Край, де небо на степ задивилось...

До Шмигирівського треба їхати, коли... йде дощ. Отоді у голови райдержадміністрації — гарний настрій, отож, є нагода його «розговорити». У саму негоду, коли небо й земля злилися в суцільну водяну завісу, то там, то тут зблискуючи грозою, добиралися ми до Нижніх Сірогоз, що майже за дві сотні кілометрів на схід від обласного центру. М. Шмигирівського ми застали в доброму настрої:

— Вчасно, вчасно дощик капнув. Якраз тільки впоралися з косовицею, — смаковито пихкотів цигаркою Микола Павлович. — Добре жнивували хлопці: по 33 центнери в «Промені», майже по 30 — у «Дружбі».

Про дощ і настрій голови згадала тут не випадково. Знаючи М. Шмигирівського далеко не перший рік, майже за звичку взяла при зустрічі найперше запитати: чи є вода в Балці? Адже Нижньосірогозький район в уяві ототожнюється з запеклим степом, де найпершою проблемою була і є вода. Жодної річки на території, лише «балки»: Уварова, Німецька, Толоцька, Дурна, Суха, Вовча — будь-яка заглибина у степовому ландшафті, де затримувалася волога, ставала топонімічним «об’єктом». Лиш одна, Сірогозька балка живиться, крім дощової, частково скидами дніпровської води, що йдуть з каналу в сусідньому районі.

Засушливі малогумусні та солонцюваті ґрунти степу щедро политі селянським потом. Тож що може більше радувати голову, степовика з діда-прадіда, як не врожай. Третину території району займають площі під зерновими, більше половини з них — озима пшениця. Утім, приводом для поїздки у віддалені Нижні Сірогози послужила, крім дощу, ще одна подія. Восьмого числа восьмого місяця виповнилося вісім років, як Микола Шмигирівський перебуває на посаді голови РДА. А для «кадрово-кадрильної», за висловом нашого Президента, Херсонщини — це вам не абищо, а подія, гідна книги рекордів. Єдиний в області такий «старий», вже при восьмому губернаторові працює. Найближчий його «наступник» тільки шестиріччя відзначив, решта так: рік-півтора, часом і виборів чергових не встигає провести голова, як міняють його. Чоловік, може, й тямущий, але ж хіба увійде в «курс», як свій? Тож, погодьтеся, вісім років — дата помітна.

У чому секрет Шмигирівського? Та в тому ж таки степу. Тут народилися й жили діди й батьки, звідси нікуди, хіба що на навчання в інституті, не виїздив і він. У 22 роки прийняв у керівництво бригаду, а згодом очолив і колективне господарство. Найпомітніша риса вдачі Шмигирівського, відзначають усі, хто його знає, вміння слухати людей. Він ніколи не уникає нагоди поспілкуватися з земляками, до Шмигирівського завжди легко потрапити на прийом, а з кабінету голови постійно прочинені двері до сусідньої зали засідань. І навіть у ті часи, коли люди, доведені до відчаю кількамісячними затримками пенсій, зарплат, «атакою» йшли на владу, Шмигирівський запрошував усіх до зали й, не криючись, виходив до земляків на нелегку розмову.

— Важко й боляче дивитися у вічі тим, хто пам’ятає тебе малим хлопчиськом, хто своїми руками чесно ростив хліб, дітей, плекав цю землю для нас, любив цей нещадний степ, — задумливо промовляє Микола Павлович, у котрого вже в самою1 рівно піввіку за плечима. — Як не зробити всього, що можеш, для цих людей?

Мабуть, сірогозцям все-таки пощастило, що мають за голову свого, не привезеного з обласного центру. У їхнього Павловича й прізвисько «домашнє»: батько. З юності, як бригадиром став, пристало. Та й той факт, що Шмигирівський після призначення не перебрався швиденько до райцентру, а продовжує їздити щодня у свою сільську хату, люди розцінюють, як «плюс». До схід сонця встає голова, 30-кілометровою дорогою на роботу встигає побувати скрізь і побачити все сам, а не чекати, доки доповідатимуть заступники.

Та й те, що вдруге обирають Шмигирівського депутатом обласної ради, свідчить про авторитет керівника.

— Не сховаєшся від людей, відповідати доведеться, бо тут жити тобі, й дітям, і онукам, — каже Микола Павлович. Справді, і в сина люди спитають — прийняв Павло з батькових рук господарство, старається, сором задніх пасти. Та ж мабуть відчуває батькове сприяння й покровительство?

— Аякже, — погоджується Шмигирівський, — на літучках найперше й найбільше розносу отримує.

