Продовжуємо розмову про розвиток нашої культури, української літератури. Сьогодні наш гість — Микола ШУДРЯ
Народився 5 січня 1935 р. в селі Веселий Поділ на Полтавщині, закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка (факультет журналістики), аспірантуру. Кінодраматург, критик, перекладач. За його сценаріями створено понад сто художньо-документальних і науково-популярних стрічок. «Відкрий себе» — 1972 р., тоді ж заборонений (про Григорія Сковороду), і «Тарас» (1988) про Великого Кобзаря відзначені Національною премією ім. Т. Шевченка (1991 рік). Помітні роботи «Цвітуть мелодії поезії» — з приводу малюнків Павла Тичини (2001), «Слово про Ігорів похід» — передмова, впорядкування, прозовий переклад (2001), «Чолом сягнув зірок» — етюди, роздуми (2003), багато інших. Кілька книжок написано у співавторстві з О. Дмитренком (лауреат Шевченківської премії). Переклав «Замок у Карпатах» (фантастична повість) Жуля Верна. Редактор відомих і змістовних книжок.
Його творчий ужинок вимірюється не снопами, а оберемком написаних, відредагованих українських творів. Налитих сонцем. Дозрілих. Повнозерних. У досьє не увійшли нариси, есе, вірші, повісті. Так склались обставини, що лише останніми роками виходять власні книжки. Його ім’я ви не знайдете в тих давніх письменницьких довідниках. Тільки останній «Довідник НСПУ» (підписано до друку 4.10.2001 року) дає адресу і телефон Миколи Архиповича.
Як журналіст — він володар «Золотого пера» (за талановите висвітлення чорнобильської трагедії). Бути вірним власному сумлінню, не зраджувати рідному народові!.. Ліна Костенко у своїх «Інкрустаціях» порівняла творчість таких літераторів з оранкою. «За часом, як за плугом». Сказано великою поетесою, мабуть, і про Миколу.
— Скажіть, будь ласка, що дає нашій літературі журналістський досвід письменника? Що дав він вам, цей досвід?
— Робота в пресі завжди сприяла, особисто мені, відчувати повіви доби. Починаючи з багатотиражки й молодіжки аж до журналу «Україна», я не уявляв себе в редакції без відрядження. Щоразу їхав кудись, на села чи в місто, щоб зустрітися з трудівниками, заприязнитися з ними, набратися від них не лише фактів, а, хай це не буде чимось банальним, — мудрості. Найбільше любив — та й зараз люблю — спілкуватися із краєзнавцями, вчителями-істориками, народними умільцями, колишніми воїнами, місцевими «химерниками», людьми крутої долі й дивовижної вдачі. Звичайно, повертався до Києва не просто з нотатками, а переповнений ущерть творчими задумами. Нарис з продовженням, на три-п’ять чисел. Заходився писати «документальні повісті». Ми знали життя. І в літературу приходили з книжками про це життя. Не всі за столом обманювали. Зараз це бачиш неозброєним оком. Але біда в тому, що теперішній журналіст, який несе заяву до спілки письменників, щоб його прийняли і зарахували «у штат», повинен мати великий життєвий досвід і достойність літератора, що думає про свій народ, його долю і буття.
— У вас якось прочитав: зустрічався з апостолами мого життя, велетами думки й таланту. І згадка про геніального кінорежисера, скульптора і драматурга Івана Петровича Кавалерідзе, незрівнянного майстра слова Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, вченого-психолога, першого ракетника країни, правозахисника Івана Бенедиктовича Бровка... Та не знайшов вашого, притаманного тільки вам, слова про них...
— Це — трагедія журналіста-письменника. Усе похапцем, на коліні, з коліс. Обсяжний твір лежить поруч, а ти... Та й найбільші перешкоди чинила цензура. Справжнім молодим письменникам я заздрю. Не дай їм Боже того, що бачили ми. У мене два десятиліття припадає на чотири установи, а вісімнадцять років — на двадцять чотири. Шість разів підряд мав суворі партійні догани «із занесенням до особової справи» — «за неправильное понимание ленинской национальной политики». В тому числі і в матеріалах про Кавалерідзе, Антоненка-Давидовича, Бровка. З Іваном Бенедиктовичем ми й досі перемовляємося телефоном. Але де ті «папери», в яких я так старанно віддавав і йому, й іншим свою шану і любов?.. Журналістська доля зводила і з літераторами української діаспори. І про це ще багато не написано.
— Чому вчить вас робота із співавторами? Чимало ваших книжок мають додаткове прізвище. Зазвичай це — люди знані, мають ім’я.
— Ви говорите справедливо. Мої співавтори — талановиті люди. Мені подобається працювати з ними. Що знаю я, може, знають і вони, а що знають вони, може, й не знаю я. «Повість швидкоплинних літ» — це співпраця із Олексієм Дмитренком. Ми домовилися, хто і що робитиме. Вибір, переклад, передмова й коментар — мої. Допомагав і він — підганяв час. Дали в додатку переспів «Велесової книги», Тоді Олексій працював у «Воєнвидаві», наша книга стала для української армії необхідною, вона — на достойному місці у військово-патріотичній бібліотеці... Натхненно разом ми писали із Дмитренком і повість-пошук «Верховіть черещатого дуба». Зараз співпрацюю із В. Стадниченком над фотокнигою про Г. С. Сковороду...
