Міністру транспорту і зв’язку України Г. М. КІРПІ

Шановний Георгію Миколайовичу!

Щиро вітаю вас із призначенням на високу державну посаду. З об’єднанням Міністерства транспорту і Держкомзв’язку, з вашим керівництвом галуззю Національна спілка журналістів України пов’язує сподівання на вирішення болючих проблем розвитку інформаційного простору держави.

Разом з колегами я надіслав вам пропозицію про організацію робочої групи щодо вирішення нагальних проблем організації передплати і доставки друкованих ЗМІ.

Зараз хотів би прояснити ситуацію.

Монополіст на ринку передплати і доставки друкованих періодичних видань — Українське державне підприємство поштового зв’язку «Укрпошта» — щорічно створює проблеми для редакцій і передплатників.

По-перше, відсутня прозорість у формуванні цін на передплату і доставку преси. Скажімо, газета «Порадниця» частину свого тиражу для західних областей України друкувала у Львові. Але «Укрпошта» брала за доставку цього тиражу, наприклад, до Дрогобича, стільки, немов би ці газети привозили з Києва.

За оформлення абонемента на передплату у поштових відділеннях беруть 1,5 грн., хоча абонемент заповнює сам передплатник, нерідко вирізавши бланк з газети чи журналу (це все одно, якби у продовольчому чи промтоварному магазині брали гроші ще й за виданий покупцеві чек).

Більше того, редакції оголошують річну передплату, а «Укрпошта» проводить її не більше ніж  на півроку, знову беручи гроші за оформлення абонемента.

Півтори гривні, здавалося б, невеликі гроші, але не для сільських пенсіонерів, які хотіли б передплатити два—три видання, та й до того ж за кожне треба переплачувати.

Ще 2000 року під час ініційованої нашою спілкою перевірки обґрунтованості тарифів «Укрпошти» було зазначено, що плата за внесення до Каталогу передплатних видань не повинна стягуватися, але стягується й досі.

Постійно постає проблема із застосуванням ст. 9 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», яка передбачає, що тариф на доставку передплатникам друкованих періодичних видань повинен становити не більш як 40 відсотків собівартості виготовлення одного примірника передплатного видання.

«Укрпошта» постійно наголошує, що це — необ’єктивна норма. Справді, до чого тут «Укрпошта», якщо редакція починає видавати газету в кольорі, збільшує її обсяг тощо? Собівартість зростає — зростають і тарифи «Укрпошти». Національна спілка журналістів бореться за збереження цієї статті, бо «Укрпошта» не погоджується з нашими пропозиціями зробити, як в інших країнах: редакція віддає розповсюджувачеві журнал чи газету, а розповсюджувач додає до них свої відсотки (18 — у Фінляндії, 22 — у Китаї, 25 — у Казахстані тощо).

Найпрозоріше і найчесніше було б зробити саме так — і тоді б відпали всі маніпуляції з обсягами видань (нині за доставку 8-сторінкового примірника газети береться плата вдвічі вища, ніж за 4-сторінковий, — неначе тираж із райцентру на село везе не одна вантажівка, а дві).

По-друге. Керівництво «Укрпошти», попри свої декларації щодо партнерських стосунків з редакціями, постійно відмовляється працювати з ними в режимі діалогу.

Якщо початок передплати ще встановлюється точно, то її закінчення не визначається жодними документами. За домовленістю на місцях передплата районних газет завершувалася щомісяця 25 числа. 18 грудня минулого року «Укрпошта» раптом, не попередивши заздалегідь редакції, передплату припинила і навіть дала розпорядження припинити продаж періодичної преси у кіосках. Нам довелося докласти зусиль, щоб зламати цю нісенітницю. Цього року в ряді областей передплату районних газет на друге півріччя припинили 20 червня.

Поштовики нерідко місяцями не розраховуються з редакціями за одержану передплату. Керівники ЗМІ постійно порушують питання про те, щоб «Укрпошта» 10 числа кожного місяця перераховувала редакціям кошти, одержані за передплату в попередньому місяці. Генеральний директор «Укрпошти» пан Мухін і на останній зустрічі з редакторами у нашій спілці категорично заявив, що можливості диференціювати надходження передплатних коштів немає. Доречно зауважити, що відділення банків приймають комунальні платежі за різні послуги, на різні адреси, і наступного дня ці гроші вже перебувають на рахунку одержувача — отже, проблема вигадана.

Нав’язуючи свої тарифи на передплату і доставку друкованих ЗМІ, структурні підрозділи «Укрпошти» на місцях відмовляються підписувати з редакціями угоди, якщо редакції виставляють свої контраргументи. Це змушує редакції приймати кабальні умови, бо у правовій площині вирішити проблему неможливо — з не підписаною сторонами угодою до суду не підеш.

Держкомзв’язку обіцяв до початку передплатної кампанії 2003 року розробити типову угоду між редакціями і розповсюджувачами і після експертизи в Національній спілці журналістів України зареєструвати її в Мін’юсті. Не зробили цього ні минулого року, ні нинішнього.

