Із досьє «ГУ»
Лариса ПОЛЯКОВА, народний депутат України за списком блоку «За єдину Україну». Народилася 1964 року в Ашхабаді (Туркменія). У 1987 році закінчила філософський факультет Ленінградського державного університету. До обрання в парламент викладала в університеті, працювала менеджером, помічником народного депутата, заступником голови секретаріату Союзу лідерів місцевої і регіональної влади України. Член Комітету ВР з питань економічної політики, власності та інвестицій, депутатської фракції «Трудова Україна».
— У вашій біографії цікава географія. Яким було ваше дитинство, як опинилися в Україні?
— Біографія і географія родини військовослужбовця. За десять років навчання я поміняла одинадцять шкіл. Чукотка, Прибалтика, Азербайджан, нарешті Туркменія —все моє дитинство пройшло «на валізах». Я дуже дорожу тим, що донині в мене є друзі у всіх куточках світу.
Моя мама винайшла унікальну педагогічну методику, суть якої зводилася до того, щоб у дитини не було ні секунди вільного часу. До моменту закінчення школи я вже була дипломованим секретарем-друкаркою, стенографісткою, повчилася (адже ми весь час переїжджали!) у музичній і балетній школах, на мовних курсах, отримала права водія, стала кандидатом у майстри спорту. Мама любила повторювати: «Що-небудь з цього тобі обов’язково в житті знадобиться». Знадобилося геть усе. Тепер застосовую цей принцип у вихованні своїх дітей. В Україну потрапила просто: вийшла заміж за дніпропетровця.
— Вашою спеціальністю в університеті був науковий комунізм, і саме цей предмет ви викладали в переломний момент історії. Чи відбувалася у вашій свідомості «внутрішня революція»?
— Ні, жодної ломки в моїй свідомості не відбувалося. Термін «науковий комунізм» міцно пов’язаний у нашому уявленні з десятком постулатів з підручника для вищої партійної школи. Але ж я навчалася на філософському факультеті Ленінградського університету, і кафедра наукового комунізму по суті була кафедрою політології. У рік, коли я закінчувала навчання, її було перейменовано, тож аспірантуру я закінчувала вже за новою спеціальністю. Жодними догмами там і не пахло. Викладання було спрямоване насамперед на вміння думати і розбиратися в суті подій, які відбуваються. Мені страшенно пощастило з викладачами, так само як пізніше — зі студентами в Дніпропетровському університеті.
— До парламенту ви прийшли з посади помічника народного депутата. Цікаво, а як ви опинилися у виборчому списку блоку «За єдину Україну»?
— Не зовсім так. До парламенту я прийшла з посади заступника завідувача секретаріату Союзу лідерів місцевої і регіональної влади. Була така чудова ідея — об’єднати регіональні еліти, що логічно, з огляду на ідентичність проблем та інтересів місцевих лідерів, розділених системою владної вертикалі. Це був дуже цікавий проект, біля джерел якого стояла серед інших і я як помічник народного депутата. Союз і висунув мене у виборчий список блоку «За єдину Україну».
— Згадайте свій перший день у парламенті.
— В мене крутилася голова. У прямому, медичному розумінні цього слова. Я почувалася героїнею анекдоту, пам’ятаєте: пацієнт звертається до лікаря: — Лікарю, у мене крутиться голова. Лікар: — Бачу.
— Що вам не подобається в парламенті?
— Роз’єднаність. Парламент — на те і представницький орган влади, що представляє інтереси різних шарів суспільства — підприємців, аграріїв, жінок, інвалідів... У боротьбі цих інтересів народжується істина: хто для матері-історії цінніший? А в нинішньому українському парламенті ці інтереси чомусь персоніфікуються. Зрозумійте, якщо 260 (або майже стільки) депутатів об’єдналися під пропрезидентськими гаслами, це має означати, що чинному Президенту довіряє приблизно половина населення України. Якщо сьогодні така коаліція розсипалася, — це сигнал того, що у Президента виникли проблеми. Така логіка парламентаризму. Але наша більшість розкололася зовсім з інших причин: комусь здалося, що в об’єктивному процесі боротьби інтересів скривджений особисто він, хтось знайшов момент істини у ситуації, коли він може виторгувати для себе найбільші дивіденди. У цьому — безперечна слабкість нашої системи парламентаризму. Політична реформа (коли лідер є частиною колективної складової відповідальності) — не панацея, але реальний шлях до розв’язання проблем, які нагромадилися в нашому суспільстві.
— Що змінилося у вашій родині, коли ви стали депутатом? Чи вистачає часу для себе?
— Я завжди багато працювала, усі до цього звикли. Звичайно, змінився рівень відповідальності, але на родині це ніяк не позначилося. Мій чоловік — поза політикою, він самодостатній в інших сферах і до мого депутатства ставиться коректно. І хоча я розумію, що йому буває важко бути «чоловіком Полякової», але я ніколи про це від нього не чула. Для дітей я все одно просто мама, хоч би з якими регаліями.
Час для себе? Звичайно, увесь мій час — для себе. Знаєте, до сорока років приходиш до дуже простої думки про швидкоплинність часу. І до того, що жити все-таки треба в гармонії, насамперед із самим собою. Пам’ятаєте, у Пастернака: «Душу нельзя бесконечно насиловать. Это приводит к паранойе». Не варто займатися тим, що насилує твою душу. Це однаковою мірою стосується й роботи, і приватного життя. Утім, якщо ви маєте на увазі косметичку і масажиста — то на це у мене справді не вистачає часу. Їх мені заміняє спорт.
— Які у вас захоплення?
— Подорожі Україною. Я — турист зі стажем. Зараз із друзями виношуємо план під робочою назвою «Острів Крим». Ми пройшли Крим уздовж і впоперек, тепер хочемо обійти морем навколо.