— А самому часто перепадало? — запитую Шмигирівського.

— Ще й як! — каже голова.

Ще за колгоспних часів не боявся Шмигирівський непокору виявляти. Коли оголошували графік сівби, він, агроном , покладався не на вказівки, а на показання. Сіяв не тоді, коли начальство хотіло, а тоді, коли земля. Три догани в особову справу заробив в одну й ту саму пору — під час весняної сівби.

Якої теми торкнешся у розмовах із сірогозцями, усі вони рано чи пізно зводяться до води. Глибоко, набагато глибше, ніж скіфське золото, ховає Степ життєдайний скарб. Коли прийшла в засушливий край цивілізація, артезіанські свердловини довелося бити глибиною до ста метрів. Значно ближче знаходили археологи у сірогозьких курганах скарби, що тепер прикрашають музеї Києва, Москви й Петербурга. Жовтий, Золотий Бик — так у перекладі краєзнавців звучить назва Сірогози, пов’язують її з курганом Огуз, що в перекладі означає «бик», з якого розпочиналася історія археологічних розкопок у Таврії. Населені пункти Сірогози, Верхні Сірогози, Нижні Сірогози, залізнична станція Сірогози, Сірогозька Балка — у місцевій топоніміці зустрічається те саме «бикове» коріння. Вочевидь, прагнули люди прихилити до себе міць і силу невибагливої у безводному степу тварини. За вміння «нести» воду поціновують у цім краї і людей.

— Поїдьте до Павлова, у Нижні Торгаї, добре господарює сільський голова, вода безперебійно є, — не замислюючись радить голова районної ради Олександр Попов, коли цікавлюся позитивним досвідом самоврядування сільської громади.

— З якою думкою прокидається вранці сільський голова? — цікавлюся з порога в Павла Семеновича, що чекає на нас у Нижньоторгаївській сільраді.

— З однією: чи не вийшла за ніч з ладу якась із свердловин, — наче змовившись із Поповим, каже Павлов. Свою роботу сільський голова починав з води — з 11 свердловин на той час працювала лише одна. Решту розкурочили «металісти», відключили за борги енергетики. Сто разів їздив до області, каже голова, а потім «засів» у кабінетах «Обленерго»на чотири дні і таки добився, аби «скостили» суму до реальної цифри, без накруток і штрафів, а що залишилося, реструктуризували. А тоді пішов голова з депутами по хатах — переконувати: будуть платити — буде вода. Нині в селі з населенням у 1300 чоловік не платять лише п’ятеро.

Село ожило, клумби з квітами у центрі навіть з’явилися. Коли розпалося базове господарство, встигла громада зберегти робочі місця: тік, пекарню, молочарню, майстерні, іншу сільську «індустрію» передали в оренду своїм, місцевим кмітливим господарям. Дивина, але навіть інвестора в село привабили — одна з одеських фірм придбала у громади землю і зводить у притрасовому селі автозаправну станцію. Таке рішення депутати ухвалили згідно з програмою виділення земель під комерційну діяльність. Про рівень життя сільчан свідчить, певне, й той факт, що в селі працює три кафе-бари, а в місцевому Будинку культури бюджет утримує п’ятьох «культурників». На перших порах, пригадує Павло Павлов, «тримали» голову щоденні ранкові черги біля кабінету: тому щось підписати, тому виписати, оформити. І всі поспішають на автобус — з тими довідками до райцентру, далі оббивати пороги. На найближчій сесії увели в штат соціального працівника. Тепер усі папери збирають разом, голова підписує, а вже соціальний працівник сама їде до райцентру.

Нижньоторгаївська громада першою в районі використала пропозицію центру зайнятості і 10 сільських жителів, хто стоїть на обліку, залучила до громадських робіт.

Тут першими створили сільський комунгосп. Павлов, проявивши певну наполегливість, устиг вихопити із збанкрутілого господарства техніку, яку вже вивозили. А люди дивилися на те і плакали. Почали «наїжджати» ліквідатори: мовляв, майно колгоспникам належить. «А я для кого беру?» — наполіг голова. Провели сходку, вирішили своє, спільне, собі ж на службу й поставити. Селяни підтримали політику сільської ради.

Сьогодні куб води в Нижніх Торгаях коштує в 1 грн. 70 коп., але люди платять 1 грн. 04 коп. Здешевили за рахунок того, каже Павло Семенович, що місцеві господарі надають окрему техніку, пальне для потреб сількомунгоспу на благодійних засадах.

