Почувши мелодію «Севастопольського вальсу», яким у нас за традицією зустрічають гостей в Артилерійській бухті, поспішила вниз, щоб довідатися, хто до нас приїхав цього разу. Незабаром я чітко почула чужу, але знайому з раннього дитинства німецьку мову. Хотілося серед них кого-небудь знайти з далекого Дахау, де в таборі для остарбайтерів я народилася в далекому 43-му. Серед 350 туристів були переважно жителі Кельна та невелика група австрійців і швейцарців.
Почувши мою погану німецьку мову, до мене підійшов літній Егон Шедель. Він з цікавістю зазирнув у мій паспорт, подивився позначені там місце і час народження. Нахилившись до вуха, спочатку німецькою, а потім поганою польською він зізнався, що воював на нашій землі, дійшов до Полтави, був поранений. Дивлячись на 80-літнього Егона і його численних супутників (усі поважного віку), відзначила про себе, що серед прибулих, напевно, є ще не один з тих, хто в сорокових топтав нашу землю важкими німецькими чоботями.
Туристи розсілися в красиві зручні автобуси і вирушили на зустріч з історією нашого міста. А мені стало до болю образливо: чому вони, що програли Другу світову війну, вийшовши на пенсію, можуть дозволити собі подорожувати, пізнаючи світ. А в наших колишніх фронтовиків-переможців, що звільнили від коричневої чуми пів-Європи, бракує коштів на поїздку рідною країною, не кажучи вже про далеке зарубіжжя. Їм і ліки часом нема за що купити, поїсти добре не завжди вдається. Може, після виборів Президента і майбутнього 60-річного ювілею Великої Перемоги щось зміниться в житті наших ветеранів?
Севастополь.
