У повітрі над селищем Заводським, що поблизу міста Чорткова на Тернопільщині, витав солодкуватий запах патоки. Був другий день роботи заводу. Цукор мав піти тільки вночі. Заводський люд ходив заклопотаний. Перші дні після пуску завжди виявляють «проколи», які треба оперативно усувати. Голова правління ВАТ «Чортківський цукровий завод» Степан Атаманчук, лише на хвильку з’явившись у своєму кабінеті, знову заспішив у цехи. І мене з собою запросив.
Сезон, що рік годує
Операторна — серце заводу. Окрім лінії подачі буряку, весь технологічний процес на підприємстві комп’ютеризовано. Чортківський завод перший серед цукроварень України дванадцять років тому розпочав комп’ютеризацію. Тут завжди дорожили операторами-комп’ютерниками. Їхня праця, за нашими мірками, оплачується пристойно. Але заводські заробітки не порівняти із закордонними, тому й виїжджають масово фахівці. Селище Заводське опустіло. Їдуть вже не поодинці, а сім’ями, з дітьми. Так що справжні проблеми, вважає Степан Захарович, у нас ще попереду. Цього сезону завод недобрав 80 робітників. І це за масового безробіття! Звозять людей з навколишніх сіл. Такого ще не було.
Ось і головного інженера Ярослава Левицького ми застали за навчанням операторів-дифузійників. Двоє фахівців з роботи звільнилися і важлива ділянка оголилася. А доброго оператора за короткий сезон цукроваріння не навчиш. Тому Ярослав Григорович завжди готовий прийти на допомогу. На заводі він з початку пуску, а це майже 30 років. Болять йому проблеми, з якими зіткнулися цукровики. Найпотужніший завод області, який у кращі часи варив 78 тисяч тонн цукру, торік виробив лише 24 тисячі. З кожним роком скорочуються площі під цукросировиною. І не дивно: затрати на її вирощування зростають, а прибутки мізерні. Селянин не може реалізувати мішок цукру навіть за 100 гривень. За 40 днів сезону цукроваріння завод має забезпечити себе на рік: розплатитися з товаровиробниками, сплатити всі податки, забезпечити людей зарплатою, виділити кошти на ремонт обладнання, придбати пальне, енергоносії і ще багато чого, що постійно зростає в ціні. Скажете, нереально. Так і є. Майже всі цукрові заводи збиткові.
На думку Ярослава Григоровича, Україна сама може забезпечити себе цукром і ввозити нині для переробки цукрову тростину означає підривати не лише переробну галузь, а й усе буряківництво. Це тільки декларується, що цукор з тростини має вивозитися, насправді він залишається в Україні, збиваючи і так низькі ціни на солодку продукцію. Стосовно цукру цінова політика держави має бути хоча б такою, яку встановлено щодо зерна. Інакше загубимо галузь. Ярослав Григорович каже, що їм ще пощастило з власником. Група компаній «Укррос» вкладає чималі кошти у реконструкцію заводу, у вирощування цукросировини, на заводі — пристойна зарплата. Хай би держава підтримала тих, хто не лукавить з селянами, не ріже обладнання на металобрухт, а хоче чесно працювати.
Не вкладеш — не будеш мати
Щороку Чортківський цукровий завод оновлюється. І не в дрібничках, а кардинально. Коли я була на підприємстві, там саме закінчувала роботу група спеціалістів з німецької фірми «Putsch». Вони запускали потужні прес-фільтри. Вартість обладнання — 900 тисяч євро. Монтували його заводські фахівці. Нове обладнання на 0,2 відсотка збільшить вихід цукру, а це додатково 600—700 тонн, забезпечить значну економію електроенергії, води. Відходи виробництва з невисоким рівнем вологості можна використовувати для розкислення грунтів як добриво. Сільгосппідприємствам, які постійно співпрацюють із заводом, їх надаватимуть безоплатно. Цього сезону застосують також нові флакулянти за російською технологією, що обіцяє значну економію вапнякового каменю, вугілля. Показники економії у Чортківського заводу найкращі не тільки серед шести підприємств «Укрросу», а й загалом в Україні. На наступний рік на заводі заплановано замінити центрифуги першого продукту, що дасть змогу зменшити вихід патоки.
