Я не люблю сало, не ношу вишиванки і не знаю слів українського гімну. Я не перепливав Дніпро і не вмію танцювати гопак. На моєму столі не лежить «Кобзар», а на стіні не висять рушники. Моя кров червона, а не жовто-блакитна.
Я не відмінюю «пальто» і «кіно», і три найважливіші слова сказав російською.
Я — українець?
Я вболіваю за «Динамо», за Кличків і Клочкову. Я бачив цю землю з ілюмінатора «Боїнга», але я повернувся. Мені не потрібні неонові міста й силіконові жінки. Я не житиму там, де вулиці без імен, а люди не знають, що таке по батькові. Я залишуся тут. Тут земля ще не охолола від вогню, і ще не стерлися на плитах імена незабутих предків.
Тут дівчата читають у метро і пишуть вірші на парах з термодинаміки. Тут на грошах зображені поети, а не президенти. Тут жартують смішно і посміхаються чесно. З серця не викреслити п’ятої графи. Я — українець.
Я люблю вузькі вулиці Львова і харківські проспекти. Мені стали рідними безтурботна Одеса, діловитий Донецьк і легендарна Полтава. Я не вірю патріотам на трибунах, але вірю патріотам в окопах. Я вірю в цю країну: я довіряю цьому повітрю — воно тримає купол, цим горам — вони тримають страховку, цим людям — вони дотримують слова. Я люблю стук каблучків по плитках Хрещатика, скрип снігу в Карпатах і шурхіт кримської гальки. Мені ніколи не забути української колискової і поцілунку на Андріївському. А ще мені часто сниться неосяжне небо і поле соняшників. І мій син народиться тут. Я — українець!
Костянтин ПЕРЦОВСЬКИЙ,студент факультету кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Сєверодонецьк
Луганської області.
P. S. Дорогі читачі! Цей лист привів нас до рішення започаткувати нову рубрику, яку так і назвемо — «Я — українець». Чекаємо на ваші роздуми, що є для вас Україна. Найцікавіші листи з’являться на сторінках «Голосу України».
