Здавалося б, черговою квартирною аферою сьогодні навряд чи когось здивуєш, адже наш брат звик до постійних квазіугод з нерухомістю. Торгових агентів, посередників, агентств нерухомості і просто шахраїв, охочих нажитися на чужих грошиках, сьогодні хоч греблю гати. Але коли людину «кидає» її рідна держава...
У 1998 році Федір Досінчук купив на публічних торгах... у суді квартиру по проспекту Маяковського в Києві. І от уже шість років Федір Іванович намагається в неї в’їхати. Щоправда, дотепер не в’їхав у куплену квартиру не з власної волі. Але про все по черзі.
У далекому 1998-му неповнолітній Максим С. був засуджений до позбавлення волі, і з його законного представника, матері Ніни, було вирішено стягнути за вироком суду на користь потерпілого матеріальну шкоду. Ватутінським судом столиці було винесено ухвалу, за якою «звернути стягнення боргу на квартиру №..., будинку №... по проспекту Маяковського в м. Києві, що належить на праві особистої(!) власності громадянці Ніні С., у рахунок погашення суми 16 227 гривень 80 копійок...». Стягнення боргу на квартиру в травні було звернено і вже 26 серпня, як з’ясується пізніше, нещасливого для Досінчука 1998 року Ватутінським районним судом були проведені публічні торги. На кону — квартира! У торгах беруть участь три особи, кожна з яких внесла на депозит суду по десять відсотків стартової ціни квартири. Ціна, названа Федором Івановичем, була найвищою — 28 000 гривень. Три удари молотком — продано! Сума за квартиру внесена повністю. Здавалося б, щастю покупця немає меж. Залишилося оформити право власності, одержати свідоцтво і, будь ласка, в’їжджай у квартиру. Що Федір Іванович і зробив. На підставі акта, затвердженого тим-таки Ватутінським судом, Досінчук у 15-й Київській державній нотаріальній конторі 14 серпня 1998-го одержав свідоцтво про право власності на квартиру. До проведення торгів, розповість пізніше покупець, мене ознайомили з пакетом документів, що підтверджують право власності на неї громадянки Ніни С-ко. Найцікавішим з документів був лист Ватутінської районної державної адміністрації від 12 березня 1998 року за підписом заступника голови Тетяни Меліхової і голови опікунської ради В. Челембей, у якому чітко чорним по білому написано: «На підставі довідки БТІ м. Києва власності неповнолітніх дітей у квартирі №... по проспекту Маяковського в будинку № ... м. Києва НЕМАЄ». Підтвердив цей факт і суд у своїй ухвалі від 11 травня 1998 р.: «У квартирі прописані і проживають неповнолітні діти... але частки власності дітей на квартиру немає». Фактів, підтверджених документально, для пересічної людини було б більш ніж достатньо. Усі сумніви розвіяні. Але, як з’ясується пізніше, чорнило на 99 відсотків складалося з води. Спокій тривав недовго.
Місяць потому Федір Іванович, заглянувши ввечері в поштову скриньку, знайшов там повістку до суду. Прочитав і ледве не зомлів, в якості кого, гадаєте, його туди запрошували? Як відповідача у справі про визнання торгів недійсними в зв’язку з тим, що неповнолітня Ксенія С-ко, сестра засудженого Максима, має право власності на частину купленої Федором Івановичем квартири після смерті її батька в 1994-му. І хто ви думаєте позивач? Опікунська рада власною персоною, що ще півроку тому підтвердила той факт, що власності неповнолітніх у цій квартирі немає. Випадкова помилка чи запланована махінація? Мало є помилок менш простимих, аніж засоби, до яких люди вдаються, щоб їх приховати. Але, мабуть, для певного кола осіб у бою всі засоби гарні.
21 грудня 98-го опікунська рада доповнює свою позовну заяву тим фактом, що на утриманні померлого (батька Ксенії С-ко. — Авт.) перебував ще і його неповнолітній засуджений син Максим, котрий нібито теж має право на частину спірної квартири і просить визнати реєстраційне посвідчення на кооперативну квартиру, видане його матері Ніні С., недійсним. Але і це ще не все! Через півроку і сам Максим подає позов на Федора Івановича, в якому, як і опікунська рада, просить визнати торги недійсними і витребувати частину майна з нібито незаконного володіння Досінчука.
Засідання за засіданням, претензія за претензією. І лише 27 квітня 2000 року рішенням Ватутінського суду м. Києва «у задоволенні позовних вимог позивачам відмовлено». Віват, справедливість?! Ні, далі буде. На початку липня 2000 року судова колегія Київського міського суду рішення скасовує, а справу відправляє на новий розгляд до того само Ватутінського суду, попри численні прохання Досінчука змінити підсудність.
Знов нагрянули переживання, засідання і всі інші принадності національного судового провадження. У лютому 2001-го суд визнає часткове право власності на квартиру за Ксенією і Максимом. Не беруся оцінювати професіоналізм суду, що постановив рішення, яким не дав за помилкою опікунської ради залишити дітей без даху над головою, але про Досінчука, видно, зовсім забули. Хоча за законом у таких випадках мають застосовувати так звану двосторонню реституцію (тобто повернення майна в попередній стан, відповідно, з поверненням Досінчуку виплаченої ним за квартиру суми). Федір Іванович у нокауті. Одна надія на апеляційний суд, куди він відразу і звернувся. Але... «рішення залишене без змін». Це був нокдаун. З «колін» Досінчука підвело лише бажання домогтися справедливості і повернути свої чесно зароблені.
Федір Іванович подає позов про розірвання договору про придбання квартири з публічних торгів і просить суд відшкодувати матеріальну і моральну шкоду. Справу розглядали не раз, більш як сто судових засідань свідчать про це. Нарешті й торги визнали недійсними. Про гроші покупця в рішенні ані слова...
Досінчук не здається — пошук правди продовжує в іншій інстанції — апеляційному суді м. Києва. Але і там її не знаходить. Коментарі вільні, але факти священні. Адже коли постало питання про повернення покупцеві грошей, перерахованих на рахунок Ватутінського районного суду (на той час виконавча служба ще не була окремим органом, а існувала при судах), виявилося, що Ватутінського суду немає (тепер є Деснянський), а відділ державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції в м. Києві не є правонаступником ліквідованих судових виконавців, а є лише новостворений самостійний орган —державна виконавча служба. Стаття 373 Цивільного процесуального кодексу, що передбачає контроль судді чи суду, при якому працював судовий виконавець, за правильним і вчасним виконанням судових рішень, теж утратила чинність. Посади старших судових і судових виконавців наказом Міністерства юстиції скасовані. Крайніх немає, тільки обмануті судом, отже, державою.
Хто поверне обманутому гроші, не кажучи вже про витрачені час і нерви? Адже тільки той, хто пройшов усі кола судового пекла, знає, чого це коштує. То що виходить? Наші судді плавають різними стилями, а тонуть — одним? Кінця історії поки що не видно. Може, щасливим Досінчука зробить апеляційний суд, куди вкотре звернувся горе-покупець?