Одна з головних причин викладених тут негараздів полягає в тому, що керівництво «Укрпошти» позбавило місцеві підрозділи права юридичних осіб. Пропозиція Національної спілки журналістів повернутися до попередньої практики, коли райвідділи зв’язку укладали договори на передплату і тарифи з редакціями районних газет, обласні — з редакціями обласних ЗМІ, не знаходить підтримки в «Укрпошті», хоча дуже багато керівників місцевих підрозділів «Укрпошти» нашу ідею підтримують, бо переконалися у згубності зайвої централізації.

По-третє, існують величезні проблеми з доставкою друкованих ЗМІ передплатникам, особливо в сільській місцевості.

Торік наша спілка провела масове анкетування передплатників на тему «Як пошта доставляє газети?» 3’ясувалося: у села навіть видання, що виходять п’ять разів на тиждень, привозять у кращому разі тричі або й двічі. Виявилося чимало сіл, куди пошта надходить лише раз на тиждень. На деяких поштових відділеннях висять оголошення, які закликають односельців приходити у понеділок (чи вівторок, середу — у різних селах різні дні) і одержати адресовані їм листи, перекази, пенсії, посилки, газети та журнали. У відповідях на анкету багато респондентів згадували, що в роки Великої Вітчизняної війни пошта приходила на село щодня.

Матеріали рейду публікувалися в газетах, найгостріші листи ми передали керівництву Держкомзв’язку, та реакції жодної.

Причин нерегулярної доставки газет, крім безвідповідальності керівництва «Укрпошти», на нашу думку, дві.

Перша. «Укрпошта» після підвищення плати за пробіг поштових вагонів відмовилася від цих вагонів, продала їх, натомість закупила спеціальні автомобілі. Мало того, що це дорожче, ніж доставка залізницею (утримання автомобіля, двох водіїв, відрядження, пальне тощо), це ще й загальмувало шлях газети від видавництва до передплатника (з поїзда на кожній станції вивантажували мішки з пресою та іншими поштовими відправленнями, а тепер автотранспортом везуть до обласного центру, а звідти розвозять у райони).

Друга. «Укрпошта» два роки тому затіяла експеримент, мета якого, за твердженням пана Мухіна, — укрупнити вузли зв’язку, скоротити кількість дрібних чиновників. На ділі це призвело до того, що виготовлену у друкарні районну газету везуть до обласного центру, там її сортують по сільських поштових структурах і відвозять назад. Ми два роки доводимо безглуздість цієї затії. Минулої осені я звернувся до Президента України з відповідним листом. Було підготовлено проект доручень глави держави, та керівництво Держкомзв’язку запевнило адміністрацію Президента, що до 1 грудня 2003 року наслідки цього експерименту розглянуть на колегії Держкомзв’язку, і в цій справі наведуть порядок.

У травні ц. р. у Держкомзв’язку було скликано нараду через моє звернення до Прем’єр-міністра В. Ф. Януковича. Там укотре пообіцяли розглянути наслідки експерименту на колегії, прийняли мою пропозицію провести її з участю керівників поштових структур, задіяних в експерименті, редакторів місцевих газет і секретарів Національної спілки журналістів. Але все це знову залишилося балачками.

Пан Мухін весь час твердить: щоб газети швидше доставляли передплатникам, їх треба централізовано друкувати в областях, як за радянських часів. Це — маніловщина чистої води. Нинішні тиражі всеукраїнських газет, на відміну від багатосоттисячних за радянських часів, становлять здебільшого 20—50 тисяч примірників. Поділити їх на 25 обласних друкарень технічно невиправдано: ротаційну машину не встигнуть увімкнути, як треба вимикати. До того ж узагалі в цих умовах децентралізоване друкування нічого позитивного не дасть: газету «Факты» частково друкують в областях — виготовлений тираж лежить, аж доки не приїде машина з Києва з іншими газетами і не забере до них «Факты».

І ще улюблений коник пана Мухіна: нехай спілка журналістів створює альтернативну службу доставки. Це могло б бути виходом, але не в сьогоднішніх умовах. Адже така форма існує, та пресу доставляють лише в офіси бізнесових структур. Пересічному громадянину, а тим більше на село, ці структури газети та журнали не доставляли і не доставлятимуть.

Гра пана Мухіна зрозуміла: через який час після відправлення прийде на село лист (тепер на них не ставлять штемпелі з датою відправки), посилка, грошовий переказ — ніхто не проконтролює. А от коли приносять відразу три чи п’ять номерів щоденної газети, це збурює клієнта.

Якщо «Укрпошта» випхає доставку газет і журналів у чужі руки, вона житиме спокійно, підторговуючи пральними порошками й іншими речами ширвжитку.

Але ж пошту попередні покоління створювали не для того! Ви дістали важку спадщину, шановний Георгію Миколайовичу. Щиро співчуваю вам. Але ще раз наголошу: я і мої колеги пов’язуємо з вашим приходом на цю посаду свої надії на відродження галузі. І в цьому ви можете завжди розраховувати на нашу активну підтримку. Успіхів вам.