Сприяє депутатський корпус і здоровій конкуренції. У селі, на 460 садибах самих лише корів утримують селяни понад 500 голів, не рахуючи іншої худоби. Молока, хоч залийся. Та приймають його у Нижніх Торгаях по найвищій у районі ціні — 65 копійок за літр. Бо створила сільрада додатково два молокоприймальні пункти для різних переробників, от вони в умовах конкуренції й пристають на ціну, що людей задовольняє.

Незабаром на базі Нижньоторгаївської сільради має відбутися обласний семінар з розвитку соціальної сфери на селі.

— жартують селяни в Новопетрівці. За рівнем благоустрою село в районі на одному з перших місць. Особисто мене, коли в’їхали, вразив металевий ажурний парканчик уздовж дороги, свіжопофарбований, ще й не просох. Просто не вірилося, що його досі не поцупили «металісти».

— Оце тільки завершила зі своїми дівчатами фарбувати, — повідомляє з порога сільський голова Зоя Лозицька. Роботу на благо громади з сапою, щіткою, вапном чи фарбою сільрадівські «дівчата» вважають цілком звичним явищем.

В Новопетрівці впорядковано вулиці, реконструйовано дороги, працює будинок культури, є кафе «Козацький дозор». За рахунок господарства та добровільних пожертв реставрували костьол.

— А як з водою? — цікавлюся з обізнаним виглядом.

Дорогою ціною, довгою дорогою прийшла вода в село. В різних місцях били люди колодязі — скрізь солона. Довелося тягти аж із відділкового села, за 15 кілометрів. У тісній супрязі працюють обидва голови —сільський Зоя Лозицька та голова господарства Павло Шмигирівський, якого люди, попри молодий вік, вдруге обирають депутатом райради.

І ще одна особливість, котра, хоч-не-хоч, характеризує місцеву владу. Сільські крамниці в районі, кафе, бари належать не заїжджим комерсантам, а місцевим господарствам. І селянам вигідно: можна взяти товар у магазині, посидіти в барі, чарчину-другу пропустити — в рахунок зарплати чи на свій пай. І гроші від торгівлі йдуть до громадської казни.

Обговорюючи земельну політику, керівники господарств розуміють, що з пресою треба бути обережним: скажеш не те — попаде від начальства. Хіба селянам пристало обговорювати, що високі уми «нагорі» пропонують? Тож тільки власним баченням і діляться:

— Довели нам на наступний рік план під зерно більший, ніж нині. Посіяти можна, а збирати чим? — розмірковує голова господарства «Новопетрівське» Павло Шмигирівський. — Наші комбайни давно вичерпали ресурс, не впоратися ними. Он нині жнива затяглися не лише через дощі, а й через нестачу та «повільність» у роботі власних агрегатів. Інша справа — турки, в яких варто досвід переймати. Господарства, які уклали угоду з ними, швидко й без втрат впоралися з косовицею. Працюють на іноземній техніці. Розповідають, прибули зі Скадовська пізно увечері і кричать голові через перекладача: показуй, де поле! Вдень і вночі втрьох двома комбайнами працювали, втричі швидше зібрали, ніж ми думали. Не розуміють селяни і цінової політики: за тонну фуражного збіжжя їм пропонують 370 грн., а за тонну солярки віддай 2 200 грн. Жорсткі, непосильні ціни на електроенергію, — згодні, що треба нам і футбольну марку тримати, але ж і тут наші програли — тим же туркам.

Не врегульоване досі питання з майновим паєм, але ж механізм вирішення усіх проблем через загальні збори нині не спроможний діяти.

— Не зібрати необхідний кворум пайовиків, скільки не намагався , — ділиться наболілим голова СТОВ «Верхньосірогозьке» Іван Кураков, — Варто подумати на державному рівні, адже це проблема не лише одного господарства.

Нині відчувають аграрії гостру потребу в юридичній допомозі, але скільки не подавав запит до центру зайнятості, продовжує Іван Пилипович, кваліфікованих «земельних» юристів так і не знайшлося. Змушені користуватися послугами фахівців із обласного центру, що далеко й незручно. За розумних цін на добрива, пальне, гербіциди можна було б більші врожаї мати і не лише на дощі покладатися. Родив же степ і по 60 центнерів, і більше. Іван Кураков пригадує, як, працюючи ще рядовим комбайнером, на окремих ланах збирав на круг по 75 центнерів! Нині ж за 30 ладні механізаторам Героя давати.

Утім, оптимізму, якого цьогоріч додали степовикам дощі, керівникам не приховати: якщо все вирощене на полях зберемо і з розумом розпорядимося, вистачить, кажуть, розрахуватися з усіма...

Херсон — Нижні Сірогози.