Чекаю на зустріч у банальному місці, де зустрічаються майже всі. Час якийсь непевний — щойно пробемкало закінчення 8-годинного робочого дня, але для вечора ще зарано. З’являються музиканти і їхня публіка. Стояти нудно, тож сідаю і слухаю.
Епізод перший
Пісні трапляються і хороші, і просто знайомі. Коли я востаннє отак сиділа? Добре. Поруч сидить хлопець, каже, що вже не підліток. Каже, звуть Дельфіном. Як насправді його звати — байдуже. Чомусь розповідає мені про себе. Тобто не біографію, а те, що ми згодні розказати кому завгодно, тільки не знайомому.
Дельфін живе в центрі, в елітному будинку. До цього додаються персональні водії мами, тата і його самого. Але ж одяг на ньому, як то пишуть, «з Європи». Справді, каже, купив на секонді й зберігає у приятеля. Коли вдається втекти з дому, перевдягається й отак приходить сюди. «А як побачить хтось із рідних чи знайомих?» — «Побачать — зі своїх машин? А пішки вони тут не ходять...» Отже, зустрічається із друзями на майдані без проблем. У ліцеї друзів нема. Ліцей, звісно, елітний, «кишенькові» у дітей — 50 баксів на день. Витрачати їх не обов’язково, але мати такий мінімум у кишені нормально. «Це ж добре — можна зекономити і купити щось, чого дуже хочеться?» — «Ви не розумієте: у мене справді ВСЕ Є!»
Він чекав: я зараз відповім щось мудре. Але для мене це тупик: є кошти, житло — і нікого близького поруч. Музиканти підказують: «Всьо пройдьот...» На цьому й зійшлися. Я, не дочекавшися своїх, іду. Він залишається.
Епізод другий
Вечорами на майдані можна бачити малого скрипаля майже ангельської зовнішності. Грає, як на мене, непогано. Познайомитися ближче довелося майже офіційно: малого затримали опівночі на робочому місці працівники відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх ГУ МВС України. Побалакали, поки хлопець нудьгував у черговій машині. Він — Паша. Живе неподалік, у центрі. В невеликій квартирі з мамою, сестрами та братом. У мами був інсульт, тепер працювати їй важко, грошей, звісно, бракує. Про безплатні підручники можна й не мріяти, купили найважливіші й ще кількох не вистачає (хлопчик ходить до третього класу загальноосвітньої і четвертого музичної школи). А ще ж нотних зошитів треба. Це окремий клопіт: державні нотні фабрики щезли, а більше таких зошитів ніхто не друкує. Старі запаси закінчуються, де брати такий специфічний товар? От Паша й викручується: спочатку заробляє, а потім шукає, де купити. В школі про його трудову діяльність знають. «І що кажуть?» — «А нічого. Їм усім байдуже, не розуміють вони. І взагалі дивно до мене ставляться. А я хочу бути музикантом». З’ясовується, що й мама професійно знається на музиці, і всі діти ходять до музичної школи. Прошу заграти щось. Паша нагадує про гонорар. Домовляємось, і я отримую дозвіл ще й сфотографувати хлопця (перед тим не хотів: мовляв, і так знаменитий). Грає «Червону руту» — це його улюблена. На цій ноті музика уривається, бо прилетіла мати хлопчика. Саме прилетіла: готова захищати його від настирливих камер і допитів. «Якщо вже так хочете — краще допоможіть придбати зошити для музики! А моя дитина нічого поганого не робить».
