Де ви тепер, жванецькі слідопити? Вася Шлюзар, Толя Голянський, Толя Калмиков! Пригадуєте, як на трипільське плато за річечкою Жванчиком якась дурна голова додумалася загнати бульдозер, щоб видобувати там камінь? Як кинулися ви, школярі, на захист семи гончарних печей! Саме ви викликали й експедицію зі столичного інституту археології. І потім академіки зі Львова, Ленінграда, Києва були почесними жванецькими гуртківцями. А гуртком тим керував ваш учитель історії Борис Михайлович Кушнір. Та такого вчителя від Піренеїв до Уралу — ніде немає!
Де повітря пахне Трипіллям
Тут навіть повітря пахне Трипіллям. Як тут не любити Історію. Та де там! Онде нащадки трипільців засипали сміттям залишки Жванецького замку. Вирішили, що нема кращого місця для сміттєзвалища!.. Де ви, Шлюзар, Голянський, Калмиков?!
Жванець (у давнину Званеція, Званеч, Званец, Званча) лежить на лівому березі Дністра, при злитті його зі Жванчиком, у «подільській Швейцарії». Давнє село лежало в кінці високого мису, обмеженого з півдня Дністром, а з заходу й півночі — глибокими закрутами Жванчика та Вільшанки. Перші поселення тут датуються ІV—ІІ тис. до н. е. З 1962 року археолог Київського історичного музею Тамара Мовша вела тут дослідження і виявила сім унікальних гончарних печей над зрізами кам’яних кар’єрів.
Поселення було значним центром гончарного виробництва Середнього Подністров’я. Посуд робили й для себе, й для обміну з іншими племенами. Версії походження назви Жванець — від слова жван (збан, збанок — глечик) або ж від назви племені жван, що мешкало тут в ІІІ—VІ столітті нової ери. Обидві версії хороші!
Гончарні печі законсервовані у своєму первісному стані. Згідно з розпорядженням виконкому Хмельницької облради від 5.05.1974 року за №143 встановлено межу охоронної зони в радіусі 50 метрів. Оце й всі охоронні грамоти і весь «вищий пілотаж» державної політики щодо жванецьких пам’яток. Майданчик, на щастя, з усіх боків обмежений Дністром, струмком та полями, ніби оберігається самою природою. А то б дістали й сюди!
М’яч на хвилях історії
...Скільки коштує бойова звитяга? А чимало, якщо за неї платять такою землею. У 1431 року польський король Ягелло за доблесть у боях подарував Жванець лицареві Свичку з Ленчина.
На сплетінні важливих шляхів Жванець не міг бути бідним, бо всяк лишає тут свою копійку. Де жвава торгівля — там купці. Як м’ячик, містечко переходило з рук у руки. І кожен новий володар Жванця дбав про його розквіт. Після Хотинської війни, коли Сагайдачний на тому березі побив турків, пошкоджену фортецю відбудовує Станіслав Лянцкоронський. Та найбільшої руйнації зазнав замок за польсько-козацьких воєн та у період загарбання Поділля турками. Новий форт закладено 25 березня 1692 р. Шість тижнів ціла армія насипала тут вали і зводила оборонні споруди. Уже наприкінці жовтня будівництво завершили. Фортецю назвали «Окопи Гори Святої Трійці». На жаль, досі жванецька твердиня не стала об’єктом ґрунтовного наукового дослідження. А вона варта того! Якби навіть в її життєписі було лише одне ім’я — Богдана Хмельницького. Саме звідси, з-під Жванця, пішов гетьман до Переяслава.
«Когут піє на три держави...»
Символічний півень живий і нині. Щоправда, шляховики перенесли його «сідало» далі на узвишшя. Старий, дерев’яний стояв біля самісінького кордону, а за Збручем та Дністром жили такі самі українці, але вже іноземці, громадяни інших держав.
Сонне та нудьгуюче царство з «рестораціями» Давидовичів та Гуревичів, котлетами сумнівної якості та лозунгами, які закликали незаможних селян нести курей та яйця до Кооптаха, минаючи приватного посередника — ось таким нікчемним став величний Жванець, коли штучними кордонами порізали ці краї. Містечко стало звичайним селом.
— Чи знаєте, хто такий Степура? — питаю у жванчан.
— Еге ж, в емтеесі робив.
— Та я не про того Степуру, а про соратника Симона Петлюри, жванчанина, котрий був подільським повітовим комісаром.
— Будинок Степур на вулиці Вірменській стояв, там за моєї пам’яті жили вчителі, яким тут надавали квартири, то ми всі так і казали: йдемо до Степури, — розповідає Борис Кушнір. — Учням, звісно, я не міг про нього розповідати, бо загримів би... Та й знав тоді про нього сам дуже мало.
За 13 літ незалежності України Степура не повернувся в Жванець навіть у назві вулиці. Марно цього третій рік добиваються активісти з товариства «Меморіал» та науковець університету Віталій Лозовий.
