Мені зовсім не хотілося б завершувати «Бойківські етюди» на песимістичній ноті. Зрештою, світ різнобарвний і чудовий навіть тоді, коли твої плани летять шкереберть. Прогулюємося з Іриною Трускавцем, насолоджуємося благами курорту. Як чудово грають біля бювета вуличні музиканти! А ось — молодий чоловік тримає велетенського пугача на плечі. З птахом можна сфотографуватися — за дві гривні. Не можу відмовити собі в такому задоволенні. Пугач Філя чудово позує перед об’єктивом. Чим не радість?!

Та ось мій погляд зачепився об пухнасті білі баранячі шкури, що їх хлопці розклали біля центральної алеї. Я мала необережність суто із «спортивного» інтересу погладити пухнасту шкуру і ... вмить потрапила в бойківські лабети. Мене вже не відпустили. І переконали: якщо спати на цій шкурі, змащеній природнім ланоліном, суглоби й кістки завжди будуть здорові. Здається, вони говорили ще про якісь проблеми, котрі неодмінно зникнуть, якщо заприятелювати з бараном. Моя Ірина додала, що вона сама залюбки спить на такій шкурі й почувається чудово.

Одне слово, до Львова я поїхала з великою торбиною. Барана мені віддали дешево — за 150 гривень (у Львові такі шкури коштують 250 грн.) та ще й у кредит. Запаковуючи покупку, я покрутила носом і поцікавилася у хлопців, чи вивітриться згодом цей, гм, специфічний запах? Вони відповіли на запитання запитанням:

— А ви любите бринзу? Вона пахне так само.

Так, мені дуже смакує овеча бринза, а, отже, — все гаразд. Щоправда, у маршрутці я запідозрила, що не всі люблять бринзу. А дехто, можливо, не любить її категорично, бо інакше чому б у пасажирів бусика так нервово тремтіли ніздрі? Але це — їхні проблеми. На всяк випадок я вмостила шкуру на коліна і навіть зіперлася на неї, щоб розвіяти недобрі думки своїх супутників. Зрештою, поїздка від Трускавця до Львова триває лише півтори години. А якщо вони комусь видалися вічністю, я не винна. Вдома я розстелила барана на килимі. Яка розкіш! Вночі вмостилася на ту шкуру «по науці», тобто без простирадла. Експеримент не вдався — не змогла заснути. Врешті застелила баранця. Мені наснилися «віщі» сни: отара овець на гірській полонині, а я — під копицею сіна з ноутбуком на колінах (його у мене насправді немає, але наснитися може всяке. — Авт.). Прокидаюся мокрою від перегріву. Очевидно, бараняча шкура не передбачена для сну теплої літньої ночі.

Кваплюся під прохолодний душ, і там мене приголомшує жахливе припущення: а що, коли ланолін всмоктався в мою власну шкіру? Недарма я вже не відчуваю запаху бринзи, призвичаїлася. Того дня я мала прес-конференцію. А що, коли у моїх колег затремтять ніздрі, як у пасажирів маршрутки? Щедро бризкаю на себе парфумами й несу баранця на горище. Нехай він відпочине там до зими. Зрештою, мої суглоби цілком здорові. І як це бойкам вдалося «замакітрити» мої мізки ланоліном, начебто вкрай необхідним для мого здоров’я, благополуччя, щастя в особистому житті й великих успіхів у творчості.

Утім, я не шкодую. І навіть тішуся, що внесла дещицю в добробут якоїсь бойківської родини, котра вирощує баранів. А головне — у розвиток могутньої філософської течії: «Як ся добре вперти, можна і не вмерти».

Зрештою, «Карпатиленд» можна збудувати й на дачі. Привезу камінців і зроблю там «карпатську гірку». Тим паче що моя ділянка уже нагадує ліс. Тут не хочуть рости фруктові дерева, зате чудово прижилися дві смерічки й сосна. У цьому «лісі» взимку оселилися зайці. Потім сусіди мали до мене претензії: мовляв, «мої» зайці погризли їхні яблуньки. Внаслідок успішних дипломатичних переговорів я переконала сусідів, що кожна «сторона» має право на індивідуальну любов до флори й фауни: одні викохують зайців під смереками, інші — колорадських жуків у картоплі.

То як же бути з «єрусалимом»? А він — зі мною. І зовсім необов’язково купувати чужу хатинку в горах...

Сколе—Турка—Львів.

Адреса корпункту: 79026, Львів, вул. Стрийська, 76-в, кв.13. Тел. 238-76-26.