Маркетинг по-нашому

Наша Україна до держав з розвиненою економікою і високим рівнем доходів населення, на жаль, не належить. Щоб не ображати національний менталітет і не зараховувати нас і подібні до нас пострадянські державні новоутворення до так званого третього світу, вигадали досить інтелігентний, проте надто розпливчастий навколонауковий термін — «країни з перехідною економікою». Хоча у світовому рейтингу якості життя ми, як відомо, знаходимося за Перу і Гвінеєю-Бісау, десь на 80-му місці, майже поруч із Домініканською Республікою — тобто серед країн, що цей бідолашний третій світ, власне, становлять.

Так-от, років 50 тому саме в Домініканській Республіці (яка злидарює недалеко від берегів вічно процвітаючих з усіх поглядів Штатів, де саме в ті роки мав місце бурхливий науково-практичний розвиток маркетингу) виникають його квазірізновиди. З легкої руки диктатора Рафаеля Леонідаса Трухільйо Моліни, котрий присвоїв собі титул «благодійника вітчизни».

Дружина цієї вочевидь непересічної людини володіла тоді всіма лакофарбовими підприємствами острівної держави. Її ж наймиліший чоловік, котрий правив, як усі єдиновладні правителі, через механізм указів, суворо наказував своїм співгромадянам фарбувати будинки та паркани парної нумерації у блакитний колір, а непарної — у рожевий. А через два роки видавав черговий указ на кшталт «Про внесення змін до указу №...», і непарні будинки та паркани ставали блакитними, а парні — рожевими. Підтримуваний у такий спосіб незмінний попит забезпечував лакофарбовим заводам стовідсоткову реалізацію продукції за мінімальних витрат.

1996 року приватна фірма завезла в Україну декілька мільйонів аркушів спеціального паперу формату А-4, виготовленого у США. Мін’юст відразу, назвавши його бланками суворого обліку, видав наказ робити нотаріальні записи винятково на цих бланках. Бланки викуповували за ціною, що в кілька десятків разів перевищувала їхню собівартість.

Пізніше Мін’юст скасував цей наказ, проте ідея виявилася надто живучою. Принаймні захищені поліграфічно бланки нотаріальних записів, як і бланки обов’язкової звітності, котрі перманентно змінюють, міцно ввійшли в наш побут. Друкарський верстат, що їх випускає, продовжує справно працювати. На кого — не суттєво. Головне, що проти кишені «пересічного» українця, адже, в кінцевому підсумку, оплачує їх клієнт по тих-таки шалено високих відсотках. А куди йому дітися? Зроби гербовий папір звичайним товаром, як це й було, приміром, у царській Росії, а звітність незмінною, як у колишньому СРСР, реалізуй усе це через магазини і допусти до виробництва конкурентів — зникнуть, ранковим туманом, усі принади бланкового бізнесу.

Але всі його колишні форми і принади тьмяніють перед фантастичними можливостями, що їх на українському ґрунті відкрила для бланкового бізнесу голографія.

27 грудня 2002 року вийшов Указ Президента №1234 «Про невідкладні заходи щодо здійснення контролю за виробництвом і оборотом спирту, алкогольних напоїв і тютюнової продукції». На превеликий подив, в указі тоді ще мало відомому широкій громадськості Спеціалізованому підприємству «Голографія» Леонід Данилович надав монопольне право виробництва голографічних захисних елементів (ГЗЕ) для наступного обов’язкового маркірування державних акцизних марок.

Фахівці були неабияк шоковані. Вони напевне знали, що у згаданому СП застосовувалася застаріла, давно у світі не використовувана для захисту цінних паперів технологія «дот-матрикс». Та й за багатьма іншими параметрами СП «Голографія» значно поступалося іншим, уже діючим в Україні підприємствам цього профілю. Приміром, на одному з них — НТЦ «Оптронікс» було освоєно електронно-променеву літографію, що дає змогу робити складові частини голографичічного малюнка (так звані пікселі) розміром 0,2 мікрона. Тоді як пікселі, одержувані за технологією «дот-матрикс», мають розмір на 10 порядків більший — 20 мікрон, що, на думку фахівців, відкриває широкі можливості для підробок і фальсифікацій.

До того ж (Указ Президента

№ 85/2003) саме виробництво акцизних марок переносилося з Банкнотно-монетного двору Нацбанку України, де працює єдина в країні лінія інгаліо-друку, який практично неможливо підробити, на поліграфпідприємство Мінфіну. І сьогоднішню акцизну марку можна запросто видрукувати на будь-якій плоскодрукувальній машині. Була б матриця, що для спеців певного профілю — не питання.

У столичних кулуарах поповзли чутки. Одні стверджували, що відлучення поліграфістів НБУ від випуску акцизних марок — своєрідне покарання за те, що свого часу Нацбанк категорично відмовився від послуг СП «Голографія». Інші, прозорливіші, — що певні особи прагнуть контролювати тіньове виробництво алкоголю і контрабанду сигарет.

Можливо, це спонукало Леоніда Даниловича Указом «Про внесення змін до Указу Президента України від 27 грудня 2002 р. № 1234» монополію СП «Голографія» на виробництво ГЗЕ для акцизних марок на тютюнову і винно-горілчану продукцію таки скасувати. Однак запущений механізм уже набрав неабиякої інерції.

