Із досьє «ГУ»
Енвер Омарович ЦКІТІШВІЛІ, народний депутат України по 106-му виборчому округу (Луганська область), народився 1961 року в Алчевську на Луганщині. Закінчив Комунарський гірничо-металургійний інститут. До обрання до парламенту очолював ВАТ «Алчевський металургійний комбінат». Безпартійний. Член комітету ВР з питань промислової політики і підприємництва. Депутатська група «Союз».
— Скажіть, наскільки змінилися ваші погляди на політику й економіку нашої країни після одержання депутатського мандата?
— Мої погляди мінялися залежно від того, що відбувалося у сфері економіки країни. Коли працював керівником великого металургійного підприємства, я наївно думав, що воно — головне для країни, тому всі інтереси держави повинні зосередитися винятково на Алчевському комбінаті.
Але, прийшовши до парламенту, зрозумів: існують проблеми і в інших сферах нашого життя, і їх треба терміново вирішувати. Потрібно відмовитися від латання дір (а ми це робили 13 років) і кинути всі сили на конкретну роботу, спрямовану на позитивні зміни в економіці і соціальному житті громадян України.
— Чи треба розуміти, що одним із позитивних моментів цієї конкретної роботи ви вважаєте продаж і передання підприємств чорної металургії в приватні руки?
— Так, вважаю, що держава чинить правильно. Життя вже довело, що таке складне виробництво може купити тільки той, хто знає, як правильно, ефективно його використовувати. З другого боку, продавши, зокрема, Дніпровський металургійний комбінат, держава має додаткові кошти для реанімування вугільної промисловості. Адже вугілля — то сотні маленьких шахтарських міст і селищ.
— ...які вже вимерли чи вимирають...
— На жаль. До речі, коли я знайомився з генеральним планом забудови Донбасу радянських часів, то звернув увагу на одну дуже важливу деталь. Виявляється, сорок років тому радянська влада не розраховувала на довговічність шахт. Скажімо, у Брянці вугілля розташовувалося так, що його вистачило б лише на 15—20 років. Тому серйозних капіталовкладень у розвиток і виробничої, і соціальної сфер радянський уряд не робив. Тому вугільній промисловості сьогодні треба приділити найпершоряднішу увагу.
— Енвере Омаровичу, ви завжди більше говорите про металургію, аніж про свої депутатські обов’язки. Напрошується висновок: виробництво вам ближче, ніж робота в парламенті. Це так?
— Почасти маєте рацію. Судіть самі: на Алчевському металургійному комбінаті я працював 22 роки. Пройшов усі сходинки і, як то кажуть, дослужився до генерального директора. На виробництві я займався конкретними справами.
У парламенті працюю тільки два роки. Іноді, зізнаюся, важко зрозуміти, що відбувається у сесійній залі. Я не підтримую тих депутатів, котрі задовольняють свої політичні амбіції за допомогою сили й тиску.
— В такому разі, яку конкретну роботу ви провели у парламенті?
— За моєї особистої участі в країні запроваджено мито на вивезення металевого брухту. Крім того, я розробив законопроект про пільгове пенсійне забезпечення для певних категорій працівників чорної металургії.
— Якось ви сказали, що ви — не найкращий депутат українського парламенту. Кокетували?
— А ви не помітили в моєму зізнанні частки іронії? Так, я — не найкращий депутат, бо не барикадую трибуну ВР, не кидаюся в бійку, сплю вдома, а не в сесійній залі.
— Ви отримуєте багато листів виборців. У яких випадках не можете допомогти людині?
— Коли читаю скарги на стан комунального майна, зізнаюся, сприймаю їх спокійно. Розумію, що проблеми з’явилися почасти через погане фінансування, почасти через недбалість керівників. Але це все можна виправити. Інша справа, коли мені пише молодий інвалід, назавжди прикутий до ліжка, — тут уже емоції стримати важко.
Життя наших людей налагоджується і, здавалося б, потік листів до депутата мав би зменшитися. Але все навпаки: звернень стало набагато більше. І можу пояснити, чому. Повертається віра до влади, і це — добрий знак.
— Ви маєте грузинські корені?
— Так. Мій дід був лікарем, прадід — священиком, служив у монастирі. Мої батьки в 30-х роках приїхали на Донбас. Батько — грузин, мати — росіянка. За характером я вдався у батька, зовні схожий на матір. А оскільки народився і виріс в Україні, на Донбасі, то це моя батьківщина, виходить, я — українець.
Луганська область.
