Учора Юрієві Щербаку минуло 70 літ
Модно й зручно говорити, що ось такий-то — людина шістдесятих років, а той — дев’яностих. Юрій Щербак належить до рідкісного типу — «людина на всі часи». Він завжди умів бути собою, зберігаючи повноту самовияву. Це особливо кидалось у вічі в глуху й непевну епоху на межі сімдесятих-вісімдесятих — Щербак тоді (втім, і тепер) був зухвало подібний до суворого й спокійного боксера, що покладається лише на себе. Він міг узяти інтерв’ю у польського диктатора Ярузельського й при тому приятелював з київськими дисидентами. Він працював лікарем (і то всерйоз — доктор медицини) і багато писав: прозу, вірші, п’єси (причому, репертуарні, одна з них, «Стіна», і досі йде в Києві). В розпал перебудови він пішов у політику, згодом був першим послом України в Ізраїлі, послом у США, Мексиці, Канаді. Після десяти літ дипломатичної роботи повернувся додому, нині він — радник Голови ВР України з міжнародних питань.
Останньою книжкою «колишнього» Щербака була документальна повість «Чорнобиль», написана через рік після катастрофи і перекладена на основні світові мови. Недавно видавництво «Дух і літера» випустило його нову книжку — «Україна: виклик і вибір». Автор певен: ми мусимо сміливо йти назустріч глобалізації, зуміти скористатися її перевагами й при цьому не втратити себе, і це цілком можливо! Тут Щербак, як він це любив у своїй старій прозі, намагається зазирнути в майбутнє. Про цю книжку ми й говорили з автором напередодні його ювілею.
— Юрію Миколайовичу, книжка справді втішає неодновимірним поглядом на речі. Але от що дивно: ви людина Культури, а тему «глобалізація і культура» в ній оминаєте. Чому?
— Це книжка в принципі політологічна, а не культурологічна. І я свідомо йшов на те, щоб не говорити про глобалізацію в культурному аспекті. Бо вважаю, що це надто велика й важлива тема. По-друге, я був десять років за кордоном і не мав достатнього матеріалу про нинішній стан культури в Україні, тому не хочу бути експертом там, де не можу ним бути.
— Але якби у книжці був «культурний розділ», ви б його будували за тим самим принципом: глобалізації не варто боятися?
— Глобалізація, як будь-яке неодновимірне і складне явище, не може бути оцінена лише «добре» або лише «погано», це просто нерозумно. Що доброго дає глобалізація культури? Візьміть хоча б всесвітнє телебачення, воно дуже багато позитивного принесло.
Так, американське телебачення жахливе, особливо другорядні фільми, що заполонили наш екран. Вони справді погані. Щоб зрозуміти, які фільми формували американську націю, треба ті фільми бачити, а у нас їх не показують, бо вони дорогі, показують голівудський ширвжиток. Насправді американське ТБ дуже диференційоване, й це правильно: суспільство диференційоване, таким самим повинно бути й телебачення. У нас інакше: скільки не є телеканалів, вони після 9-ї вечора всі однакові. Я вже не кажу про наше політичне ТБ, це повна катастрофа, це неможливо дивитися, якась звіряча ненависть до своїх же громадян, хто б вони не були. І це взято не від американців, у них зовсім інакше! Це вам приклад того, що і як ми беремо від глобалізації.
Але, з другого боку, наше суспільство було довго ізольоване від світових процесів, і завдяки навіть цим вторинним фільмам воно починає знайомитися з тим, як живе світ. Тобто тут є не лише художній, а й пізнавальний ефект. Зараз відбувається ніби пришвидшене навчання суспільства певним нормам світового стилю життя. А той стиль такий, що люди борються за власне виживання самі, борються, а не сидять і чекають, що держава допоможе. Така там модель мислення і поведінки. Це корисна наука. І доступна, тут нема того, що оце ви отримали рознарядку і їдете вчитися, а ви не отримали — і не їдете. Ні, тут їдуть всі. Інша річ, як скористатися цією можливістю вчитися.
Глобалізація — то не лише уніфікація, а й обмін культурними цінностями, змагання культур.