Невже жванчани приречені на безпам’ятство?! Фортеця завалюється сміттям. Курган, висипаний на честь Богдана, тісно оточений городами, заріс будяками. Живуть жванчани земними клопотами. Годують корівок та свиней, взимку багато хто, особливо переселенці із затопленої Браги, борються з холоднечею в тутешніх «хмарочосах», збудованих за Брежнєва абияк. Їм не до високих історичних матерій, їм би просто вижити...
Ми не маємо права дорікати їм. У них немає роботи, немає грошей. Вмер навіть знаменитий сирзавод, лікарню зробили відділенням, а в школі помітно поменшало парт.
Та не всім погано: на місці знаменитих битв, де ступала нога Хмеля й Сагайдачного, стоїть «царське село»! Немає влади, яка б зуміла хоч смітникам дати лад, а не те що відстояти землю, на якій мали б закласти меморіал, а не смажити шашлики.
Цьому селу самою Історією судилося приймати гостей, з того й жити не на воді та хлібі, бо ж із дороги державного значення ніхто Жванця не переніс. Немає такого туристичного автобуса з Польщі, який би Жванець обминає. Але у нас жодного путівника чи бодай листівки про цей славний куточок не випущено. Останній апофеоз Жванець пережив, коли Хрущов проїздив через село. Тоді засадили всю дорогу горобинами. Ото й усе.
Формула любові
Розворушити вуглинки пам’яті в селі своєї вчительської юності взявся знову Борис Кушнір, дарма що йому минає вже 83 роки.
Коли хтось звинувачує молодь у байдужому ставленні до рідного краю, ви запитайте у того праведника: чи виростив він бодай одного палко закоханого в свою землю юнака чи дівчину?!
Бо ця наука не така проста. А Кушнір цю науку знає. Він, педагог, історик, краєзнавець, автор книг, людина з щедрим та великим серцем, а ще — «найкращий мандрівник усіх часів та народів» зібрав нещодавно в рідній школі своїх колишніх учнів. До Жванця з’їхалися сиві немолоді люди — вони отак не збиралися понад 45 літ. Розповідають про свого Вчителя:
— Він колись відкрив нам, сільським дітям, світ. Дехто з нас навіть поїзда тоді ще не бачив, що вже казати про оперу чи балет. Це були наші перші кроки до культури. Борис Михайлович навчив нас любити Україну...
Ходили ми походами
У 1956 році, коли він починав учити їх «любити Україну» й вів у перший похід за Збруч, батьки відмовляли дітей: там же бандерівці, там же молдавани, та вас там повбивають! Дався взнаки кордон, який проходив Дністром та Збручем!
Алла Полюх розповіла: «І ми пішли. Уперше. Переправилися через Дністер, побачили Хотинську фортецю, потім — велике місто Чернівці. Для нас досі таємниця, коли Борис Михайлович встиг домовитися про всі ті екскурсії! А далі — молдавськими селами, де нас, ще з дому наляканих, приймали дуже гостинно...»
Потім вони ходили Україною, по Дніпру, Волзі, Валдаю...
— Я не став ні істориком, ні географом, — каже Володимир Малайдах. — Закінчив школу із золотою медаллю, мав запрошення одразу на два факультети Київського університету як переможець союзних олімпіад з фізики. Якби не побував у 61-ому, одразу після приземлення Гагаріна, на тому місці на Валдаї, може, і не став би згодом учасником проекту «Союз-Аполлон»...
— Наша держава, — каже Ванда Савицька, — вчителів не шанує, не думає над тим, хто вчитиме наших дітей і внуків, щоб вони не тікали по закордонах, щоб любили свою землю.
— Якби в Україні було більше таких людей, як Борис Кушнір, ми б жили так, як живуть у багатому Сінгапурі, де нема своєї ні води, ні дерева, ні нафти, але праця і гордість за державу зробили країну заможною, — пристає до розмови Віталій Савчук, який разом із сином ходив у походи за маршрутами, накресленими Борисом Михайловичем. Син став флотським лікарем, бував в усіх країнах світу.
Добру науку дав сотням своїх учнів звичайний сільський учитель. Вони стали не пустословами, а громадянами.
Дефіцит патріотизму, вірус байдужості — причина того, що українці навіть на такій славній землі, як оця, дедалі більше стають населенням, якому «усьо равно»? Радянська держава, хоч також учителя марципанами не балувала (той же Кушнір у Жванці жив по квартирах), але дбала про виховання патріотів. А нинішня держава покладається лише на того ж таки сільського вчителя. Котрий нині не має коштів на книжку чи газету, до смерку товчеться на городі чи коло худоби, щоб вижити. Допоки жива оця цинічна політика — не чекаймо, що із Жванецької твердині візьмуться вивозити сміття, а сільську вулицю, на якій народився комісар УНР Степура, таки назвуть його іменем.
