Коли починається щось цікаве в музичному житті Києва, одразу — або дощ, або вибори. Отак і з фестивалем «Київ Музік Фест». Зате — багато цікавої музики: за тиждень 50 концертів, 60 нових творів. Хоч розірвися. Але цього ніхто не вимагав.
Фест відкрився. І саме того вечора навпроти філармонії давали концерт на підтримку Найкандидатішого Кандидата, де було багато хлопців з прапорцями і пивом. Найкраще пересидіти цю вакханалію у філармонії, там — концерт для скрипки з оркестром №4 М. Скорика. Твір звучав у Києві вперше, я передчувала, що сподобається. Ось на сцену вийшла солістка, прекрасна скрипалька Мирослава Которович (на знімку), схожа на трофейну німецьку статуетку, з тих, що були у моєї бабці. Світле волосся, біле личко, чорне плаття і скрипка. О, це не була музика для заспокоєння, у ній чувся смуток, біль, навіть трагізм. Але як пристрасно грала Мирослава Которович! Як у такому ангельському створінні вміщується стільки емоцій?
Після цього звучав концерт для віолончелі з оркестром В. Лютославського, музика дуже напружена, аж хвороблива, там так стогнала віолончель! Подруга шепнула у вухо: «Немов вагітна жінка, яка ніяк не може розродитися».
Друге, що дратувало — вуличний концерт. Знаєте, в сучасній музиці не лише ноти щось означають, а й паузи і навіть тиша наповнена певним сенсом. Але тут сенс відпочивав: коли інструменти замовкали, у зал з вулиці вривався голос попсового співака. Він молодець, але навіщо паузу псувати?
Наступного дня — дощ. Але все гарне відбувається за поганої погоди, думала я, ідучи на концерт духовної хорової музики у Трапезній Києво-Печерської лаври. Опісля зрозуміла: навіть якби почався ураган, усе одно варто було піти. Там звучали «Світлі піснеспіви» В. Польової, «Боже, нащо Ти мене покинув» Г. Гаврилець і «Псалом №2» Б. Стронька. Зазвичай на концертах я записую у товстий зошит враження. Тут не писала — й так було добре. Обожнюю духовну музику. Коли її слухаю, розумію: Життя прекрасне! І не лише я так думаю. Ось до церкви увійшли кілька арабів-мусульман і теж слухали, заворожені.
Розповім ще про один концерт. Там виконували камерні твори, майже всі прем’єрні. Отут я відчула непереборне бажання щось записати до свого зошита. Коротенько. Наприклад, «емоційно-драматична нудота» — так я охрестила сонату для фортепіано Гоце Коларовскі (македонський композитор). Це написано 1984 року, але в Києві звучало вперше. Піаністка, здавалося, не попадала на потрібні клавіші, але хто це перевірить? У тім і перевага прем’єрних творів — ви можете сфальшувати, збитися в ритмі, й ніхто не почує, подумає, що так має бути. Далі звучав фрагмент, що нагадав «Танець маленьких лебедят», ритмом, та й мелодією. Записую: «екстремальні лебеді». Затим була «Інерція помилок» словацького композитора Євгена Іршаї. Я записала: «гамоподібна каша». Каша настирливо рухалася вгору-вниз. Потім щось загриміло, я підняла голову й побачила, що піаністка з усієї дурі б’є по клавішах. Та то ще квіточки. От як почався твір Сергія Зажитька «Ще», я пожаліла того, хто ремонтуватиме цей рояль. Твір із двох акордів і однієї ноти, але виконують його з великим епатажем і дуже гучно. Річ примітивна, але публіка чомусь пожвавлюється. Мабуть, тому, що це дуже театрально: піаніст у ролі гвалтівника роялів.
До речі, це п’ята чи шоста версія «Ще». Можна довго думати, що це «Ще» означає! Але фест був чудовий. Хочу ще — без лапок!
