Бурякові чвари

Насамперед фінансове. Бо традиційне медичне твердження про те, що багато цукру шкодить здоров’ю, для самої галузі звучить зовсім навпаки. Звичайно, навіть прогнозованого врожаю області вистачило б, щоб пити всю зиму чай із солодкими булочками, та й потенційним покупцям буде, що продати. Цукровий дефіцит нам не загрожує. Поки що. Але чим менше сировини «з’їдає» сама галузь, виробляючи цукор, тим гірше для фінансово-економічного самопочуття і заводів, і селянських господарств.

Фахівці в один голос твердять, якщо завод працює менше сорока п’яти днів на сезон — уся його робота збиткова. А торік вісім цукроварень області змогли протягнути від 10 до 30 днів. Що дивуватися, коли заводи один за одним оголосили себе банкрутами. З другого боку, і селяни знають: не зібрав хоча б 200 центнерів з гектара, даремна вся твоя робота в полі. Хитрий цей продукт — хоче бачити розмах в усьому, тоді й віддячує сторицею. А махнеш на нього рукою — сам розмахнеться на багатомільйонні збитки. На перший погляд здається, що галузь гальмує саме через ці борги і збитки. Хоча нині, після багатьох років майже цілковитої безконтрольності й у розрахунках, і в стосунках, важко розібратися, хто кому і що завинив. Переробники сьогодні офіційно винні селянам області трохи більш як 900 тисяч гривень. А село не віддало заводам понад вісімнадцять мільйонів за всілякі грошові та матеріальні кредити. Таке співвідношення на руку багатьом нинішнім власникам цукроварень: мовляв, не з нашої вини стоять заводи, проблеми починаються на землі. Та є й інші цифри. Селянам області, окрім своїх, заборгували ще й заводи із сусідніх областей. До того ж борг промисловців не обмежується згаданим. Із заробітної плати, перед податківцями та Пенсійним фондом вони завинили майже двадцять мільйонів гривень. Отож баланс боргів і кредитів вирівнюється. І, значить, є якась інша сила, котра не дає змогу обом сторонам знайти спільну мову.

Усе вирощене на хмельницьких землях мають тут-таки і переробляти — це питання не просто честі, а передумова подальшої роботи галузі. Таке завдання перед усіма сільгоспвиробниками поставив голова ОДА Віктор Коцемир. Бо торік, приміром, із області на чужі заводи було вивезено близько двохсот тисяч тонн сировини. У деяких районах сусідам на переробку віддали до двох третин бурякового врожаю. І край від цього втратив чималі суми, і свої цукровики залишилися без роботи.

На останній нараді із проблем галузі В. Коцемир сказав твердо: буде вивезено буряк — багатьом держслужбовцям доведеться розпрощатися з посадою. Але погроза, яка може налякати чиновника, не спрацьовує серед господарників. Уже майже півсотні агроформувань із семи районів уклали договори на поставку майже п’ятдесяти тисяч тонн буряків до інших областей. Відмовитися від цих зобов’язань важко, бо село вже отримало від них понад два з половиною мільйона гривень авансу. А, приміром, свій, Хмельницький цукрозавод, не зміг весною прокредитувати майбутніх здавачів ні гривнею, ні добривом, ні насінням.

Михайло Шаповал, голова сільськогосподарського кооперативу села Летава, що в Чемеровецькому районі, був відвертий: «Життя змусило направляти вантажівки із коренями на чужі заводи».

У господарстві вже не одне десятиліття двадцять відсотків орних земель відводиться під буряк. Не тому, що дуже вигідно, вони і без цукру почувалися б непогано. Буряки — лише важка праця. Але землі потрібна сівозміна, людям —робота. А голові — ще й клопіт. Бо із найближчих один цукрозавод стоїть, інший — уже порізали на метал, той, що працює, — завжди давав низький вихід цукру, а чи запрацює потужніший — і дотепер не зрозуміло. То куди ж йому везти буряки?

