Або зміна правлячої еліти,або наступність політичного курсу

Поза сумнівом зростання ролі політичних партій в житті українського суспільства. Саме активності добре відомих, маловідомих і практично невідомих широкому загалу політичних партій маємо завдячувати рекордною кількістю претендентів на найвищий пост в державі. Адже 18 кандидатів із 26 — партійні лідери. Демонстрація партійного прапора на виборах-2004 розглядається як генеральна репетиція самостійної участі у виборах-2006, а зниження на парламентських виборах «бар’єра» до 3 відсотків голосів підживлює райдужні (та чи обгрунтовані?) сподівання на формування після виборів власної фракції у Верховній Раді.

Однак якщо об’єктом міжпартійного суперництва на парламентських виборах є 450 депутатських мандатів, то особливість виборів глави держави зумовлена виборюванням одного-єдиного поста. Тож у будь-якому разі, незалежно від персоналій кандидатів, коло основних претендентів невблаганно звужується до двох. Так було на всіх попередніх президентських виборах. Результати минулих кампаній виявляють схильність українського електорату вже в першому турі голосування досить прагматично робити вибір з урахуванням не тільки привабливості для себе політичних позицій кандидатів, а й реальності їх претензій на найвищий пост у державі. На ці обставини політичні партії, які не граються у політику, а роблять її, мають безумовно зважати. Саме тому аж ніяк не всі потужні політичні сили, що представлені власними фракціями у парламенті, виявили намір самостійно кинутися у вир передвиборних змагань.

Головне — сьогодні надзвичайно важливо подбати про збереження передумов для позитивних змін у суспільному житті після виборів. У полемічному запалі окремі кандидати щедрими барвами змальовують повітряні замки, які начебто піднесуться з нічого у височінь після їх перемоги на виборах. Розсипаються обіцянки про майбутній розподіл державних посад, оприлюднюються прожекти з внесення змін до чинного законодавства... От тільки бракує розуміння «дрібнички» — в Україні відбуватимуться вибори глави європейської демократичної держави, та аж ніяк не царя, наділеного безмежною владою.

Владні повноваження глави держави багатьма «прихильниками» демократії, схоже, розглядаються виключно як принадна здобич. Саме тому вони чинять шалений опір спробам збалансувати владні повноваження в державі. Хоч проведення політичної реформи дало б реальну можливість створити передумови розвитку механізму здійснення публічної влади в бік європейської моделі.

Та навіть за чинними нормами Основного Закону ефективне здійснення значної частини повноважень Президента України залежить від його конструктивної співпраці із всенародно обраним парламентом. Приміром, призначення Прем’єр-міністра України потребує згоди більшості від конституційного складу Верховної Ради України. А без прем’єра неможливо сформувати уряд —кандидатури міністрів має назвати саме він. Президент, здійснюючи призначення, діє за поданням.

Але формування уряду — ще не все, незрівнянно складніше забезпечити ефективне функціонування всієї системи державного управління. А це знову-таки потребує постійної парламентської підтримки законодавчих та бюджетних пропозицій уряду. В недавньому минулому глава держави, наклавши «вето» на прийнятий Верховною Радою закон, врегульовував відповідні правовідносини своїм указом, посилаючись на відсутність закону. Це робило уряд менш залежним від законодавців. Завдячуючи інтенсивній діяльності парламенту, становище помітно змінилося: кількість «білих плям» у законодавчому регулюванні істотно зменшилася. Та життя на місці не стоїть, тож раз у раз виникає необхідність скоригувати норми законодавства відповідно до потреб управлінської практики. А це може зробити лише парламент. Президент цілком спроможний заблокувати прийняття того чи іншого нового закону, але він не може своїми указами скасовувати вже чинні закони.

Саме з огляду на ці обставини політична партія «Трудова Україна» та її фракція у Верховній Раді докладали і докладають чимало зусиль для забезпечення ефективної співпраці коаліційного уряду Віктора Януковича та парламентської більшості, їх солідарної відповідальності за здійснення державного управління. І суспільні реалії переконливо засвідчують цілковиту виправданість такої позиції.

Закріплення позитивних тенденцій в економічному розвитку країни; реальні зрушення в реформуванні пенсійної справи, трудових відносин, судової системи, Збройних Сил; оптимізація міжбюджетних відносин та оподаткування — все це стало можливим тому, що на зміну розбрату у відносинах органів законодавчої та виконавчої влади прийшло спільне вболівання за стан справ у державі та долю народу. «Трудова Україна» вважає і своїм досягненням те, що практична реалізація Політичної угоди між коаліцією парламентських фракцій та груп і очолюваним В. Януковичем урядом забезпечила помітний поступ українського суспільства в подоланні бідності та підвищенні загального добробуту, здійсненні економічних реформ та створенні сприятливого, соціально орієнтованого економічного середовища.

