Короля грає почет

Не ставлячи наведений вислів під сумнів, треба зауважити, що склад почту і характер його гри залежав значною мірою і від короля. Адже саме він призначав своїх міністрів і радників. Історичний досвід показує, що в більшості випадків король і його почет були гідними один одного. У бездарного короля таким само був і почет, і, навпаки, талановитий правитель оточував себе талановитими помічниками. Петро І, створюючи Російську імперію, своїм найближчим радником зробив професора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Микола ІІ, як відомо, в аналогічній ролі тримав біля себе малограмотного авантюриста Григорія Распутіна.

Звертання до історії обумовлене нинішньою кампанією з обрання в Україні чергового президента. Часто доводиться чути, що сам кандидат — людина добра й порядна, але яке жахливе в нього оточення. Щось подібне казав і автор цих рядків стосовно одного з реальних претендентів на «гетьманську булаву» Віктора Ющенка. Маю визнати нині помилковість таких тверджень і навіть їхню небезпечність. Адже вони породжують надію, що, отримавши владу, ця добра й порядна людина зуміє якось облагородити і своє оточення, відмовившися від послуг надто одіозних соратників. На жаль, цього майже ніколи не трапляється.

У випадку з Ющенком це неможливо у принципі. Річ у тім, що не він обирав собі оточення. Це воно, на певному етапі протистояння з владою, обрало його. При цьому простивши йому фактично непростимий гріх. Будучи Прем’єр-міністром України, Віктор Андрійович, разом з іншими вищими керівниками країни, кваліфікував радикальні дії опозиції як такі, що межують з фашизмом. Нинішні соратники кажуть, що свій підпис під зверненням Віктор Андрійович поставив під тиском. Не знаю, можливо, і так, однак така констатація аж ніяк не виправдовує вчинок. Адже вона свідчить про хиткість світоглядних переконань підписанта, а також про те, що покладатися на людину з такою мінливою совістю небезпечно.

З упевненістю можна лише стверджувати, що шлях до тієї «фашистської» опозиції проклав Ющенку сам Президент, звільнивши з посади Прем’єр-міністра. Якби цього не сталося, Віктор Андрійович й донині із синівською відданістю служив би Леонідові Кучмі, якого називав «батьком», а опозиція змушена була б шукати собі іншого месію. Проте, як каже Леонід Кравчук, маємо те, що маємо. У народі в таких випадках зауважують: «Коли б не нещастя, не було б і щастя». Вимушено залишивши крісло Прем’єр-міністра, Віктор Андрійович швидко пересів у крісло головного опозиціонера. Відтепер приємнішим для його витонченого слуху стало словосполучення «Кучму геть!».

І все-таки важко позбавитися відчуття, що Ющенко опинився у становищі «чужого серед своїх». Незрозуміло, яка з майже десятка політичних партій, що утворюють опозицію, найвиразніше відбиває погляди її вождя. Можна було сподіватися, що такою стане «Батьківщина» вірної його соратниці по Кабінету Міністрів Юлії Тимошенко. Бо ще зовсім недавно вона заявляла, що в штабі гідного кандидата у президенти згодна навіть прати білизну. Нині робити цього не збирається, і мимоволі закрадається сумнів у тому, що вона перебуває в штабі справді гідного кандидата. До того ж, за визнанням самої Юлії Володимирівни, вони з Ющенком різні люди: він — «радикальний ліберал», а вона — «ліва». Тож про якесь ідеологічне об’єднання з ним не може бути й мови.

Отже, висловлюючись фігурально, можна сказати: «А король, виявляється, голий». У такій ситуації Вікторові Андрійовичу ліпше програти вибори, ніж вийти в них переможцем. Адже після перемоги неодмінно постане питання, яка політична сила має «грати короля». Не дуже монолітний і сьогодні, блок переможців затріщить по всіх швах. Будуть і обділені, будуть і ображені. І боюся, що під час формування «королівського почту» голос самого Ющенка виявиться аж ніяк не найавторитетнішим.

