Народжуються у майстерні сільського винахідника та цілителя
У Порохні вже звикли: щойно з’являються приїжджі, здебільшого питають хату Івана Поповича. Був час, коли сусіди не витримували:
— Іване, приїжджі своїми машинами всю вулицю перегородили, паркани не витримують. Ти б уже йшов якимось професором до міста, чи що.
Та це не зі зла кажуть, бо ж тільки у кого заболить поперек чи, не дай Боже, ногу звихнув, плече вибив — усі біжать до Поповича. А він одразу тобі і рентген, і діагностичний кабінет, і терапевт, і ортопед — все в одній особі.
А ще — він і місцевий Кулібін, і живописець, і поет... І хоч офіційно у фермери не записаний, а своїх десять гектарів обробляє. І сад посадив. І за бджолами доглядає. А десь у перервах між тим господарюванням, прийомами хворих, цілою купою домашніх турбот їздить на міжнародні семінари з проблем лікування хребта, патентує свої винаходи, вперто пробиває у виробництво свої прилади.
Рентген... у кінчиках пальців
Спитай у Івана Орестовича, хто він — лікар, винахідник, мебляр, тесляр?.. І сам розведе руками. У селі батька його знали як доброго майстра, а про Івана вже й казати годі. Дав йому Бог золоті руки, а головне — допитливий розум.
Ще малим був, звихнув руку. Завезли у сусіднє село до діда-костоправа, якому вся округа довіряла. Хлопчина був вражений, як старий руками «бачив» усяку хворобу. А головне — десь потисне, якось хрусне — і людина вже повертається від нього без милиць. Тоді й надумав, що колись обов’язково стане костоправом. Не лікарем, не хірургом, а саме таким, як дід із Завалійок.
Поки ріс, забув про це. Аж доки не зустрів цікавого чоловіка, котрий займався біоенергетикою. Той, поглянувши на Івана, одразу зрозумів, що зможе людям допомагати. І повіз його водночас і по науку, і на екзамен до сільського цілителя — чи зможе Іван «почути» своїми руками хворі місця?
Учитель виявився не дуже говірким, мовляв, цього не навчиш, цілительство — це в душі, таким треба народитись. Але Іван не відступився. Сидів мовчки збоку та придивлявся. Спочатку дивувався, а потім зрозумів, що методи у нього такі само прості і безхитрі, як саме селянське життя. Головне — відчути кожну кісточку, м’яз, а тоді можна «ремонтувати».
Прийшов одного разу хворий із перекрученим ребром. Довго чаклував біля нього костоправ, а потім розвів руками — не допоможу, не знаю як. Пацієнт тільки з двору — а лікар за вила гній із хліва викидати (таке ж бо воно сільське життя та лікування). І треба було такому статись, що у вилах один зубець вигнувся у протилежний бік. Ремонт у таких випадках простий — хрусь до землі, і зубець на місці. Отак стукнув вилами, а вже наступної миті біг доганяти пацієнта: придумав!
Не сумніваюсь, що класична медицина скептично поставиться до таких методів. Та й я не берусь їх пропагувати чи оцінювати. Але так само безсумнівним було й те, що і у згаданому разі, і у тисячах інших вони спрацювали.
Коли Попович почав «хрумтіти» чужими кістками та хребцями у своєму селі, скептиків теж було багато. Та дуже швидко не тільки земляки почали сходитися до свого «травмпункту». Приїжджих було так багато, що довелося перенести прийоми до райцентру. Так практикував майже п’ятнадцять років. А ось уже більш як десять років через день приїжджає із своєї Порохні до обласного центру, і черга до його дуже скромного орендованого кабінету не щезає.
Лопата із моторчиком
Та навіть за такої незмінної популярності Іван Орестович не вважає, що лікування — основне його заняття. Він — передусім винахідник. Дванадцять запатентованих авторських свідоцтв на винаходи, визнання Держдепартаментом інтелектуальної власності одного із них кращим винаходом року — це офіційний бік медалі. А сотні ідей, котрі постійно народжуються в голові — це вже інше. Ну хто не пам’ятає бородатого анекдоту про лопату із моторчиком? Попович і не таке придумає.
