Стежками Лесі Українки

Сьогодні важко уявити колишнє Колодяжне. Бетонний двоповерховий музей, мощені плиткою доріжки хоч і додають гостям певних зручностей, але не будять ностальгії. Тож погляньмо на садибу Косачів очима сучасників Лесі Українки.

Дочка Михайла Старицького, Оксана Стешенко, згадувала: садиба мала старосвітський вигляд, на подвір’ї стояв одноповерховий дім на шість кімнат, а позад нього — великий сад, що не мав вигляду панського, тут майже не було доріжок, а лише стежки.

«Власна дома» — так називали Колодяжне діти Косачів. Адже в Луцьку чи Києві Косачі наймали житло. Для Лесі Українки це поняття було ще вужче. У 1890 році батько споруджує для неї «білий домик». Згадує Варвара Дмитрук: «Одного ранку у двір прийшли майстри, музиканти з Любитова. Петро Антонович виніс відро горілки і став частувати та примовляти: «Пийте люди та веселіться, грайте, щоб домик цей був веселий і той, хто в ньому буде мешкати».

Десь за два тижні домик був готовий. У вітальні поставили фортепіано, привезене з Луцька, на стіні повісили великий портрет Шевченка, картини різні і фотокарточки, поскладали книжки. При сонці чи місяці домик аж світився своїми чистими стінами, тому й назвали його «білим».

Як закладали 1896 року «сірий домик», названий за кольором віконниць, невідомо. Але він, як і «білий», стоїть донині. А ось доля купленого Косачами великого будинку нещаслива. В роки останньої війни фашисти розібрали його на бліндажі. Та занепад маєтку Косачів почався ще раніше. З великої родини в міжвоєнний час у садибі залишився сам Микола. Польська влада, до якої Микола ставився вороже, не дуже шанувала його. Він не мав таланту до хазяйства, помер 1937 року в злиднях і, єдиний з Косачів, покоїться на сільському кладовищі. Такий кінець більш як 50-річного перебування Косачів у Колодяжному.

Але роль Колодяжного в історії нашої культури особлива. Тут гостювали у Косачів Іван Франко, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Григорій Мачтет, Іван Труш, Фотій Красицький. У Колодяжному їм вільно дихалося і думалося.

Саме у Колодяжному поетеса розпочала і написала 80 творів.  Тут готувалась до друку її перша збірка «На крилах пісень».

Із цим куточком пов’язано 25 років життя Лесі Українки. Востаннє вона була тут 14 лютого 1907 року. Лише тяжка хвороба змусила її покинути любий серцю поліський край.

Тепер у Колодяжному музей Лесі — тисячі експонатів розповідають про життя колишньої господині цих місць.

Із шести дітей Косачів троє — Оксана, Ізидора і Микола — народилися в Колодяжному. Церкви в селі не було, колодяжненці ходили на службу Божу до сусідніх Волошок. Ходили туди й Косачі. Невеликий, ошатний збудований у 1864 році Свято-Миколаївський храм вабив не лише церковним співом. Приємно було погомоніти з людьми в тіні розкішних лип. Одразу за церквою росли старезні дуби. Два з них і стоять там нині. Місце було світле і добре. Де ще хрестити дітей Косачам, як не у Волошках! Правда, робили це без звичного тепер поспіху. Чекали, коли діти трохи підростуть. Ці записи знайшла у фондах архіву його працівниця Антоніна Кравчук.

Чи бувала Леся Українка в тій церкві? Так, це підтверджують наймит Косачів Федір Іллюх та сестра поетеси Ізидора.

Не раз Леся відвідувала сусіднє з Колодяжним село Любитів, де був великий став. Оксана Стешенко (Старицька) згадувала, що вони там плавали наввипередки. Хвора Леся плавала краще від здорових і сміялась: «От Байрон, кажуть, з хворою ногою перепливав цілу протоку морську, ну а я — цей ставок!»

А в Ковелі Леся не могла не бувати на вулиці Бульварній, у будинку з’їзду мирових посередників, де головував її батько. Й на залізничному вокзалі та в аптеці, де брала ліки. Зберігся знімок Лесі Українки, її сестри Ольги та Оксани Стешенко, зроблений у Ковелі у фотосалоні А. Епштейна. З усіх цих споруд донині зберігся лише будинок колишньої аптеки на розі вулиць Міцкевича і Незалежності. Нині тут — овочевий магазин та Ковельська райсанепідемстанція.

Попрощавшись із Колодяжним і Ковелем, їдемо в село Скулин. Он темніє ліс на видноколі. То знамените урочище Нечимне — «старезний, густий, предвіковічний ліс на Волині», в якому 1884 року з матір’ю, братом Михайлом і сестрою Ольгою побувала юна Леся Українка. Цей острівець поліської природи згодом надихнув її написати «Лісову пісню».

Донедавна в Нечимне дістатися було нелегко — місця довкола болотисті. Та цього літа з ініціативи голови Ковельської райдержадміністрації Віталія Карпюка сюди проклали дорогу і тепер щодня до заповідного лісу приїжджають туристи.

Дорога в’ється серед густого лісу. Враз дерева розступаються, і в’їжджаємо на простору галявину «з плакучою березою і великим престарим дубом» посередині. Тут колись стояла хата Лева Скулинського, в якого 120 років тому гостювала Леся.

Час ніби не торкнувся цього куточка. Ось Лесина криниця. Неподалік шумить 250-літній дуб, під яким вона відпочивала. А тут стояла клуня з трьома стінами, відкрита з четвертого боку до озера. «...На сіні ми ночували, тоді були місячні ночі і Леся навіть вночі мала перед очима той краєвид з «Лісової пісні», який був би найдосконалішою декорацією до неї, — згадує Ольга Косач-Кривинюк. — У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили скрізь  лісом, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав вогнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі. Коло вогнища почули ми багато-багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову...».

Озеро Нечимне відтоді відступило від своїх колишніх берегів метрів на 150. Стежина переходить у кладку і закінчується невеликим містком над озером. Там, де ще весною хлюпотіла вода, тепер рідкий мул. Голова райдержадміністрації Віталій Карпюк, з яким ми приїхали сюди, бере довгу тичку і вона топиться у багнистій прірві. Звідси і назва: «нічим не зміряти» — пояснює Віталій Володимирович. Однак очевидно: озеро гине, потребує порятунку. «Тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині» — таким його бачила Леся, коли ось цією стежиною бігла з небожем дядька Лева Ярмилом (прототипом Лукаша) до Нечимного. Він возив Лесю у човні, показував, як робити з очерету сопілки і грати на них.

Цей куточок поліського краю з його легендами на все життя зачарував поетесу. І влітку 1911 року в Кутаїсі вона пише «Лісову пісню» — «писала я її недовго, 10—12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій».

На місці хати дядька Лева нині вгадується невелике підвищення. Та не порожньо на галявині. Працівники установ та організацій Ковельського району цього літа впорядкували урочище Нечимне. Відвідувачів зустрічають майстерно вирізані з дерева персонажі «Лісової пісні»: Мавка, Лукаш, потерчата. Обладнано стоянку для машин, місця для відпочинку та масових заходів просто неба. Відновлено будинок колишнього лісового кордону, який через недбальство колись згорів. Тепер тут музей «Лісової пісні» — філія Колодяжненського музею. На жаль, на березі Нечимного нема вже старого дуба дядька Лева. Та неподалік шумить дуб, вирощений з його жолудя. А головне — приходять сюди люди, щоб вклонитися Лесі та її «Лісовій пісні».

Колодяжне—Волошки—Нечимне

Волинської області.