Не треба плутати патріотизм з націоналізмом

Звичайно, головним інститутом, який забезпечує організацію і функціонування системи патріотичного виховання молоді, є держава. Однак без тісної співпраці з ветеранськими, молодіжними, дитячими організаціями, людьми з активною громадською позицією ця робота приречена на невдачу. Вона перетвориться на пропаганду, яка не викликатиме довіри в молодіжному середовищі.

Особливо хочу відзначити роль ветеранів у патріотичному вихованні. Формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян повинно будуватися не на абстрактній ідеології (неважливо якій — комуністичній, націоналістичній, ліберальній чи ще якійсь), а на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. Передусім це стосується періоду Великої Вітчизняної війни, коли під питання було поставлено саме фізичне існування українців.

Саме залучення ветеранів до молоді в дусі патріотизму допоможе дійти того розуміння духовної єдності поколінь та спільності культурної спадщини, якого нам нині так бракує. Мій досвід депутатської роботи і у Харківській міськраді, і у Верховній Раді свідчить, що без активної участі ветеранських організацій патріотичне виховання перетворюється на фарс. Люди, які власним прикладом, усім своїм життям доводять, що любов до Батьківщини не вигадка державної пропаганди, а моральний імператив, є найкращий приклад для молодого покоління.

Безперечно, потрібне чітке визначення механізмів економічного стимулювання суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють підтримку заходів ветеранських, молодіжних і дитячих громадських організацій, спрямованих на патріотичне виховання молоді. В українських ділових колах уже давно є розуміння того, що соціальна відповідальність бізнесу — це не примха часу, а важливий елемент суспільної стабільності.

З другого боку, не можна створювати довкола патріотичного виховання системи пільг та привілеїв. Так само не можна змушувати бізнес давати гроші на виховну роботу «з-під палки». Патріотичне виховання й адміністративний тиск — це речі несумісні.

Я вважаю, що кошти, спрямовані підприємцем на фінансове сприяння патріотичним заходам, можуть враховуватися під час обчислення податку на прибуток. Приміром, половина суми, що її використано на патріотичне виховання молоді, віднімається з нарахованого податку. Тобто фактично йдеться про те, що держава та соціально відповідальний бізнес фінансують патріотичне виховання на паритетних засадах, підтримуючи при цьому роботу відповідних громадських організацій. Якщо ми зможемо налагодити цю взаємодію, це стане великим кроком у напрямі розбудови громадянського суспільства, про яке в нас дуже люблять говорити з високих трибун.

Викликає питання пункт «Активізація діяльності органів державної влади у сфері патріотичного виховання молодого покоління», який, зокрема, передбачає «сприяння формуванню позитивного іміджу українських естрадних виконавців, діячів культури і мистецтва, спортсменів, активне залучення їх до патріотичного виховання молоді». Тобто фактично йдеться про те, що державна влада повинна працювати на імідж окремих співаків, гумористів чи хокеїстів, щоб потім вони брали учать у виховній роботі. Хто буде відбирати цих потенційних зірок, та з яких коштів фінансуватиметься їхня «розкрутка»? Складається враження, що автори програми збираються створювати для молоді якихось кумирів, які потім на громадських засадах учитимуть, як правильно любити Україну. Чи, може, треба створити загальнодержавний рейтинг патріотичності митців та спортсменів і виділяти переможцям стипендії на підтримку іміджу?

Патріотичне виховання — це не таке собі «суспільне навантаження», як казали за радянських часів. І навіть не почесний громадянський обов’язок для різного роду «зірок». Це право бути зразком для молодого покоління. Право, яке ще треба заслужити. А залучення певної особистості до патріотичного виховання — це визнання її авторитету, мудрості, визначних досягнень, заслуг перед Батьківщиною врешті-решт.

Держава повинна створити такі умови (передусім це стосується морального, а не матеріального боку справи), щоб «зірки» шоу-бізнесу змагалися за право виступити, наприклад, на концерті до Дня Перемоги. Адже в усьому світі це велика честь. А в нас патріотичні заходи для багатьох співаків та музикантів — лише можливість заробити зайву копійчину, зробити собі пабліситі та поскаржитися на російських конкурентів.

Важко заперечувати необхідність посилення патріотичної спрямованості програм радіомовлення та телебачення, матеріалів друкованих засобів масової інформації. Водночас усі ми добре пам’ятаємо, як нас «спрямовували» за радянських часів. Категорично неприпустимо плутати патріотичне виховання з промивкою мізків. Це лише викликатиме спротив у молодих людей, формуватиме почуття відчуженості від власної держави.

