Василь Іванина щойно видав роман «Агонія». Дія розгортається в Києві й на Чернігівщині, нібито перед президентськими виборами, дуже схожими на нинішні. Чим вибори завершуються, ми, одначе, не знаємо, бо роман закінчується пострілом у головного героя.
Утім, назва роману говорить багато: агонізує злочинна влада, яку автор називає внутрішньою окупацією. Роман (цитую) — «про агонію режиму, що конає у передсмертних судомах і тому скаженіє від безсилля, змітаючи все на своєму демонічному шляху».
Герой — чесний тележурналіст Олексій Мрія. Він симпатизує чесному кандидатові у Президенти, якого звуть Тарас Весна.
Мрія і Весна — прізвища з біса пишні, але до них згодом звикаєш. Так звикаєш, що можуть трапитись невеличкі курйози. Приміром, у героя питають: «Чого сумний?» Відповідає: «Весна в голову б’є!» І читач думає: «Боженьку, невже цей Весна може дати комусь по голові?!»
І лиш потім до читача доходить, що весна — це просто весна, пора року так зветься. А Тарас Весна — це інше, це політик. За цим іменем він легко впізнається: адже не так багато у нас було «розумних сивочолих спікерів»!
Ну, хай буде Весна.
Зрештою, всі хороші люди в романі мають гарні імена, а всі погані люди — погані: олігарх Лиховій, районний начальник Тупий, прокурор Загребко (на класичний взірець «Глитай або ж Павук» — і цим усе сказано). Це не заважає впізнати в романі наших політиків (аж до Самого) та київських журналістів. Але, за всієї упізнаваності, вони на диво картонні, такі собі ходячі рупори, носії банальних істин. Вони ніби цитують самі себе — або з плівок майора Мельниченка, або з українських опозиційних газет. У самоцитуванні хороші персонажі мало відрізняються від поганих. Очевидно, авторові важливо було показати технологію нинішньої передвиборної драми, а не самих героїв драми. Тому лише кілька персонажів книжки — справді живі, як-от дід Яшко. Вони виписані Василем Іваниною так, що це нагадує нашу стару добру сільську прозу.
Та й головний герой, отой Мрія, теж має корені в тій самій славній прозі. Мрія невловимо нагадує безсмертного Чіпку, наївного правдошукача, котрий і досі тягне свою стару пісню «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Господи, та вже ж давно зрозуміло, що не ревуть, трясця їхній матері! Але Чіпка він і є Чіпка, хоч з телекамерою, хоч за чаркою «Наполеона» — а все одно Чіпка, зациклений на риторичних проклятих запитаннях.
Цей тип українця-правдолюба не вміє додумувати, договорювати й дослухувати до кінця. Така у нього біда зроду. Ось балакають Мрія й дід Яшко. Дід каже: «Привели людей до загину, спохабили все чисте й святе — будьте добрі, отвічайте, не вертіться, як оте... сам знаєш що. В ополонці...»
Далі (увага!) автор пише, що після цих слів Мрію палив сором, бо такої, мовляв, оголеної правди він давно не чув!
І де ж тут та оголена правда, коли навіть не сказане невинне дитяче слово «гівно»? Ах, цнотливий просвітянин, улюблений онук Олени Пчілки й Ганни Барвінок...
Герой, бачте, червоніє од несказаних слів, як панночка. Але він при цьому — затятий правдолюб і правдошукач! Автор не раз підкреслює: коли Мрія про щось задумається, то думає про це «вдень і вночі». Але краще б він уночі іноді спав, ніж думати над банальностями. Ось такими хоча б: «Чи ж вдячні діти збудують хоч колись своїм матерям-рятівницям велетенський пам’ятник, який височів би над усім світом?»
Так і хочеться спитати: братику, тобі мало в Києві над Дніпром здоровенної залізної баби? А на майдані Незалежності — ще однієї? Ще одну хочеш поставити? І це все, чого ти хочеш — після того, як переможеш на виборах клятих олігархів?
Власне, про що ми тут говоримо: про публіцистику чи про літературу? Якщо про публіцистику — то роман, мабуть, хороший, а головне — потрібний людям, бо офіційні провладні ЗМІ не скажуть і сотої частки тої гіркої правди, скільки її сказано в романі про нинішню ситуацію в Україні.
Але якщо говорити про літературу в її істинному значенні — то вже на другій сторінці роману натикаєшся на дивну суміш міліцейського протоколу з барвистим просвітянським сюсюканням. Ось Мрія їде машиною і, «перед тим, як сідати за кермо... почав проявляти він особливу пильність». І отак, «проявляючи особливу пильність», їде він до «рідного села, його колиски, що не полишає серця ні вдень ні вночі», і так далі.
Мова роману (і не лише персонажів, а й автора) свідчить, що в нашому суспільстві все ще гірше, ніж думає собі Василь Іванина — агонізує не лише влада, а й щось набагато важливіше, агонізує сама сутність нашого самовідчування. Саме про це свідчать надто часті мовні деформації й неоковирності («стая лелек», «обдали спокоєм», «стидливі розваги», «понукають», «зірковий час» і «поки» — там, де українець сказав би «поки що»). Спишемо це на недогляд редактора — але що робити, коли герої «грайливо поводять очима», відмовляючись, приміром, від чарки горілки? Вони навіть падають «грайливо», коли в них влучає куля! Думаєш: хлопці, ви мужики чи вже ні? Чого ви крутитесь, як самі знаєте що? Добре, заради того, що книга «правдива», можна й це вибачити, але роман усе-таки про «нашого провідного журналіста». Якщо він (разом з автором) отакий у головному, в слові — то які тоді у нас «непровідні»? І куди приведе цей «провідний», коли Мрія і Весна переможуть?