Слідом за президентським указом з’являється низка кабмінівських розпоряджень. І 5 липня 2002 року виходить Постанова №932 «Про затвердження переліку документів і груп товарів, що підлягають захисту голографічними елементами». Особисто я в цьому переліку нарахував 122 найменування тільки документів! Від паспорта громадянина України і формуляра на розміщення реклами — до свідоцтва ні в чому невинної корівки на її приналежність до череди племінної худоби. І це без урахування службових посвідчень і постійних пропусків, посвідчень, що «підтверджують право на одержання певних пільг». Останнє — за клопотанням центральних органів виконавчої влади. Отже, знову за рахунок тих самих бюджетників і того ж таки бюджету.

Постає запитання: навіщо? Адже виробництво ГЗЕ близьке до поліграфії, і хоча між ними стільки ж спільного, скільки між друкарською машинкою і лазерним принтером, самі по собі голограми абсолютною панацеєю від фальшивки аж ніяк не є. І спрацьовують лише в комплексі з іншими захисними технологіями. З тим самим інгаліо-друком.

Правда, є в нас центр, що володіє ноу-хау зі створення випадкових (а отже, практично неповторних) зображень та іншими унікальними технологіями. Це лабораторія оптико-цифрової обробки інформації Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, створена й уже кілька десятиліть очолювана вченим-фізиком В. Гірником. Однак саме цей, зауважу, найбільший у світовому масштабі, український фахівець в галузі голографії виявився практично незатребуваним на батьківщині: сьогодні Володимир Іванович продовжує науковий пошук на гранти від іноземних компаній. А очолюваний ним центр виведено, знову ж таки командним методом, з гри.

Усе почалося з президентського Указу № 1239-2000 «Про захист документів і товарів голографічними захисними елементами». Ним Леонід Данилович зобов’язав Нацакадемію, цитую, «...запровадити у місячний термін порядок, згідно з яким Міжнародний центр «Інститут прикладної оптики» НАНУ надаватиме технологічні та науково-методичні рекомендації з розвитку виробництва голографічної продукції і впровадження голографічного захисту документів і товарів голографічними захисними елементами». Тонкість тут полягає в тому, що шановний інститут, співробітникам якого, треба гадати, під силу розв’язання будь-яких профільних завдань і проблем, до цього указу безпосередньо голографією як промисловою технологією, наскільки мені відомо, широко не займався. А після указу і серії кабмінівських розпоряджень центру В. Гірника було відмовлено в ліцензії на виробництво ГЗЕ. Тому не випадково допитливі спостерігачі вибудовують певний ланцюжок цілеспрямованих дій чиновників найвищого рангу. Адже, незважаючи на скасування монополії, СП «Голографія» залишається найпривілейованішим підрядчиком з виконання держзамовлень, за які добрий десяток міністерств і відомств розраховуються бюджетними, звичайно, грошима. Тож нашому високодобробутному українському народові його керманичі подарували високомонополізовану галузь. Процвітання якої, у підсумку, оплачуємо ми з вами. Із власної кишені.

Добре, якби наші гроші за ГЗЕ йшли на збільшення зарплат рядових співробітників міліції. Було б не так прикро. Зрештою, в демократичній країні пересічні громадяни й зобов’язані утримувати органи правопорядку. З власної кишені. Через податки. Так ні! Тільки в першому кварталі цього року за 12 договорами департамент ресурсного забезпечення МВС переказав тому ж таки СП «Голографія» за фізико-оптичні новації ДАІ близько 400 млн. гривень. Причому геть незрозуміло, навіщо знадобилася «клейка стрічка 2», за яку (за договором № 226/89 від 17.03.2004) було сплачено 19 млн. 778 тис. гривень. Так само як і деякі інші витратні матеріали для виробництва ГЗЕ і нанесення їх на документи. Адже самі даішники голографією, так само як і поліграфією, навряд чи займаються. Інакше навіщо за продукцію із ГЗЕ той-таки департамент у минулому грудні переказав майже 598 млн. поліграфкомбінату «Україна» за договором № 139/ЦП-10/356. Та коли врахувати, що ПК «Україна» не має власного голографічного виробництва, натомість має прямі контракти з тим самим СП «Голографія»... Стоп! З такими думками далеко можна зайти.

...Після публікації моєї статті «Паспортна лихоманка» («Голос України»

№ 163 за 03.09.2004) начальник ресурсного забезпечення МВС генерал-лейтенант Василь Грицак запросив мене для розмови, яку я записав на плівку. Використовувати її фрагменти в подальшій моїй роботі пан генерал дозволив винятково після попереднього ознайомлення з майбутніми публікаціями. Один цікавий момент, що не стосується нашої розмови, мене дещо здивував.

У кабінет генерал-лейтенанта зазирнула його секретарка. Відбувся такий діалог:

— Василю Миколайовичу! Телефонує Юрій Григорович Сидоренко...

— Я зайнятий!

Розмова продовжилася. Однак за хвилини дві-три за моєю спиною пролунав вимогливий голос секретарки:

— Василю Миколайовичу! Але це ж телефонує Сидоренко! Юрій Григорович! Він наполягає!..

Генерал-лейтенант повторив слова про свою зайнятість, скажімо так, трохи жорсткіше...

Про пана Сидоренка і його стосунок до СП «Голографія» я вже писав у нашій газеті третього вересня. Які зв’язки цього підприємця з генералом, що займає досить високу державну посаду? Питання, безперечно, цікаве.