Лесі Вірсті порадили продати барельєф Шевченка

Пані Леся та її чоловік Арістід Вірста виростили двох доньок. Софія й Катерина уже дорослі, мають свої сім’ї. Арістід Вірста був відомим скрипалем, музикознавцем. Працював в університеті у Сорбонні. Протягом дванадцяти років добивався у представників влади французької столиці дозволу на встановлення пам’ятника Кобзареві.

Про те, як йому, врешті, вдалося переконати у цьому французів, Вірста розповідав делегатам першого у незалежній Україні Всесвітнього конгресу українців. Коли тодішній мер Парижа Жак Ширак зателефонував Вірсті, щоб з’ясувати, хто такий Шевченко, Арістід не став багато говорити. Лише назвав видання, де можна знайти вичерпну відповідь на поставлене запитання —Світова енциклопедія, том 16. Водночас згадав про маленьку деталь: «Пушкіну, — казав у слухавку своєму поважному співрозмовникові, — енциклопедисти відвели півсторінки тексту, а Шевченкові — майже півтори...» Потім, згадував Вірста, знову був дзвінок від Ширака. Той дякував за можливість дізнатися про ще одного видатного митця.

Тепер у Парижі є не лише пам’ятник Кобзареві — його встановлено майже у центрі міста, перед Кафедральним собором Української православної церкви, що по вулиці Сен-Жермен (ще один пам’ятник Шевченку знаходиться у Тулузі). Іменем поета—борця за волю України також названо один із паризьких скверів. Настирливий француз українського походження, маю на увазі Арістіда Вірсту, і тут доклав зусиль.

«Поет жив з нами в сусідній кімнаті»

Як він мріяв, щоб у Парижі Шевченко був схожий на того, що стоїть у Вашингтоні! Своїми думками Вірста поділився зі скульптором Архипенком (на той час він мешкав у Америці). Два українці знайшли спільну мову. Через деякий час бронзовий барельєф поета було доставлено з-за океану до Парижа. Вірста оплатив роботу, як то кажуть, з власної кишені. Тому йому було особливо боляче за те, що на Сен-Жермен ставлять іншу скульптуру. Радянська Україна запропонувала свій варіант — роботу скульптора Лисенка. Привезений з Америки барельєф, за словами пані Лесі, багато років «жив разом з нами в сусідній кімнаті».

В один із днів 2002-го енергійного Вірсти (таким він залишався до останку) не стало. Він багато старався для своєї України. На Вінниччині, зокрема, разом з дружиною створили стоматологічний кабінет в одній зі шкіл-інтернатів. Медичне обладнання для нього також доставили з Франції. Надавали благодійну допомогу землякам Арістіда. Витрачалися немало.

— А де нині той пам’ятник? — не терпілося дізнатися від моєї співбесідниці-вінничанки.

— Не знаю, — відповіла Таїсія Яківна.

Трохи відкрити завісу допоміг керівник Таїсії Левченко — директор ВАТ «Вінницьке підприємство автобусних станцій» Станіслав Гуменчук. З сім’єю Арістіда він зустрічався, коли ті навідувалися до Вінниці. Спілкувалися також у Києві під час уже згаданого Всесвітнього конгресу українців. Нині запропонував нам скористатися його телефоном, щоб поговорити з Парижем. Леся була рада спілкуванню з Україною, земляками її батька Митрофана Гундера, який, уродженець подільського села Рахни Польові, що у Тиврівському районі на Вінниччині, у роки Першої світової потрапив у полон. А коли вибрався з нього, влаштувався робітником у Франції. Там зустрів свою долю: дружина Марія Рожок також була з емігрантів, тільки з Буковини. Виростили двох доньок — Лесю й Ольгу. З яким трепетом батьки виховували у дівчаток любов до України! Мати заснувала українську школу. Батько створив для молоді організацію «Пласт». Зібрали чималу бібліотеку творів українських письменників — Кобилянської, Федьковича, Франка, Лесі Українки. На чільному місці стояв «Кобзар» Шевченка. Багато його творів пані Леся дотепер знає напам’ять. Удома батьки взагалі забороняли дітям спілкуватися французькою — говорили тільки українською.

Немає уже серед живих ні батька, ні матері. Дякувати долі, вони, як каже пані Леся, все-таки дочекалися волі. Зі здобуттям Україною незалежності, хай уже на схилі віку, їм таки вдалося припасти серцем до рідної землі.

Однак, коли я запитав про пам’ятник, голос у неї змінився.

Після смерті Арістіда, казала вона, почала відчувати нестатки. «Чоловік усе життя думав про Україну, жив для неї. Багатства не надбав». Тому їй порадили продати пам’ятник. Усе одно він лежав нікому не потрібний, припадав пилюкою. Колись, пригадує співрозмовниця, чоловік хотів подарувати його для Львова. Було це за радянських часів. Там відмовилися від подарунка. Не зважили навіть на прізвище скульптора. Не ті були часи.

Бронзовий барельєф, висота якого приблизно 65 сантиметрів, експерти знаменитого аукціону Сотбі оцінили, за словами пані Лесі, у 70 тисяч євро. До того ж зауважили, що це стартова ціна. Ще їй сказали, що річ із тих, що буде продано без особливих проблем. Одного не могла передбачити власниця пам’ятника — спротиву української громади Парижа. «Тільки-но там про це дізналися, — не приховуючи хвилювання, каже жінка, — в мене відразу почалися проблеми. Дійшло до того, що організатори аукціону змушені були перенести на пізніше початок торгів...»

Брат покійного чоловіка пані Лесі заявив, що він має більше прав на пам’ятник, ніж дружина, бо є рідним братом. Як я зрозумів з розмови, це питання розглядатимуть у суді. Пані Леся переконана, що суд стане на її захист. Так само вона згодна з тим, що скульптура більше потрібна не Франції, а Україні, але...

— Ми обов’язково ініціюватимемо питання придбання пам’ятника перед Мінкультури. Звичайно, такі кошти, про які йдеться, у бюджеті області важко знайти. Однак, на мою думку, робота видатного скульптора, попри високу ціну, має знаходитися в Україні.

— Колись, пригадуєте, Шевченка вже викупали з неволі. Тепер ми маємо зробити майже те саме. Ніде правди діти, пам’ятник нам більше потрібен, ніж французам.

—  Задум гарний: мати у Вінниці пам’ятник такого скульптора. Втім, зібрати стільки грошей на його придбання, погодьтеся, майже нереально. А те, що робота відомого скульптора має зберігатися в Україні, без сумніву.

— Перед тим як вести мову про придбання пам’ятника, треба хоча б побачити його. Знати розміри. Оцінити, чи впишеться він у те місце, що вже визначене у Вінниці (площа Театральна, поруч з театром імені Садовського) для встановлення пам’ятника. Мало віриться в те, що можна буде викупити пам’ятник спільними зусиллями вінничан. Кажу так тому, бо маємо з цього приводу гіркий досвід: міськвиконком уже відкрив рахунок для пожертв на спорудження у місті пам’ятника Шевченку. Знаєте, скільки надійшло грошей? Аж 480 гривень...

Шановні друзі! Француженка Леся Вірста стверджує, що її покійний чоловік Арістід підтримував тісні зв’язки з вами обома. Якщо це так, без ваших пропозицій у цій ситуації не обійтися. Було б добре, якби ви поділилися ними з читачами газети. До ваших думок і пропозицій, сподіваємося, дослухаються чиновники, від яких залежить вирішення непростого питання — викупу пам’ятника Шевченка з Парижа.

Паризький телефон власниці пам’ятника є у редакції й автора публікації.

Вінниця.