Навчимося розпізнавати апостолів правди і науки серед наших сучасників

Високоповажний ректоре!

Високодостойне зібрання!

Розпочну своє вітальне звернення словами Тараса Шевченка:

«І день іде. І ніч іде, І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!»

Ці вистраждані ним у 1860 році рядки і сьогодні призначені не просто для осмислення філософських роздумів генія, а для сучасного розуміння причин відсутності у нашому вулканічному суспільстві загальновизнаних вершителів праведних громадянських дій та відчутного національного поступу. Через що постійні зачини перемін з червоного рядка стали для нас ледь не звичним явищем, характерною ознакою долі.

Невже час так безжалісно і безслідно перемолов людські життя, століття та історичні формації? А якщо ні, то де наші апостоли правди і науки? І чи можлива їхня поява без усвідомлення того факту, що українська спільнота ніколи не була обділена на вікопомні постаті, на прогресивні суспільні звершення, визнані Європою і світом. Незалежно від того, які геополітичні сценарії розігрувалися в Україні та поза її межами.

Тож чи не слід нам нарешті полишити примарні політичні передбачення щодо появи Богом обраного імені для провідництва нації, а натомість навчитися розпізнавати справжніх апостолів правди і науки серед наших сучасників, у новітніх контурах тисячолітньої європейської країни. У тому ж таки 170-річному існуванні Київського університету. І пройнятися його здобутками, і вклонитися йому за це, і побажати дальшого освітньо-наукового, суспільного подвижництва крізь роки і століття.

Адже Київський університет, за словами першого його ректора Михайла Максимовича, задуманий «как памятник, воздвигнутый правительством Святому Владимиру, он есть... святое дело». Своїми красними колонами вченості та просвітництва він міцно й надійно тримає небозвід києворуської книжності й духовності.

Честь і слава йому за це!

Символічна вісь, що пролягла Володимирською вулицею Києва від дніпровських схилів до стін університету, уславлена постатями Володимира-хрестителя, Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, Михайла Грушевського, Тараса Шевченка. Всі вони вірили у свою землю, в Русь-Україну, всі будували храм української державності — військово, політично, духовно. Тому ця вісь, на якій містяться і Софія Київська, і пам’ятник Магдебурзькому праву, і Золоті ворота, і університет, є стрижнем історичної пам’яті, інтелекту й духовності, є серцевиною української нації, доконаним свідченням її європейськості.

Нині ж, коли Україна просто приречена на якісний стрибок у своєму розвиткові, аби не загубитися у світі, не стати придатком чи додатком до інших, не асимілюватися під глобалізаційними протягами, в усій гостроті і виразності постає завдання розкрилення університету, класичної університетської системи загалом.

Він може і повинен наочно довести, що носіями універсальних і університетських чеснот має стати кожен.

Він може і повинен довести, що освіта має стати пріоритетом суспільного розвитку, а знання — набути ваги і пошани.

У поєднанні з «владою правди» та зі свободою — свободою думки, творчості, життя — це забезпечить революційний прорив України.

України, у якій люди не просто прагнутимуть жити, а й будуть уміти жити і працювати за найвищими цивілізаційними стандартами.

На наших очах невпинно і кардинально змінюється світ, небаченими темпами пришвидшується життєвий ритм на землі.

За таких умов важливо постійно бачити не стільки сьогодення, а майбутнє, випереджально реагувати на виклики.

І саме університетська корпорація покликана стати творцем майбутнього вже сьогодні, пришвидшеного нашого переходу від індустріального до глобального інформаційного суспільства.

І саме Шевченківський вуз має очолити рух за формування в Україні нового класу, зайнятого виключно виробництвом знань, індустрією знань.

Звісно, це вимагає колосальної концентрації інтелекту та державних зусиль. Але за це і тільки за це нас будуть поважати у світі.

Високоповажне зібрання!

Як мені бачиться, університет за своєю природою — це не тільки лідер інтелектуально-освітнього життя, а й загальносуспільний форум, барометр суспільних настроїв та устремлінь.