Наочно плідність співпраці парламенту і уряду виявили підсумки минулої, п’ятої сесії Верховної Ради цього скликання. 

На жаль, сьогоднішня ситуація в більшості є досить непростою. Проте ми впевнені, що започаткований новий формат співпраці парламенту і уряду є оптимальним, конструктивним і продуктивним, а отже, і таким, що обов’язково буде затребуваний. Сподіваємося, що після завершення виборчої кампанії припиняться і «тектонічні» процеси, спрямовані на розвал парламентської коаліції.

Прийнято 231 закон, з яких 91 — внесено Кабінетом Міністрів України (на четвертій сесії таких законів прийнято вдвічі менше —46).

Ініціатива і наполегливість глави уряду забезпечили продуктивність роботи Консультативної ради з питань співробітництва Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України (тільки під час п’ятої сесії відбулося 11 засідань). Особисті зустрічі Прем’єр-міністра з окремими депутатами, його спілкування у фракціях та групах стали важливим каналом доведення до найвищого органу в системі виконавчої влади позиції народних обранців, яка, у свою чергу, значною мірою відображає настрої, побажання та очікування виборців.

Розглядаючи президентські вибори як засіб наближення влади до потреб суспільства, а не місце демонстрації власних амбіцій та апетитів, політична партія «Трудова Україна» вирішила підтримувати єдиного кандидата від влади. Рішення прийнято партією з огляду на необхідність зберегти і раціонально використати усталений механізм співпраці законодавчої і виконавчої влади та враховуючи особисті якості претендента на пост глави держави.

Ключовий критерій ставлення партії до окремих політиків — їх позиція щодо політичної реформи. Адже у наміри «Трудової України» аж ніяк не входить сприяння тому, щоб український народ ставав заручником агресивного оточення особи, наділеної величезними повноваженнями.

Неабияку роль відіграло і прагнення нашої партії забезпечити політичну єдність українського суспільства. Етнічна та конфесійна строкатість населення, непросте минуле єднання українських земель можуть за необачності політиків обернутися цілком реальними загрозами цілісності України. Надто значними є втрати нашого народу, щоб припустити такий перебіг подій. Тому VІІ з’їзд нашої партії у своїй резолюції вказав на неможливість підтримки кандидата у Президенти України, «чиї дії розмежовують громадян України на мешканців Сходу і Заходу, російськомовних і україномовних громадян, лівих і правих, віруючих різних конфесій, віросповідань та атеїстів, представників різних етнічних груп».

Публічно висловлені Прем’єр-міністром Віктором Януковичем цілі — зростання добробуту людей, створення нових робочих місць, справедливо оплачувана праця, потужна соціальна політика, якість життя кожної людини — цілком відповідають програмним засадам політичної партії «Трудова України».

Як відомо, «Трудова Україна» підкреслила у своєму маніфесті, що розглядає потужний середній клас фундаментом цивілізованого суспільства. Натомість реальна слабкість цього класу у вітчизняних умовах постійно загрожує соціальною напруженістю та конфліктами. Надзвичайно важливо, щоб майбутній глава української держави усвідомлював необхідність подолання бідності й докладав на практиці для цього всі необхідні зусилля.

Водночас було б неправильним твердження, що «Трудова Україна» не бачить серйозних проблем у розвитку українського соціуму. У своєму маніфесті партія висловилася за необхідність більш справедливого розподілу суспільного багатства, обмеження свавілля фінансово-промислових груп. Апофеозом несправедливості в Україні визначено корупцію, яка «руйнує віру в закон, а отже, у владу». Стурбованість викликає глибока криза в галузі освіти.

Послідовна прихильність партії до широкого громадського діалогу та солідарної держави зумовлює і вибір засобів розв’язання наявних проблем: не роздмухуванням протистояння та ворожнечі, а зосередженням суспільної уваги та ресурсів на їх вирішенні. Реальністю вітчизняного суспільно-політичного життя є обмеженість альтернатив. Вибір доведеться робити передусім між ймовірними варіантами перебігу суспільного розвитку. Або зміна правлячої еліти, більш чи менш радикальна, супроводжувана порушенням політичної рівноваги й усіма відповідними наслідками соціально-економічного характеру. Або ж наступність політичного курсу, поглиблення суспільних перетворень і закріплення тих позитивних змін, які окреслилися. За цих умов партія «Трудова Україна» закликає політичні сили центристського спрямування поступитися амбіціями на користь здоровому глузду заради майбутнього, заради України.