У СРСР мільйони людей ходили на 7 листопада та 1 травня на демонстрації, носили лозунги та прапори, і все це було дуже патріотично. Та коли радянська влада опинилася в небезпеці, ніхто не кинувся її захищати. Тож не треба повторювати ці помилки.

Штучне насадження патріотичних настроїв у ЗМІ категорично неприпустиме. До того ж в епоху Інтернету це просто безглуздо — завжди можна знайти альтернативне джерело інформації. Змушувати молодих людей любити власну Батьківщину — це абсурдне приниження гідності наших громадян. Ця любов і так є в серці кожного, хто народився і виріс на цій землі. Потрібно лише створити в суспільстві такий клімат, щоб це почуття стало чинником його інтеграції, фундаментом громадської злагоди і порозуміння.

Україна — християнська православна країна. Православна церква завжди була не лише оберегом духовності нашого народу, а й колискою патріотизму. Переконаний, що релігійна складова є надзвичайно важливим елементом патріотичного виховання. Адже в цьому разі йдеться не про ідеологічну чи політичну кон’юнктуру, якою дуже часто підмінюють патріотизм, а про вічні цінності. Українська держава має гарантувати всі права євреям, татарам чи полякам. Але ж для цього зовсім не потрібно відмовлятись від власної національної культури. Саме поняття соборності, про яку модно тепер стало говорити і яка у програмі називається «основою української національної ідеї», має православне походження.

Відсутність в урядовців розуміння необхідності патріотичного виховання молоді в руслі християнської традиції призводить до того, що ці функції переймають на себе закордонні пастори. Чи йде таке місіонерство на користь нашому суспільству? Чи сприяє воно утвердженню в молодіжному середовищі духу патріотизму?

Нам не треба вигадувати велосипед чи завозити його з-за кордону. Маємо тільки пам’ятати власну історію — традиції козацького патріотизму і православного братства, які дали можливість нашому народові вистояти і проти татарської навали, і проти польської колонізації, і проти фашизму.

Викликає питання положення програми щодо підтримки україномовних молодіжних друкованих засобів масової інформації, теле- та радіопрограм, Інтернет-центрів. Не треба плутати патріотизм і націоналізм! Спроби вести патріотичне виховання виключно українською мовою ніколи не дадуть належного результату. Адже більшість молодих людей в Україні говорить російською мовою. Це факт, з яким треба рахуватися. Ми повинні виховувати не українських націоналістів, а патріотів України. Тому молодіжні ЗМІ потрібно підтримувати, виходячи не з їхньої мови, а з того, які ідеї вони несуть у суспільство, як впливають на виховання молодих громадян.

Як представник Харківщини, я знаю цю ситуацію з власного досвіду. Насильницька українізація освіти аж ніяк не сприяє утвердженню патріотизму у молодіжному середовищі. Яна Клочкова, Андрій Шевченко чи брати Клички, які розмовляють російською мовою, своїм прикладом роблять значно більший внесок у патріотичне виховання молодих українців, ніж усі націоналісти разом узяті.

Будь-яка дискримінація — це порушення прав людини. Це стосується й так званої позитивної дискримінації, яка передбачає надання певних пільг чи привілеїв окремим соціальним групам за расовою, етнічною або, в нашому випадку, мовною ознакою.

Те саме стосується проблеми виховання у молоді поваги і шани до національної символіки. У нас є державна символіка, затверджена Конституцією України. Її має поважати і шанувати кожен громадянин, незалежно від віку чи походження. Водночас кожен народ має власну символіку — це і національні кольори, і пісні, і рослини, і традиційне вбрання. У росіян, поляків чи кримських татар є власні традиції, які становлять величезний культурний пласт поліетнічного суспільства України. І без опертя на ці традиції повноцінного патріотичного виховання у нас ніколи не буде.

Національна політика — дуже делікатна сфера. І систему патріотичного виховання молоді потрібно будувати, виходячи саме з цього. Інакше ми ризикуємо спровокувати в суспільстві протистояння на національному грунті. В молодіжному середовищі це особливо небезпечно, адже молодь відома своїм радикалізмом. І саме від нас, політиків, багато в чому залежить, стане цей радикалізм чинником націонал-екстремізму, чи ми зуміємо спрямувати його в русло конструктивного творення на благо всього суспільства.