. На знак протесту люди не поспішали платити за свої помешкання. Походи до влади, листи в найвищі інстанції не давали жодних результатів. Місцевий суд довго розглядав справу. Винесення рішення, в якому не зацікавлена влада, потребувало неабиякої сміливості. Відстояти права переселенців взявся юрист незалежної громадської приймальні Іван Мельник. І нарешті рішення на їх користь було прийняте.
Не знайшовши засобів захисту прав на національному рівні, ображені зазвичай звертаються до європейських організацій. Мало того, що при цьому наша держава втрачає чималі кошти, бо оцінюють у Європі, наприклад, квадратний метр неотриманого житла не у скромні тисячі гривень, а за європейськими мірками. Україна втрачає значно більше: імідж правової держави.
Хмельницька область.