— Можна було б змагатися, але багато хто у нас вважає, що це не потрібно нашій «креольській» державі, яка загнала українську культуру в резервацію. Десь так мислить наш культуролог Микола Рябчук, і саме за це ви сердито відгукуєтеся про нього у вашій книжці. Можливо, ви непрямим чином визнаєте правоту Рябчука, саме тому й сердитеся?
— Зрозумійте одну річ: я не хочу, як це робить Рябчук, ділити народ на категорії — оце «креоли», а це ні. Колись і я ділив, а потім перестав, і не думаю, що так варто робити, і не дозволяю собі цього. Зрештою, розумію, що духовно-культурний вимір глобалізації — це тема окремої книжки, ця тема надзвичайно актуальна й вона мене продовжує хвилювати.
— Ви коли-небудь напишете книжку — не про тенденції, а про людей? Адже ви добре знали багатьох героїв ХХ століття в Україні й за кордоном.
— Так, я думав про це і навіть уже почав писати таку книжку, але спогади не виходять, виходять роздуми. А це інше. Чесно скажу, не люблю спогадів, де люди зараз почали зводити особисті рахунки одне з одним. Отже, почав писати спогади, адже справді є про що, але подумав: обов’язково доведеться давати оцінки тим людям, про яких писатиму, а я б цього не хотів, бо це завжди неточно, бо людина багатовимірна, я знаю людей, які мені були страшенно неприємні, несимпатичні, але, з другого боку, вони робили важливі речі для України. Як тут бути? Можна спробувати давати «багатогранні» оцінки. Але зараз мені хотілося б у тій новій книжці оцінювати передусім явища, а вже люди в ті явища вписуватимуться або ні.
— Вище ви казали, що десять літ були відірвані від українських культурних процесів, доки були дипломатом. Це означає, що наша культура взагалі не дає про себе чути за кордоном?
— Дуже мало. Дуже. Ми ізольована країна. Тут можна скільки завгодно кричати про те, що українська мова гине, або про те, що нас не знають у світі. Але люди, які про це кричать, абсолютно нічого не роблять, щоб цю ізольованість подолати. Уявіть: світовий конгрес українців — і на ньому жодного виступу, присвяченого розвитку українського Інтернету! Всі виступи — про те, що гине мова. Цілком згоден. Але робіть щось, щоб зміцнювати й поширювати український Інтернет, а тим самим і мову. Ні, цього нема. Або кричать: Ліну Костенко — на Нобелівську премію! Цілком справедливо, але ви перекладіть її англійською, щоб Ліна Костенко стала реально присутня у світовій культурі. Ми не маємо культурного лобі у світі. Мені посол США в Україні Міллер казав: «Юрію, ви не розумієте, яке багатство маєте — ваша музика, живопис!» Він був небайдужий до України і знав, що казав. Наша культура справді є нашим неймовірно потужним надбанням, але їй потрібні лобісти. Але у нас усе упирається в гроші, ми не можемо організовувати за кордоном великі виставки, бо це гроші, фестивалі — те саме. Отже, нас не знають, бо ми не можемо себе показати. Держава має про це думати, обов’язково створювати українські культурні центри за кордоном.
— Ви зараз пишете прозу, вірші?
— Ні.
— А перечитуєте щось із написаного вами раніше?
— Іноді. Там є дещо цікаве. Не тішу себе надією, що весь народ зранку читатиме мою прозу, але одне-двоє оповідань залишиться. Я таки був одним з перших українських міських письменників, і пишаюся тим. Як ставлюся до написаного? Інколи — з величезним здивуванням, як до чужого, бо вже багато чого забув.
— А пам’ятаєте оповідання «Автобіографія»? Там ваш герой, закоханий архітектор, проектує Київ, яким він буде через сорок років. Якраз сорок років минуло, і Київ у чомусь схожий на ті проекти, в чомусь ні. Загалом, проект був кращий, ніж те, що є.
— Так-так, пригадую, я те оповідання десь загубив, і хочу дістати і перечитати про того хлопця...
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
