Старші читачі «Голосу України» пам’ятають, що на початку 90-х років уже минулого століття нашим власкором на Донеччині працював Юрій Доценко. Не всі тоді знали, що він ще й поет. Перша його збірка «Літо чебрецеве» вийшла 1984 року, потім були книги «Дерев мотив глибинний» (1995), «Золотий апостроф» (1998). Слово Юрія Доценка йде від серця, від пережитого й осмисленого. Тому поетові найчастіше вдається пейзажна лірика, ліричні картини-мініатюри справжнього чуття. Він родом з Малотаранівки, що поблизу Краматорська. Закінчив філологічний факультет Донецького держуніверситету, працював у школі, нині — на журналістській роботі. Юрій — лауреат обласної літературної премії імені Сосюри. Член Національної спілки письменників України. У вересні Юрій Доценко відзначив своє п’ятдесятиріччя.
Свята наївність
Різке похолодання
Обіцяли...
А я не вірив,
Бо надію мав —
Іще перепливе
Осінній став
Човном останнім
Мій листок
Опалий,
Пристане
До зимових берегів —
І там спочине,
Інеєм покритий,
Очеретами сивими
Прикритий
Від протягу
Пронизливих вітрів...
Свята наївність,
Гріш тобі ціна
У цім житті,
Де морози раптові
Вбивають на вустах
Сердешне слово
І душу вихолоджують — до дна!..
Доля
Задуха лізе ватою у вуха,
Повітря варом очі залива.
Ніхто нікого вже давно не слуха
Й не промовля до іншого слова...
Уже давно ніхто тобі не винен
Нічого — залишився «при своїх».
Світанкам відспівали треті півні,
Ночам відщебетали солов’ї.
Ніхто нікого вже давно не бачить,
На інше у житті цім не чека...
Лишилися лиш спогади, неначе
У кожного з нас доля отака...
Початок
Іще земля не парувала
І дощ дерева не омив.
І голуби не парувались,
Не озивалися громи.
Ще чорну сажу не трусили
І не білили світло дім —
Ще вечорами сірий дим
Над димарем вітри студили.
Був тільки провесні початок —
Предтеча сонця і води,
Коли холодними ночами
Тремтять у темряві сади.
А вранці — клаптиками снігу —
Капітулюють морози.
І відриває річка кригу
Від прибережної лози.
Був тільки провесні початок,
Коли виходять на поріг,
Щоби змести останній сніг
І — на дорогу — помовчати.
На Вознесіння
Подамся в степ на Вознесіння,
Де в чистім просторі — ні тіні,
Де ти під небом — мов ягня.
Перед життям в благоговінні
Я опущуся на коліна
У чебреці нового дня.
Під тихе шелестіння вітру
Складу Спасителю молитву
За те, що — ще на цій землі,
Що дихаю п’янким повітрям,
Що не нудьгую білим світом,
Що маю аркуш на столі,
Що бачу донечку і сина,
Що вірю в них, як в Україну,
Хоча, буває, і — болить!..
Нехай в гаю моєму змовкла
Лунка зозуленька, немовби
Зморилася літа лічить,
Та квітне, як на Вознесіння,
Як підіймається калина —
Аж піна падає із віт!
Підходить, наче в мами тісто,
Якому у печі затісно,
Як пісні тісно у душі!
Довкола, наче у дитинстві,
Справляє сонце свято-дійство,
І не заходить на дощі.
Заколисалось в полі жито!
А значить, буду далі жити,
Чекати й пестити врожай,
Новому дню щораз радіти,
Гріш зароблять на хліб і чай.
А що чекає — пекло, рай? —
Про те Всевишньому судити...
