У Карпатах ви почуєте скільки завгодно достовірної, науково вивіреної інформації про «зелене золото» (ліс), «кришталеве золото» (мінеральні води), «червоне золото» (цілющі грязі)», бурштинове золото» (гірський мед) тощо. Не знаю, що тут правда, а що — ні, але чергова інформаційна приманка потрапила на мою вудочку, і я вирушила разом з донькою і собакою до Гребенева. 
Тут, на базі «Зелим’янка», вирішила провести останній тиждень відпустки. Колись ця база належала великому львівському підприємству, яке «лягло». Отож дерев’яні будиночки пішли по руках. Кілька з них придбав один сколівський газда й мені запропонували кімнату із чотирма ліжками. Це коштувало 35 гривень на добу. На чотирьох було б недорого. На трьох (включно з собакою) — недешево. Тим паче що, окрім ліжок і відра для води, тут нічого не було. Але відступати було нікуди, бо ж у Львові — окаянна задуха, від котрої я, власне, й утекла. Тут відпочивали мої приятелі з дітьми, отже, не нудьгуватимемо. Щодня можна вирушати в якісь походи.
Гребенів — не просто село. У сезон завдяки доброму залізничному сполученню сюди приїжджає пів-Львова. Студенти отаборюються в наметах уздовж річки Опір. Старші — на базах і у приватних оселях.
Гребенів зберігає сліди колишнього курорту (з родоновими джерелами і «Нафтусею»), що діяв тут ще за Польщі. На нинішній день родонова купіль, з дозволу сказати, — то невеличка калюжа з червоною грязюкою. Якось бачу: чоловік вимастився «на шару» тою грязюкою, а коли обсох, пішов до річки змивати її. А вона не змивається! Чоловік намагається натиратися піском — дарма. Чую уривки його діалогу із супутницею. Від неї долинають шиплячі звуки: «Я тобі ш-шшо казала...» У відповідь — звуки гортанні, дуже схожі на ненормативну лексику. На базу ці двоє поверталися, відвернувшись один від одного. Можливо, їхній союз навіть розпався через оте дармове «золото». Гадаю, місцева влада просто зобов’язана вивісити на кожній смереці застереження: «Обережно! Золото під ногами піднімати не рекомендується!»
У мене була своя пригода, пов’язана із джерелом, наповненим справжньою «Нафтусею», як мене переконували місцеві мешканці. Так зване джерело — то заглибина на березі річки діаметром з коров’ячу ратичку. Я прийшла сюди вранці, згадала дитинство, походила босоніж, потому зачерпнула водиці й випила її маленькими ковтками. Блаженство! І не треба Трускавця. І ось бачу, як мій Фреді (рідкісна помісь пуделя з тер’єром) хлебче воду з того самого джерельця. Аж тоді я помітила, що довкола пасуться корови і гуляють інші собаки. На відміну від мого, вони, очевидно, не щеплені. Що робити? Їхати до Львова одразу чи тут, «в раю», чекати сорок днів?
На базу я поверталася у глибокій філософській задумі. Назустріч мені вийшла приятелька Галина. Запросила на каву з канапками і сказала, що я — сплюха. Бо сама вона ще годину тому напилася «Нафтусі». Я нічого не сказала їй про Фреді.
На третій день перебування у Гребеневі, коли всі мої домашні запаси були спожиті до крихти, гірське повітря почало робити свою ринкову справу: змушувало бігти чи то до сільської крамниці, чи до кафе-бару «Зелим’янка» й безкінечно витрушувати гаманець. Його вміст вивітрювався шаленими темпами. Бо хвилин за двадцять після обіду донька починали жалібно просити: «Мамо, я хочу ще одну порцію вареників. Краще — дві. І деруни також». Її молодому організмові не можу відмовити, а себе вмовляю, що під час відпустки дуже корисно й навіть необхідно розвантажитися. Моїм приятелям також довелося підтягнути паски, бо вони влипли з харчуванням. Заплатили за два тижні наперед. Спочатку їжі вистачало, а коли в будиночки почали прибувати нові й нові клієнти, порції сніданків, обідів і вечер помітно зменшилися. Добре, що я не зробила передоплати. У кафе-барі мене принаймні не дурили. І обіди були смачні, і кава нівроку. Ціни також рідні, львівські. А хто сказав, що в селі вони мають бути нижчі? Пригадую, ходила в Гребеневі від хати до хати в пошуках банальної картоплі, хотіла спекти її на вогні. Не змогла придбати ані кілограма. Скрізь чула одне й те саме: «Не вродило, пані...»
У кафе-барі «Зелим’янка» познайомилася із 14-літньою офіціанткою Олею. Я її бачила тут зранку до ночі. Скільки годин тривав її робочий день? Дванадцять? Тринадцять? Дівчина розповіла, що тато заглядає в чарку, а мама сама не може дати ради. Вони із старшою сестричкою працюють у барі позмінно. За місяць Оля заробила 200 гривень і відклала їх на джинсовий костюм. Я спробувала повиховувати свою доньку на прикладі Олі. Зізнаюся, результати педагогічного «етюду» були мінімальні.
Сколе—Турка—Львів.
Адреса корпункту: 79026, Львів, вул. Стрийська, 76 «В», кв. 13. Тел. 238-76-26.