Якби я не був свідком утвердження «нашоукраїнської демократії» у Верховній Раді, можливо, прагнення опозиції узяти владу в Україні і не викликало б у мене такої тривоги. Спостерігаючи за тими шабашами, що їх вона влаштовувала у залі засідань, я жахався навіть думки, що ці спадкоємці лісових месників можуть і справді прийти до влади. Ні найменшого сумніву в тому, що методи їхнього правління будуть такими само твердими і силовими, як і поводження у Верховній Раді, не могло бути. Це, зокрема, підтверджували і соратники Віктора Андрійовича. Один із них, депутат Олег Тягнибок, пообіцяв, прийшовши до влади, персонально розібратися зі зрадниками українського народу, які проголосували постанову про створення Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном єдиного економічного простору...

Складається враження, що Ющенко не цілком контролює ситуацію у власному оточенні. Короля ще не обрали, а почет уже натхненно його грає. Демонструє волю і рішучість. То поб’є водія вантажівки, що начебто підрізав депутатсько-претендентівський кортеж, то в такий само спосіб провчить нелояльного журналіста, влаштує погром виборчого штабу конкурента, а то й пообіцяє підняти народ України на повстання, якщо «переможцем буде оголошено представника влади». «Ми не просто організуємо й очолимо справжнє повстання, — заявляє Тимошенко, — нами накопичений значний досвід щодо того, як піднімати людей на акції протесту».

Власне кажучи, ця заява нічим не краща за те, що пролунало з вуст пана Тягнибока. Юлія Володимирівна мала б усвідомлювати, що справжні повстання не бувають без жертв і кровопролиття. Але навряд чи український народ чи хоча б якась його частина погодиться принести себе в жертву заради нав’язливих владних амбіцій вождів опозиції. Як історик, повинен сказати, що для «справжнього повстання» в Україні немає передумов. Схоже, що пані Тимошенко погано вивчала класиків.

Команда Ющенка вбачає небезпеку не там, де вона насправді є. Не адміністративний ресурс має її хвилювати насамперед, а ставлення до неї виборців. Адже більшість із них не сприймає прозахідну, а точніше — проамериканську її орієнтацію.

У принципі нічого поганого в такій орієнтації Ющенка та його оточення не було б, якби вона не розглядалася як альтернатива нашим традиційно дружнім відносинам із Росією. Нині, під час передвиборної агітації, Віктор Андрійович заговорив-таки про необхідність співробітництва з Росією, однак повірити у щирість його заяв неможливо. Як сказано в Біблії: «По їхніх справах ви пізнаєте їх». А справи в Ющенка та його команди такі: жоден із проектів співробітництва України з Росією, що розглядалися у Верховній Раді, ними не був підтриманий. Мало того, опозиція щоразу намагалася зірвати обговорення таких питань і не дати їх проголосувати.

Для переважної більшості мешканців України цілком зрозуміло, що конфронтація з Росією, до чого наполегливо підштовхують нас деякі заокеанські доброзичливці, — це шлях у безвихідь. Навіть абстрагуючись від етнічних і культурно-історичних традицій єдності, що у принципі неможливо розірвати, така конфронтація різко суперечить економічним інтересам України. Адже зі Сходу, а не із Заходу ми одержуємо стратегічно важливі для її життя природні ресурси, там-таки — і ринки збуту наших товарів.

Відомо, що все пізнається в порівнянні. У той час, як опозиція зосереджена винятково на власних владних амбіціях, переважно не погоджених з інтересами українського народу, влада спокійно і професійно виконує свої обов’язки. В Україні помітно зріс валовий внутрішній продукт, що відчули на собі пенсіонери, студенти, низькооплачувані верстви населення. Зростає фінансування освіти, науки, культури, охорони здоров’я. Звісно, не в таких розмірах, як хотілося б, але позитивна динаміка економічного зростання насправді має місце. Аналітики стверджують, що вона набуде додаткового прискорення після створення ЄЕП, а особливо після укладення з Росією угод про транспортування трубопроводами України до Європи російських нафти і газу. Фактично йдеться і про стабільне забезпечення самої України, на прийнятних для неї умовах, на кілька наступних десятиліть нафтою і газом. У цьому незаперечна заслуга Президента Кучми і Прем’єр-міністра Януковича.

Радіти б цьому успіхові, навіть опозиції. Адже зроблено таку роботу, яка ні об’єктивно, ні суб’єктивно їй не під силу. Однак жодного доброго слова на адресу нинішньої влади від неї так і не пролунало. Найрадикальніші ненависники Росії і тут побачили втрату позицій Україною. Це нібито віддаляє її від цивілізованої Європи. Направді — навпаки. Надаючи свої транспортні системи для прокачування нафти і газу в ту саму Європу, Україна стає її економічним партнером на десятиліття наперед. Можливо, саме це і є реальною її інтеграцією з Європою.