Степан Захарович згадує, з яким захопленням розповідали йому наші фахівці про відвідання білоруських цукроварень. Їх у сусідній державі лише чотири, але оснащено їх за останнім словом закордонної техніки, переробляють тільки буряки, вирощені своїми селянами. Цукру Білорусі вистачає, вона його навіть експортує. Там держава підтримує передусім власного товаровиробника.
Бурячок-мандрівничок
Оператори буртоукладальної машини (БУМ) №1 Петро Якубів і Богдан Дем’янчук задоволені: бурячок цього року гарний. І вагою вдався, і вміст цукру вищий, ніж торік, і відносно чистий. Принаймні конфліктів з фізичного забруднення не було. Наростає потік машин. Щозміни вивантажують півтори тисячі тонн, але пік ще попереду. Селяни вичікують, коли корені посоліднішають.
Ігор Ковальчук, водій Микулинецького автопідприємства, який возить сировину з Теребовлянського району, каже, що часу в чергах не марнує: у полі працює потужний «Холмер», на заводі оперативно розвантажують БУМи. За словами Степана Атаманчука, цього року довелося відкрити майже десяток нових бурякопунктів, в тому числі у двох районах Івано-Франківської області. Тамтешні селяни возили буряки на заводи Буковини, де їм заборгували цукор за два роки. Кажуть, голова Снятинської райдержадміністрації разом з людьми сідав на рейки, протестуючи проти вивезення цукру власниками заводів, але з селянами так і не розрахувалися. Тож прикарпатці не можуть надивуватися, що того самого дня, коли вони здають сировину, можуть отримати цукор. Бурякопункти почали працювати 11 вересня, а завод значно пізніше, але з селянами розраховувалися з першого дня: мали запаси торішнього цукру.
Відкриття додаткових бурякопунктів, на думку голови правління, — вихід тимчасовий, адже перевезення на велику відстань влітають у копійку. Тим паче тепер, коли пальне знову підскочило в ціні. Та й селянам-одноосібникам мало вигоди. За перевезення 10 тонн буряку на віддаль 25 кілометрів вони змушені платити власникові КАМАЗу два мішки цукру плюс вартість пального. Площі під цукровими буряками щороку скорочуються, заводи буквально полюють за товаровиробниками, обіцяючи на початку сезону «золоті гори». Тому й мігрують солодкі корені не тільки всередині Тернопільщини, а й між областями. Це схема виживання, а не нормального життя з довгостроковою політикою. Всі розуміють: не буде вдосталь сировини — не буде майбутнього у цукрової галузі.
Готові дати, та немає кому взяти
Цього року власники Чортківського заводу вклали у сировинну базу 8 мільйонів гривень. Кредитували господарства насінням, добривами, пальним, послугами, гербіцидами. Певну віддачу це дало. Завод планує переробити 250 тисяч тонн буряків і виробити близько 30 тисяч тонн цукру. Показники кращі, ніж торік, переважно завдяки вищій цукристості — у межах 14—15 відсотків.
Але ось яка ситуація складається. Агропромислова асоціація «Група компаній «Укррос» готова спонсорувати великі господарства, які можуть гарантувати: кошти підуть за призначенням. Але такі потужні сільгосппідприємства Чортківського району, як «Дзвін», «МТС», «Фортуна» спонсорування і не потребують, вони мають свої обігові кошти. Виділяти гроші дрібним господарствам — великий ризик. «Укррос» вже має гіркий досвід. Господарства Тернопільщини заборгували йому понад 3 мільйони гривень. Повернення цих коштів, незважаючи на задоволення судових позовів, справа безнадійна. Окремі господарства вже кілька разів трансформувалися, і кінці вивести важко. Трапляються й такі, хто, використавши кредити одного заводу, везе сировину на інший, нехтуючи не тільки угодами, а й своєю репутацією. Власники готові вкладати кошти в буряківництво, але хто гарантуватиме їх повернення? Принаймні ні держава, ні її фіскальні органи таких зобов’язань на себе поки що не беруть.
