Наше хліборобство — тест для справжніх аграріїв

Кожен новий сільськогосподарський рік чимось нагадує шкільне тестування, тільки замість варіантів відповіді пропонується перелік проблем, які селянин має вирішувати. Навчаючись господарювати, виробник потроху опановує ази премудрої гри на вітчизняному ринку. Але правила щоразу складаються так хитро, що великого успіху досягають одиниці; не густо і в «середнячків», а от до «невстигаючих» потрапляє більшість. Що це означає? А те, що нині село (за незначним винятком) — це знищена матеріальна база господарств, поля, що заросли бур’янами, хати-пустки і, нарешті, розпач і безнадія у людських душах. Як їх перебороти? Яка проблема українських хліборобів є ключовою? Ці питання турбують багатьох. Однак я впевнений: вихід є. І шукати його треба разом.

В українському селі нині відбувається складний і важливий процес становлення нового типу господарювання. Приходить інвестор, щоб працювати в аграрному секторі. З чого почати? На мою думку, з розмови з людьми — власниками земельних паїв, спеціалістами сільського господарства, з тими, хто довірить чи не довірить свою землю і долю новому керівництву. Переконати людей у добрих намірах можна лише тоді, коли є чіткий план роботи не менше, ніж на п’ять—сім років, із конкретними завданнями на кожний рік. Безумовно, це мусить бути підкріплено реальним матеріально-технічним та фінансовим активом.

Погляньмо на тваринництво. Щоб відродити його принаймні до рівня 80-х років минулого століття, потрібно чимало: обладнані приміщення, кормова база, фахівці, значні кошти для відновлення поголів’я тощо. А прибутки, які дає тваринництво сьогодні, внаслідок низьких закупівельних цін на м’ясо й молоко, по суті, нульові. Тому вірити новоспеченим керівникам, які обіцяють золоті гори з безрогими коровами, не варто. Їхні методи відомі: кажуть, давайте позбудемося старих корів, вони малопродуктивні, а ми привеземо безрогих голландських — і проблему молока буде знято. Найчастіше старі корови справді зникають блискавично, а нових — ... шукай вітра в полі, як, до речі, й нових керівників.

Кому вірити? Тому, хто укладе договір оренди не менше, ніж на десять років. Такий термін дасть людям упевненість у тому, що їх не «кинуть», гарантує стабільність на визначений період. Тільки для відновлення знищених кризою останніх десятиліть господарств потрібно хоча б три—п’ять років, протягом яких можна вийти на мінімальний рівень рентабельності та закласти базу для подальшого розвитку підприємства. Якщо керівник господарства це розуміє і зможе довести колективу, обґрунтувати свої плани — у підприємства є майбутнє.

Першим фактором успішного аграрного виробництва є, безумовно, кадри — головні фахівці та середньої ланки, рядові працівники. Для забезпечення кваліфікованими кадрами підприємству доведеться виконати багато умов, основні з яких — соціальні: матеріальна зацікавленість, житлові умови, організація побутових послуг тощо. Професійно-технічні училища та сільськогосподарські вузи щороку випускають молодих фахівців багатьох потрібних селу професій, але де вони? До села ці кадри не доїжджають. Прикро, але нині молодій людині часто вигідніше вести домашнє господарство, перебуваючи на обліку в центрі зайнятості, ніж працювати за фахом в аграрному підприємстві.

Не менш важлива передумова успішної роботи підприємства — це достатнє фінансування. У високорозвинених країнах фактично тільки 2—3% ставки кредиту аграрні підприємства виплачують самостійно, завдяки державній дотаційній політиці. А Україні до такого рівня ще далеко, хоч і є деякі зрушення. Існують, наприклад, відшкодування за загиблі посіви. Їх можна вважати першою ластівкою нашого руху до рівня цивілізованості в АПК.

За загиблі взимку 2002—2003 рр. сходи озимини, наприклад, ТОВ «Октан» отримало відшкодування — 16% з 18%, під які взяло кредит.

Але хотілося б, щоб у майбутньому не лише форс-мажорні обставини спонукали державу надавати дотації сільськогосподарським підприємствам. Інший аспект кредитування — термін, на який надається позика. Насамперед кредит має бути довгостроковим (хоча б на три—п’ять років). Сьогодні такого в нас не практикують. Надають позику здебільшого на один рік, і щоразу восени господарство має обов’язково реалізовувати врожай для повернення кредиту, що призводить до його продажу за низькими цінами.

Говорити про довгострокові кредити в Україні поки що, мабуть, рано, бо більшість господарств взагалі не мають змоги отримати позику. Чому? Недовіра банків, для якої, на жаль, є підстави. Багато підприємств не мають закладного майна, бо їхня матеріально-технічна база перебуває у вкрай незадовільному стані. Як наслідок — немає гарантій повернення кредиту.

Як краще аграрному підприємству використати позичені в банку кошти?

Перша стаття витрат — високоякісне насіння. Воно коштує недешево. Потрібне також елітне та репродуктивне насіння пшениці, ячменю.

Наступний затратний етап — мінеральні добрива. Далі — відповідний захист рослин, забезпечення всією необхідною технікою, пально-мастильними матеріалами, оплата праці, оренди та інші витрати.

Наприклад, планова собівартість основних культур ТОВ «Октан» у 2004 році: пшениця — 1460 грн./га; кукурудза — 1500 грн./га; цукровий буряк — 3400 грн./га; соняшник — 1500 грн./га; ячмінь — 900 грн./га.

Загалом, це досить дорого. Постає запитання: чи не можна зменшити витрати? Можна. Але чи треба? Високі ціни на насіння пов’язані з його високою якістю, що забезпечує високий урожай. Тому стартовий капітал має бути достатнім. Із власного досвіду можу назвати ще один шлях зменшення витрат. Це придбання техніки. За допомогою позики є можливість її придбати, а не наймати за високу платню, що зекономить значні суми. Можна економити на тому, якщо знищити на полях багаторічні бур’яни (тоді буде менше щорічних витрат на засоби захисту рослин). Але це знову-таки потребує значних коштів, тобто довгострокових позик.

Значний вплив, на мою думку, має здійснювати держава й на ціни на сільськогосподарську продукцію. Ринком керувати неможливо, це відомо, але встановити певні розумні межі, здійснювати власну тверду цінову політику для підтримки галузі — прерогатива й обов’язок керівництва кожної країни, яка дбає про свій народ.