І до початку виборчої кампанії, і в її процесі Ющенко багато говорить про порядність і чесність. Пропонує навіть підписати меморандум про чесні президентські перегони. При цьому, зрозуміло, його власна чесність поза підозрами. А в порядність конкурентів можна повірити лише після того, як вони урочисто пообіцяють бути такими і скріплять свої клятви підписами. На мій погляд, це образлива пропозиція, і можна зрозуміти тих політиків, які рішуче її відкинули.

Що ж до чеснот Віктора Андрійовича і його соратників, то є достатньо прикладів для сумніву в них. Пам’ятаєте, яку істерику зчинила опозиція з приводу постачань Україною зброї диктаторському режимові Хусейна. Йшлося, зокрема, про знамениті «кольчуги». Цей «ганебний» вчинок, освячений начебто Президентом, був «підтверджений» плівками майора Мельниченка. Почали лунати наполегливі вимоги відставки Кучми, що, дивним чином, були синхронізовані з кампанією шельмування України на Заході й у США. Вожді опозиції зачастили за океан, а також і до столиці Атлантичного альянсу Брюсселя. Було цілком очевидно, що відбувається не дуже гідний торг: США і Захід допомагають опозиції домогтися відставки Президента, а остання продає честь і гідність власної держави. Прикро, що виконавцями цієї провокації були не тільки Ющенко і його оточення, а й деякі інші опозиційні політики, для яких несприйняття Кучми виявилося вищим за авторитет України.

І що ж у підсумку? США окупували Ірак, перелопатили весь пісок у його пустелях, а «кольчуг» так і не знайшли. Можна було сподіватися, що їхні високоурядовці вибачаться перед Україною, проте цього так і не сталося. Не вибачилася перед Президентом Кучмою, котрий відповідально заявляв, що Україна «кольчуг» до Іраку не продавала, й опозиція на чолі з її вождями, чого вимагала елементарна порядність. Та сама, про яку так багато говорить Віктор Андрійович, обвинувачуючи в її відсутності нинішню владу...

На жаль, ні сам Ющенко, ні його оточення не витримали випробування на порядність і політичною реформою. Самі її ініціювали, справедливо доводили, що необмежені повноваження президента гальмують процеси демократизації в Україні, і самі ж стали її могильщиками. Перед Віктором Андрійовичем і опозицією замаячіла перспектива взяття влади, і політична реформа раптом стала не на часі. Це для «автократа» Кучми неприпустимі царські повноваження, а для «демократа» Ющенка вони цілком прийнятні. Чого тільки не витворяла опозиція в сесійній залі Верховної Ради, аби зірвати обговорення цього питання. Блокувала трибуну, виривала мікрофони на столі президії, гуділа в дудки, з якими уболівальники ходять на стадіони, вмикала потужні сирени. Було соромно і боляче на все це дивитися.

Не менш нещирою була поведінка опозиції й під час обговорення питання про відправлення військового контингенту України до Іраку, а потім і про його відкликання. Яких тільки образливих епітетів не пролунало на адресу Президента і депутатської більшості Верховної Ради за те, що вони байдужі до долі українських вояків, посилають їх на неминучу смерть. Здавалося, що щирість своїх слів опозиція підтвердить голосуванням про відкликання українського військового контингенту з Іраку, однак цього не сталося. І не могло статися, бо який би тоді вигляд Віктор Андрійович мав перед США. Але навіщо ж у такому разі так цинічно фарисействувати?

На останок кілька слів про твердження опозиції, що Україною, зрештою, мають керувати нові люди. Загалом її справедливість не може бути оскаржена. Безперечно, Україна має потребу в нових управлінських кадрах. От тільки до команди Ющенка це не має жодного стосунку. Нових людей у ній ми якраз і не бачимо. Усе це, переважно, колишні («екси»). Новою людиною можна вважати хіба що пана Тягнибока, але від його послуг Ющенко, здається (принаймні на словах), відмовився.

Отже, продовжуючи тему «короля і почту», можна сказати, що і можливий «король» — не нова людина на політичному небосхилі України, і його почет — далеко не сьогоднішній.