Власники вирішили формувати власну сировинну базу. Четвертий рік діє сільгосппідприємство «Агрополіс». Починали з 700 гектарів, тепер обробляють понад 4 тисячі. Щоправда, під цукровими буряками трохи більш як тисяча. Середня врожайність — 300 центнерів з гектара за досить високої цукристості. Керівник «Агрополісу» Володимир Гищук вважає, що це зовсім непогано, зважаючи на те, що йому доводиться орендувати землі, які роками не оралися. У гектар такої землі під буряки треба вкласти щонайменше 4 тисячі гривень. І сівозміни дотримуватись. Цього року зібрали по 39 центнерів з гектара при тому, що частину посівів знищила стихія. Частину зерна здали до Держрезерву, частину — виплатили людям на паї. Володимир Тимофійович сподівається, що цього року «Агрополіс» буде з прибутками. Щоправда, здебільшого завдяки зерновим.
А Степан Атаманчук вважає, що «Агрополіс», який мав би служити сировинною базою заводу, перетворюється у той же багатогалузевий колгосп. І це об’єктивно, адже без сівозміни не обійтися. На його думку, було б доцільнішим, якби «Агрополіс» орендував у господарствах 300—400 га землі і вирощував на них тільки буряки. Застосування високої технології, якою володіє «Агрополіс», дало б швидку і вагому віддачу. Степан Захарович взагалі розмріявся: про закріплені за кожним заводом зони бурякосіяння, про обласну програму з буряківництва, про виважену державну цінову політику в цій галузі. Скажімо, про дотацію селянам на вирощування цукросировини. Бо втратимо галузь, як втратили тютюнництво. Колись у південних районах Тернопільщини селяни масово вирощували тютюн і мали від того значні прибутки. Тепер ферментаційні заводи заготовляють тютюн у Молдові.
На «ти» із землею не вийде
Заступник голови Тернопільської облдержадміністрації Володимир Гладун, котрий відає питаннями сільського господарства і переробної галузі, вважає, що якщо до бюджету наступного року буде закладено, як обіцяє уряд, 7 мільярдів гривень на розвиток аграрного сектору, то буряківництво також отримає імпульс. Тернопільщина також має шанси відновити колишню «цукрову» славу, оскільки зуміла зберегти всі заводи. З дев’яти цукроварень роботу розпочали вісім. Завод «Поділля» хоч і пропускає черговий сезон, але його збережено. Щоправда, місцева влада не завжди знаходила спільну мову з деякими власниками заводів, а їх на території області три. Тепер співпраця налагоджується. Мрії про закріплення за заводами бурякосіючих зон у ринкових умовах нереальні. Сільгоспвиробник повезе буряки туди, де вигідніше. Скажімо, одне з найпотужніших сільгосппідприємств області «Україна» Підволочиського району вже котрий рік переробляє буряки на Хмельниччині. Міграція буряків, безперечно, буде. Заборонні методи нічого не дадуть, та й на якій підставі їх застосовувати? Треба думати, як перевести галузь на індустріальні рейки. Те, що на Тернопільщині з 52 тисяч бурякових площ більше половини належить селянам-одноосібникам і дрібним господарствам, також явище тимчасове. Старше покоління відходить, а молодь сапка зовсім не приваблює.
Володимир Гладун вважає, що великим сільгосппідприємствам слід об’єднуватися навколо цукрових заводів, слід спільно визначатися, яким насінням сіяти, в якому напрямі зміцнювати технічну базу, одне слово, як ефективніше спеціалізуватися. Проблем у галузі цілком достатньо, але він вірить, що час чесних партнерських стосунків не за горами. Зайве тому підтвердження — співпраця заводів агропромислової асоціації «Група компаній «Укррос» з місцевими господарствами. «Здається, навіть власники заводів, а це переважно люди міста, зрозуміли, що на «ти» із землею не порозмовляєш, — міркує він уголос. — Більшість з них готові до чесної співпраці з селянами».
Цього сезону в області планують переробити близько 1,2 мільйона тонн цукросировини. Це приблизно у три рази менше, ніж було у кращі роки. Галузь поки що балансує між існуванням і цілковитим занепадом. У сусідніх областях ситуація ще складніша. Без зваженої політики уряду, законодавців не обійтися.
Тернопільська область.