Ще у школі взявся конструювати «сніжкометальну» машину. Але більшість його придумок пов’язана із селянською працею. Було, тільки кличе мати у город чи на поле, а він одразу: «Що робитимемо?» Поки всі зберуться — вже щось і видумає на кшталт лопати із моторчиком. Це ж треба додуматись: базарного возика взимку поставити з коліс на невеличкі відкидні лижі. А ніж з... підігрівом бачили? Господині, можливо, такий і не потрібен, а от бджолярі подякували б за такий, бо ж як намучаться, коли зрізають віск із щільників. Спробуй за кожним рухом опускати ніж у кип’яток для розігрівання. А збудувати повітряний намет? Можливо, звучить не так романтично, як повітряний замок, але скільки базарників думали саме про такий, щодня несучи на плечах важку металеву арматуру. А Попович придумав таку, котра за лічені хвилини надувається невеличким компресором...
Усі його технічні знахідки не перелічити. Нехай не роблять вони перевороту ні в науці, ні в технологіях, але щойно побачить Іван Орестович, як надривається людина в роботі, одразу щось і придумає, щоб не так тяжко було. Бо потім сам і виправляє оті зболені хребти, викривлені суглоби, покалічені руки.
Коли родині перепало на паї близько десяти гектарів землі, яку вирішили обробляти самостійно, тоді стало остаточно зрозуміло, що буйна технічна фантазія — це перша помічниця в полі. Спробуй, приміром, перевіяти пшеницю, зібрану на кількох гектарах. Від дідівського решета руки і спина оніміють. Тоді взяв і зібрав Попович свою міні-віялку. За день до восьми тонн зерна переробляє. Проста, компактна, надійна — така у кожному дворі згодилася б. Це і в Інституті промислової власності визнали, запатентувавши винахід. Однак далі офіційного визнання і першого екземпляра справа не пішла.
Якби він зібрав усю свою домашню техніку, список його винаходів до сотні дотягнув би. Але, на жаль, дуже швидко зрозумів, що від отриманих свідоцтв користі і йому, і людям малувато. Ще й треба до такого додуматись — щорічно повинен заплатити за кожен отриманий патент тридцять шість гривень на підтвердження того, що він від нього не відмовляється. А не виплатить за свої ж документи майже півтисячі гривень щороку — вже й автором не вважатиметься. Що й казати, бюрократична фантазія в цьому разі спрацювала не гірше винахідницької.
Хто підхопить ідеї?
Напевно, найбільше Попович «захворів» своїм першим масажером. Саме його було визнано кращим винаходом року в Україні. Коли демонстрував свій саморобний в обласній лікарні, поліклініках, міській травматології, всі фахівці були просто в захваті. Та й пацієнти, котрі спробували на собі його дію, одразу почали цікавитися, де можна придбати. А Попович лише терпляче заносив усіх потенційних покупців у довгий список свого зошита. Обійшов не один завод, поки врешті-решт знайшов охочих випускати новинку. Віддав виробничникам не тільки ідею, а й сам розробив дизайн, допоміг із документацією, підказав, як вирішити деякі технічні проблеми. Здавалось, ось-ось мрія втілиться у новенький виріб. Але тут підприємство збанкрутувало, і довелось усе починати спочатку.
Цього разу знайшов таких, що почувалися міцно і фінансово, і технічно. Кілька місяців заводські інженери та конструктори вивчали документацію, але не те що до серійного виробництва, навіть до пробної партії справа не дійшла.
Потім ще кілька заводів не змогли освоїти те, що сільський умілець зробив у своїй майстерні. Майже чотири роки знадобилося для того, щоб із заводського конвеєра вийшли перші вироби.
Іван Орестович демонструє патенти ще на шість масажерів. Але всі вони існують тільки в авторському екземплярі. Якщо кожен проштовхувати у виробництво по чотири-п’ять років — життя не вистачить. Та й ніколи йому цим займатися: вдома — господарство, у місті — черги хворих, котрі готові годинами чекати, щоб випробувати на собі чудодійну силу не тільки рук цілителя, а й його масажерів. Хіба потрібні при цьому ще якісь підтвердження унікальності винаходів?
І конструкторське бюро, і експериментальна лабораторія, і випробувальний цех, і авторське обладнання — все розміщується в сільській коморі та хліві. І майже все зроблене своїми руками. Нехай простувате зовні, та все має свою технічну родзинку. Але цим ідеям так тяжко вирватись із того сільського подвір’я. Шкода, що не вміють хапатися за них ті, хто ось уже роками думає, чим би завантажити своє виробництво. А то Попович напридумував би для них такого! Могли б і світ подивувати.
Хмельницький.