А відтак — його прямим призначенням є утвердження громадянськості та українськості, вироблення нової філософії Української держави. Держави, спрямованої у майбутнє.

Така постановка питання безпосередньо диктується потребою осмислити характер і тенденції змін, що відбуваються в країні. І при цьому осмислити з позицій реалізму, щоб не дати емоційному сприйняттю загроз затулити бачення позитивних аспектів, пам’ятаючи, що навіть кризові явища — це необхідний і неминучий етап поступального розвитку.

Історія вкотре ставить нас перед величезними випробуваннями: президентські вибори, незавершеність інтеграційних процесів з ЄС і НАТО, як і відсутність чіткого визначення економіко-правових, політичних і безпекових критеріїв економічної кооперації на пострадянському просторі.

Саме історія вкотре невблаганно підводить нас до остаточного вибору майбутнього: європейського чи євразійського. І якщо інтелектуали, передусім в університетах, уже визначилися з ним, обравши демократію, верховенство права, європейські життєві і освітні стандарти, то суспільство все ще потребує авторитетного прикладу і навіть заклику. Це — не красиві слова з нагоди ювілею, а усвідомлення того, що люди у переважній своїй більшості беззастережно довіряють творцям і провідникам правди, знань, моральних цінностей та добра.

Інакше доведеться визнати гірку правоту тих дослідників, які стверджують, що університети переживають «кризу ідентичності». Це ж ніби вирок університетам, тим потужним рухам за універсальні людські права та свободи, тій інтелектуальній силі, яка завжди випереджала свій час і вела людство до знань, правди й гуманізму.

Ми всі несемо відповідальність за недопущення сьогодні і в майбутньому «стандартних провалів» України. Рівно ж як і за те, щоб наше суспільство вибудовувалося на міцних духовних, світоглядних, ідейних засадах, форпостами яких завжди були університети.

Нам потрібні моральність і духовність у політиці, як запорука миру і громадянської злагоди, моральність і духовність в економіці, як гарантування від небезпечної поляризації країни, моральність і духовність у повсякденності, як основа здорової нації.

Ці вічні проблеми і критерії людськості мають зараз свою специфіку прочитання для України як стратегічний ресурс її повноцінного розвитку.

Шановні учасники урочистостей!

Університетському колезі Михайла Максимовича московському професору Михайлу Павлову належали такі слова: «Здесь идея университета страждет». А говорилося це завжди за тих випадків, що не співвідносилися з гідністю університету, його високим моральним статусом в очах суспільства.

Я хочу повторити їх сьогодні, з огляду на те, що класичні університети поступово перетворюються на унікальні заповідники серед тотальної статусної зрівнялівки, своєрідні патріархальні «бурси» поміж масового множення новітніх університетських вивісок та освітянської посередності, поміж комерціалізації, яка руйнує університетську сутність. Ще більше її руйнує комерціалізація духу й суспільних відносин, корозія напівправди, напівосвіти, напівморалі.

Та про що вже казати, коли Київський національний університет імені Тараса Шевченка поставлений чи не на один щабель з майже 80 «онаціональненими» вузами.

Страждає і дискредитується сама університетська ідея. Гостро потерпають передусім ті вищі навчальні заклади, які вибороли впродовж десятиліть справді університетський статус.

Тому на зміну політиці клонування університетів має прийти політика творення великих ідей і пошуку великих відповідей на животрепетні запити доби. Такі ідеї можуть продукувати тільки університети з їх славетними інтелектуальними корпораціями та традиціями.

Повернути українському суспільству віру у великі ідеї та ідеали, вказати правильний шлях у майбутнє — ось домінуючий виклик і завдання, що постають перед університетами.

Нехай девіз університету Святого Володимира — «Користь, Честь і Слава» — спонукає кожного з нас до жертовного служіння Україні. Маючи таких апостолів «добра, і правди, і науки», вона ніколи не погодиться з роллю пішака на «великій шахівниці» світу, тим більше не змириться залишатися непорушно у відведеній їй клітинці цієї «великої шахівниці».

Слава університету!

Слава Україні!