Із досьє «ГУ»
Секретар Львівського обкому Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) Ігор ШУРМА потрапив до Верховної Ради після того, як деякі списковики від СДПУ (о) пішли з парламенту працювати в уряд. Народився 1958 року у Львові, здобув дві вищі освіти — лікаря (Львівський медінститут) та магістра державного управління (Академія управління при Президентові України). Уповноважений представник фракції СДПУ (о) у ВР, член Комітету ВР з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства. Одружений, має двох синів.
— Цікаво, як лікар Ігор Шурма став політиком?
— Напевно, не випадково. Уже з третього класу школи я був то старостою, то активістом у комсомолі, то профоргом. Робота довіреного лікаря ЦК профспілки медичних працівників у Львівській області також передбачала постійний зв’язок із громадськістю. Мабуть, так доля готувала мене до політики, в якій нині роблю перші кроки.
— Наприкінці 80-х—початку 90-х років у Львові відбувалися дуже бурхливі політичні процеси. Як тоді визначилися ви?
— На Львівщині я добре знаю, хто є хто. Схиляю голову перед патріотизмом, але категорично проти ура-патріотів. На початку 90-х мені пропонували долучитися, зокрема, й до Народного руху України. Але я бачив це середовище зсередини. У Русі було дуже багато відданих ідеї і порядних людей. Для мене тоді був прикладом В’ячеслав Чорновіл, людина, яка стільки зробила для відродження України. Але його виштовхували самі ж соратники, вішали всілякі ярлики, звинувачували у вождизмі, називали диктатором. Це й змусило мене замислитися, чи варто долучатися до такого кола політиків. І хоча на той час я розділяв багато позицій Руху, але туди свідомо не пішов. І почав придивлятися до всіх політичних сил.
— Тепер ваше ім’я нерозривно пов’язано з СДПУ (о). Чому стали саме соціал-демократом?
— Не лукавитиму, що був великим знавцем соціал-демократичної ідеології, але мені імпонували люди в цій партії — Леонід Кравчук, Віктор Медведчук, Григорій Суркіс та інші. Уже вступивши в партію, почав перегортати гори літератури і збагнув, що це — моє.
— Вам довелося очолювати осередок СДПУ (о) на Львівщині, де ця партія, м’яко кажучи, не вельми популярна. Як оцінюєте нинішній імідж СДПУ (о) в Україні?
— Ми досі залишаємося заручниками радянського виховання, звикли шельмувати опонентів. Тодішня система плекала образ ворога. Це залишилося у свідомості людей. Сьогодні певні політичні кола намагаються демонізувати СДПУ (о), як і все, що не вписується в їхній світогляд. Коли я очолив львівський осередок СДПУ (о), то в ньому було лише п’ятсот осіб, зараз чисельність зросла до 12 тисяч. Приємно, що до партії останнім часом приходить передусім інтелігенція. Щодо іміджу СДПУ (о) — запитаєте у представників «Нашої України», то почуєте одне. Від «Трудової України» чи «Регіонів України» — інше. Для мене важливо не те, що про нас говорять, а що ми робимо: з людьми і для людей.
— Ви — запеклий опонент «Нашої України». Зокрема, саме вам приписують авторство терміна «нашисти». Але чи можливе порозуміння між цими двома політичними силами? Чи простягали ви особисто руку назустріч?
— Я не ворог «Нашої України», але в мене інакше, своє бачення розвитку держави, і маю право обирати свої політичні уподобання так само, як релігійне віросповідання. Не можу поважати людей, у яких любов до України зникає тоді, коли декларований патріотизм закінчується з появою власних інтересів та кишені. До речі, термін «нашизм» — не зовсім мій. Я його просто реанімував. Слово «нашисти» в термінологію об’єднаних соціал-демократів приніс один із керівників їхньої виборчої кампанії 2002 року Олександр Зінченко. У мене збережено аудіозаписи, які «накачки» проводив Зінченко, змушуючи нас вживати цей термін. Водночас я не розумів, що Зінченко вкладав у зміст цього слова. Сьогодні мушу визнати: він таки мав рацію.
Щодо можливого порозуміння, то, по-перше, сама політика є мистецтвом компромісу. Завжди потрібно шукати точки дотику для порозуміння. І я готовий подати руку до співпраці. Але ніхто в житті не побачить мене із простягнутою рукою.
— Під час блокування роботи парламенту вас також доводилося бачити в гущі подій. Визнаєте такий метод політичної боротьби?
— Такі вимушені кроки неприємні моєму внутрішньому «я». Але треба клин клином вибивати. Чому, блокуючи трибуну, хтось забирає моє право працювати в сесійній залі? Форми протесту можуть бути різні, але не ламати обладнання вартістю у сотні тисяч гривень. Я хочу працювати, і мої дії будуть адекватними до дій, які мені заважатимуть.
— Кажуть, що в політиці та у приватному житті ви — зовсім інша людина. Це правда?
— Ще не чув, щоб моя дружина давала інтерв’ю. А який я в приватному житті, може відповісти лише вона.
— Кого у вас зараз більше — друзів чи ворогів?
— Завжди вважав, що перспективу має той, хто сповнений позитивних емоцій. Я просто не звертаю уваги на ворогів. Це їхнє право — подобається їм Ігор Шурма чи ні. Я завжди перебуваю в пошуку друзів. Бо людина завжди повинна здобувати. А той, хто втрачає, — невдаха.
— Як соціал-демократ, то, певно, ви — завзятий футболіст... Які ще маєте пристрасті, крім політики?
— Я справді великий прихильник футболу. Доки жив у Львові, не пропускав жодного матчу. Тепер у мене на це бракує часу. Колись був чемпіоном Львова з бадмінтону, виконав норматив кандидата в майстри спорту з кульової стрільби. На жаль, сьогодні обмежуюся лише звичайною фізкультурою. Люблю також полювання, риболовлю, бо там — спокій і безлюддя.