На своїй землІ

— Пригадуєте наш завод «Електроприлад»? Мало не всіх, хто там працював, скоротили. Я за фахом — інженер-конструктор. Куди в Кам’янці податися, коли всі підприємства зупинилися? Недовго думаючи, взялися з братом за дідівське ремесло: сушили сушню, возили на північ, у Росію. Потім вирішив насадити сад. Коли дочекався перших плодів, зрозумів: не те.

На жаль, продавці щеп не завжди добросовісні, різне продають. Як тільки не викручуються, чого не вигадують, щоб продати. Під сезон навіть і відрослі дички пропонують. Такі гарні. Високі. А справжня щепа за рік ніяк не виженеться на метр, добре, аби прижилася. Не дивно, що й Станіслав натрапив на обман. Перечитав знову і знову гори книг, знайшов добрі підщепи аж у Молдавії, і сортові деревця виростив.

— Біля нової справи ввійшов у такий смак, що вона стала справою життя. На паях наших батьків, батьків дружин на Дністрових схилах маємо тепер сад, розарій, розсадник. Брат на квітах спеціалізується. Хоча й у мене, бачите, яка теплиця з трояндами біля господи. Питаєте, чи займатимуся переробкою фруктів? Ні, в нас у селі вже є чоловік, який саме на цьому свій бізнес зробив. Спеціалізація необхідна: бо будуть або кури, або бджоли, як у нас кажуть.

По саджанці до Франтійчуків іде стільки охочих, що Станіслав ніяк не може засадити біля своєї хати ряд персиками, де вже давно навіть ями покопав та перегною навіз. Розбирають геть усе. Але це приносить йому невимовну втіху: треба, щоб якомога більше людей мало чудові дерева, добірні плоди. Без «інструкції» жодного не відпускає. Навіть людина з добрими помислами може згубити чудове деревце, якщо перевантажить його. Станіслав зумисне підбирає менш вибагливі сорти, розраховані на любителя, а не на професіонала.

Він віднайшов у Львівській області та Києві селекціонерів Шестопалів, Копанів, які мають чудові запатентовані сорти. Від них привіз порічки «Сніжана» з 20-сантиметровими кетягами, абрикос «Красень Києва» та багато інших новинок, про які читав лише в журналах. Часто бувають брати й на селекційних станціях, де дбають про нові та перспективні сорти.

Цей край — золотий для садівництва. Особливо берег Дністра, звідки, кажуть, самій Клеопатрі копчені сливи возили. Нині минулу славу підтримують ще кілька сіл, які за радянських часів спеціалізувалися на садівництві.

— Скільки буде Україна, стільки буде і яблуня в нас. Карликові сади, до речі, були відомі ще 300 років тому. Недавно за них узялася Європа. А загалом закордон працює з інтенсивними садами, де за сезон роблять понад 10 хімічних обробок. Ті яблука власники своїм дітям не дають... Це як «ніжки Буша». Комусь їх сплавити треба. А в нас, дивіться, не було з весни до середини липня практично жодного доброго дощу, а дерева як облиті. Обприскували лише раз.

Широкі гони дають змогу запустити фрезу для знищення бур’янів, які крадуть у деревцят поживу. Так само на гонах, де висаджені агрус, йошта, порічки, смородина та полуниця. Коли Хмельницька обласна дорадча служба, яка консультує фермерів, проводить конференції міжнародного масштабу, Рогізну не обминають. Із захватом дивляться іноземці на багатющу землю, якій господар зумів дати лад. До братів прихильно ставляться в районі, сподіваються, що приклад Франтійчуків спонукатиме працювати краще й інших.

— Хочете чесно? Я без неї обійдуся. Брат також. І всі, хто себе поважає. Не треба нам тих копійок, які виплачували, коли ми були безробітними. І політику на нас робити не слід — мовляв, черговий претендент на головне крісло підтримує садівників. Ліпше нехай не заважають. З таких садів можна наповнити ринок фруктами, щоб не возити їх з Молдавії. Бо інакше соромно. Ми ж, українці, не безрукі. Пригадуєте часи, коли поляки до нас човникували, всілякими дрібничками торгували? А потім усі взялися за землю. Тепер кличуть наших до себе на збирання врожаю за такі-сякі заробітки. Тим часом власна земля бур’янами зароста. Чи ж не краще збирати на ній плоди?! Вона в нас родючіша, ніж у Польщі.

На плантаціях у братів зайнята вся родина. Навіть дружина Станіслава Ніна, яка ще досі їздить у місто до своєї «швидкої», де працює медсестрою, скоріш за все робить це вже за інерцією. Звикла. А душа її тут. Справді, чого ще прагнути жінці, коли люблячий чоловік при роботі, яка йому до снаги і до душі, коли в новій оселі є всі міські вигоди? Тільки й того, що в селі ще немає Інтернету. А то Славко мріє про власний сайт. І син, допомагаючи батькові, формує електронні папки з чудовими знімками ягідників, друкує анотації та прайси, дарма що йому лише 14. Знає все не гірш за батька.

— Якщо хочете, щоб букет довго радував, візьміть його у Володі Франтійчука, — почула на ринку. Ось так і познайомилася зі Славковим братом. Таким же по-юнацьки струнким. Якщо кожній квітці вклоняєшся, не станеш носієм солідного живота. Коли в колгоспі ділили майно на сертифікати, Микола Франтійчук порадив синам узяти теплицю. Але огірків-помідорів вирішили не вирощувати. Це вже в районі є. А от по квіти до Польщі їздять. Нині колекція Володимира становить майже 80 сортів квітів.

Коли на шипшиновій підщепі розквітає перша квітка, вона стає героїнею дня. Її фотографують, про неї говорять усі — і малі, й дорослі. Деякі троянди нагадують кольорами скоріше... орхідеї. Інші схожі на вишуканий велюр. Володимир у цій справі такий же новатор, як і Станіслав. Поки що вирощують виведене іншими, але експериментувати люблять. Хтозна, може, братам справді судилася селекціонерська доля? Попереду ціле життя. Обидва молоді. Років десять тому думалося про порятунок від бідності, безробіття, тепер же мріється про слід на землі. Високі матерії? Як для кого. Але краще про них думали б ті, хто топить своє неробство в пляшці та днями стирчить на лавці біля воріт у тій же Рогізні, скоса поглядаючи на роботящих сусідів. Перефразовуючи древніх, які казали, що слава вінчає музу, скажу: слава вінчає працю. До речі, слава називалася глорія. Як один з популярних сортів троянд, кольору сонця та золота.

Хмельницька область.