Мальовниче гуцульське селище Верховина, що на Прикарпатті, відзначило 580-річчя першої письмової згадки про себе. Залишив її в одній із грамот князь Свидригайло. Щоправда, йшлося в ній про Жєб’є — саме так до 1962 року називали цей населений пункт. Цікаво, що самого слова «верховина», як запевняє голова товариства «Гуцульщина» Дмитро Ватаманюк, у лексиконі гуцулів немає. Гору вони називають верхом, а не верховиною, як бойки. Але назва поволі прижилась, і коли в роки незалежності почалося масове відновлення колишніх назв міст і сіл, гуцули схилилися до думки, що не варто наполягати на старій назві, хоча одну з двох центральних вулиць селища перейменували на Жаб’євську.
Ювілей свого селища гуцули розпочали вранці з Богослужіння, а закінчили далеко за північ масовими гуляннями. Найважливішим моментом стало відкриття першої черги школи на 1100 учнів, будівництво якої розпочалося 18 років тому, а завершилося раптом за якихось чотири місяці. А найвидовищнішим — коли на Співоче поле, куди перемістилося дійство після освячення школи, завітало справжнє гуцульське весілля, і молодята Петро Антипів та Люба Гардежук вітали своїх земляків медом та короваєм. Селищний голова Іван Сумарук підготував подарунки не тільки для молодят, а й для найстарішої жительки Верховини — столітньої гуцулки Анастасії Кошелюк. Сімом найшанованішим людям, серед яких голова Верховинської РДА Петро Пониполяк, заслужений лікар України Іван Басистюк, заслужена журналістка України Калина Ватаманюк, вручили посвідчення почесних мешканців Верховини.
Цікавим моментом свята стала презентація історико-етнографічної книги «Жаб’є» Юри Гулюка (помер у 1939 році), який був війтом у Жаб’є при чотирьох державах — Австро-Угорщині, ЗУНР, Румунії та Польщі і постійно вів записи про життя верховинців. За радянської влади його репресували, а рукопис конфіскували кадебісти. В роки незалежності івано-франківський журналіст Микола Редько випадково натрапив на них, працюючи в архівах, але опрацювати не встиг, бо невдовзі трагічно загинув. Рукопис до друку довела краєзнавець Олександра Синиця. А профінансував видання, що вийшло півторатисячним тиражем, правнук колишнього війта, який нині працює лікарем на Херсонщині.
Івано-Франківська область.
