11 вересня 2001 року стало доленосним рубежем для Сполучених Штатів Америки. Того фатального ранку «Боїнги» на швидкості 500 кілометрів за годину завдали страшних таранних ударів по велетах-хмарочосах Всесвітнього торговельного центру.
Обидва літаки летіли із Бостона до Лос-Анджелеса, але, будучи захопленими терористами, змінили маршрут. На борту одного з них перебували 11 членів екіпажу і 81 пасажир, на борту другого — 9 членів екіпажу і 66 пасажирів.
Першою таранного удару зазнала Північна башта, а завалюватися першою почала Південна. Льотчики-терористи обрали найвразливіші місця в 110-поверхових хмарочосах: між 96-м і 103-м та між 87-м і 93-м поверхами. Обидві башти-«близнюки» могли б встояти, але їх зруйнувала пожежа. Десятки тонн пального спалахнули, перетворивши будинки у величезні доменні печі, температура в яких досягала 1000 градусів за Цельсієм.
Страшно навіть уявити стан людей, котрі перебували тоді у хмарочосах. У нью-йоркських газетах було опубліковано розшифровку телефонних дзвінків, зафіксованих у черговому журналі пожежної служби США. Ось кілька з них: «Я на 87-му поверсі. Зі мною ще четверо осіб. Навколо вогонь!»; «Кричать люди. Неможливо дихати. Дим проникає у двері...»; «Сто осіб закрито в кімнаті на 106-му поверсі. Просять пояснити, що треба робити, щоб вижити»; «103-й поверх. Неможливо вибратися. Палає підлога!»; «20 осіб вилізли на дах і махають руками. Будь ласка, надішліть допомогу!»; «105-й поверх. Не можу дихати»... Люди, збожеволівши від страху, стрибали вниз. Їх ніхто не ловив.
11 вересня на 106-му поверсі Північної башти мав проводити міжнародну конференцію 38-річний Олександр Брагинський, колишній одесит. Його ще хлопчиком привезла до Нью-Йорка мати в пошуках кращого життя. Юнак виправдовував її сподівання, швидко просувався службовими сходинками. Олександр працював фінансовим директором нью-йоркського відділення агентства «Рейтер». Під час підготовки до конференції він умисно обрав 106-й поверх — йому хотілося, щоб гості помилувалися картиною ранкового міста. Того дня Алекс додому не повернувся.
Мати не могла змиритися зі смертю сина — можливо, сподівалася, знайдуть в якомусь із госпіталів. Через рік серед уламків металевих конструкцій під час розчищення місця трагедії знайшли... ні, не сина, а його портмоне. Там були візитівки Олександра, дрібні гроші, кредитні картки.
Телекамери зафіксували й передали великим планом жах людей, котрі втікали якомога далі від палаючих будинків. Слідом за ними летіли уламки металевих конструкцій; чорна сажа, змішана з азбестовим пилом, величезною хмарою вкривала їх. Розпечене повітря, насичене отруйними газами палаючої синтетики, проникало у ніс, рот, очі.
Такий був останній день «близнюків». Такий був останній день для більш як трьох тисяч американців.
Наче опустів Нью-Йорк після того, як не стало цих двох красенів-будинків, влучно названих теплим словом «близнюки». Адже вони тримали весь вертикальний простір над південним Манхеттеном. Наче провалля у небі утворилося над тим місцем, де стояли сім будівель Всесвітнього торговельного центру. За одну мить змінився вигляд міста.
Нині вже прийнято проект забудови тієї площі, де стояли башти-«близнюки». В центрі композиції буде розташовано два басейни, вода в яких переливатиметься, наче сльози, з одного в другий. А по периметру басейнів викарбують імена всіх тих, хто загинув унаслідок теракту.