— Знаю, що ви багато років займалися спадщиною О. П. Довженка... Чи є тепер вона у вашому робочому плані. Це — шана кіносценариста Шудрі геніальному нашому українцю?..
— На робочому столі, тобто у виробництві, — «Запорожець без заборола». Це — 30 друкованих аркушів — есе про Довженка. Річ не тільки в моєму ставленні до краси Людини нашої землі. Ми, ті, хто знає трошки більше про нелегке життя велета світового масштабу, повинні, як кажуть росіяни, «выговориться», сказати те, що не сказано досі. Сказати професійно. Так, минули ювілеї. Тільки життя не кінчається. Для України, що має геніїв, слово про них — святе. Воно — нам, прийдешнім поколінням, усьому нашому українському роду.
— Ваш важкий життєвий шлях... Я його дуже добре знаю. «Редактор тижневика Подолян учетверте вигнав Шудрю з роботи». Це серед творчої інтелігенції вимовлялося пошепки... Тепер, коли ви пишете про інших. Як боретеся із самим собою, щоб бути більш-менш об’єктивним у ставленні до минулого?...
— Я ж чистої води документаліст. Я — за «искусство левое... но не левее сердца». Ми пишемо не для себе і не розраховуємо на вибраних читачів. Література — це, за словами Яна Коллара, думання народу вголос. А коли твої міркування тенденційні, плутані й нечіткі, образи безжиттєво-бляклі, а сюжет — розхристаний, мова незрозуміла, суціль із матюками чи із сьогодення, чи з минулого, то хто ж за тебе візьметься, кому ти потрібен, навіщо марнувати свій час і зусилля... Не можна жити із камінням за пазухою...
— Ви завжди любили реалістичне письмо, справжню літературу, яка пишеться справжньою українською мовою. Що вам у сьогоднішній літературі подобається?
— Мені особисто до вподоби проза Григора Тютюнника, Івана Чендея, Романа Іваничука, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Марії Матіос. А поезією Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Леоніда Череватенка, Бориса Нечерди, Володимира Базилевського я просто впиваюся. В них стільки тремтливої музики, душевної проникливості і потужного вислову думки й почуття, що, здається, ці поети грають на струнах мого серця. Наша поезія — одна з кращих у світі. То хоч хто б мені не доводив, що це не так, — не згоджусь.
— А кого ви любите найбільше із класиків?
— Наші класики... Вони для мене — справжні пророки. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Василь Стефаник, Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Зеров, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Юрій Яновський, Олександр Довженко... Звісно, перший серед них — Великий Кобзар. І немарно на нього виливають бруд неуки на кшталт Бузини. Після народного омовіння перед нами постає ще осяйніший образ... У класиків необхідно брати уроки всім: і початківцям, і відомим, і видатним. Як писав поет: «Нам треба голосу Тараса!» А сьогодні треба вкрай!
— Ще про одного із названих вами класиків — Миколу Зерова. Ви додаєте про нього своє слово?
— Так. У виробництві «Сонетарій Миколи Зерова». Це будуть мої впорядкування і примітки. Я не хочу повторюватися. Знайдено чимало цікавого.
— А якої ви думки про ті «прямування» в нашому письменстві: «потік свідомості» чи «позасвідомості» в прозі й поезії, «нью-йоркську» й «київську» школи?
— Мені пригадуються слова Шевченка: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя...» Спочатку треба опанувати вершинними здобутками. А тоді й торувати свій шлях у літературі. Не навпаки — все із себе, самотужки, потім — як вийде... А чого б не повчитись у тих, кого читають, повчитись у класиків? Може, і сталося б диво... Гадаю, що Комітет із шевченківських премій розбещує нашу творчу молодь поблажливими знижками. Хіба деяких можна брати за взірець? Вони своїм «словоблудством» і дрібнотем’ям, копирсанням у закутках міщанської свідомості лише збивають ще не зміцнілі таланти.
— Що вам болить, як українському письменникові? Чи є задоволення тим, що вже вийшло, і тим, що ще не видано і у цей скрутний для нашої книги час, може, не вийде ні через рік, ні через п’ять?..
— Я наполегливо пишу й пишу. І завжди хочеться щось видати у світ зі своїх шухляд. Вони розбухли до незвичайних розмірів. Частину рукописів передав вже до Національної бібліотеки імені В. Вернадського. Їх опис у «Путівнику» ледве вмістився на 25 сторінках. Мабуть, стільки ж, якщо не більше, матеріалів у мене вдома. Я — не такий вже простак. Разом, скажімо, з Ю. Колєсниченком видав минулого року роман у двох частинах «Перстень верности». Тобто сучасне чтиво. В тому ж році як літературний редактор готував роман-пошук «Грек із душею українця» В. Жадька, працював упорядником-редактором оповідань про славне Військо Запорозьке низове Адріана Кащенка... Тобто жив у літературі, робив, хвилювався, радів, сумував. І своє накопичувалося. І думав: коли б з’явився який добрий і грошовитий чоловік, я б запропонував йому кілька рукописів: із моєї шевченкіани, з історії пісень, з літопису українського державотворення — «Сто великих українців» та інше. Але хіба тільки я такий? Пишемо... Пишемо. Звичайно, «рукописи не горять». Але коли ми налагодимо у державі справжнє книговидання? Коли зрозуміємо, що без вітчизняної книги ми як були рабами, так і залишимося... Хоч би що там не кричали з високих трибун і в кабінетах про успіхи і досягнення в тій чи іншій галузі промисловості.
Бесіду вів Володимир ЮГОВ.