Шаповал — патріот своєї землі, і якщо кажуть, що треба своїм заводам допомогти, він повезе і за півтори сотні кілометрів, нехай навіть у збиток собі. Але хто зрештою погасить ці збитки? Торік господарство купувало тонну добрив за 970 гривень, а цьогоріч уже потрібно по півтори тисячі платити. І пальне підскочило в ціні: на ньому зайвий пробіг у півсотні кілометрів — це вже втрати. Все порахуєш — стає зрозумілим, що господарства не можуть працювати на одному патріотизмі, зекономлена гривня спрацьовує куди ефективніше.

Селяни давно міркують по-своєму: корінь проблеми не тільки в цукровому корені. Бо одна справа, чи вигідно братися за цю культуру, інша — кому виробляти цукор. Власників цукрових заводів, котрі готові на чесних партнерських засадах працювати з селом, на пальцях можна перелічити. А хто порахує мільйони, котрі пішли з галузі у кишені шахраїв?

Немає такої статистики, котра показала б, скільки коштував металобрухт із порізаних заводів. Лише чутки, розмови і борги перед людьми, котрим за тривалі роки навіть мішка цукру від рідного заводу не дісталось. А тим часом люди знають, що зданий металобрухт коштував у кілька разів більше, ніж свого часу проданий завод.

Зацікавленості в таких порізаних, скалічених підприємств уже немає ні в кого, всім зрозуміло, їх роботу вже не відновити ніколи. А там, де завод ще має виробничі перспективи, триває жорстока боротьба між новими господарями. Здається, поняття «власник» відгородило їх від усіх законів, правових норм і судів таким муром, котрий не здолає ніхто. Здебільшого трапляється так, що ні відповідального за борги, ні самі борги уже не відшукати. А мільйони розчинились, наче ложка цукру у склянці чаю. Хтось попив солодко. А решта — лише згадала про смак десерту в роті.

Та навіть від такої приємної згадки — не розбагатієш. Очевидно, саме так розмірковували у багатьох господарствах, коли просто перестали сіяти цукристі. Хіба не красномовним є приклад, коли у Городоцькому районі, де є два заводи, сімдесят тисяч гектарів землі, буряки збиратумуть трохи більше як із двох тисяч гектарів?

Лише окремі економічно потужні господарства утримують свої площі незмінними. Здебільшого, куди не глянь — бурякові рядочки коротшають. А з ними коротшає і гривня, яку селянин кладе у свою кишеню. Зарплатно-фінансова система у селі вироблялась традиційно: з липня до початку осені зарплату дає зібране збіжжя, а потім кілька місяців «годує» цукор. Тепер ця ланка у багатьох господарствах просто випала. І перекрити її лише зерном і прибутками від тваринництва багатьом не вдається. Тому за величезного напруження і старання розрахуватись із зарплатними боргами оперативно не вдається.

* * *

Нинішній сезон цукроваріння буде для області нелегким. Хоча і видався він, як кажуть фахівці, буряковим, на урожай жалітися годі, проте великих прибутків із невеликих площ, мабуть, не дочекатись. Тому вже тепер стоїть завдання зорати під майбутні посіви 75 тисяч гектарів. Для області цифра зовсім не рекордна. Але вона майже у двічі більша від цьогорічної. Якщо не підтягнутись до цієї планки, можна забути про цукрову славу краю. А можна, нехай і з останніх сил, все-таки подолати її. Утім, вибір цей робитиме не кожне господарство зокрема, а всі разом. Час окремих лідерів уже минув. А латочки у сто гектарів, які залишились у багатьох господарствах, уже практично не впливають на економіку господарств — надто мало, щоб очікувати на прибутки. На них здебільшого спрацьовує традиція і звичка, а з них цукру не звариш. Хто захоче жити солодше — просто змушений сіяти більше. І якщо держава хоче жити багатше — вона так само змушена буде якщо не допомогти, то хоча б не заважати галузі новими витками цін і невизначеністю щодо недобросовісних власників цукроварень.

Хмельницька область.