Щоб нам знову не довелося замовляти молебні й панахиди за втраченими перспективами, всеохопну відповідальність має і повинна продемонструвати Верховна Рада України

А такі її дії протягом шостої, втім, як і усіх наступних сесій, будуть можливими лише тоді, коли вона врешті-решт випростається на весь контур свого конституційного призначення. Коли кожен з нас чітко усвідомить, що Верховна Рада за своєю загальнонародною сутністю і конституційною спрямованістю сьогодні, як ніколи досі, постає у державі тим українським непохитним Капітолієм, якому судилося саме у цей історичний відрізок часу визначати і утримувати демократичний вектор розвитку країни.

Утримувати і зміцнювати на противагу тим, хто волів би бачити й надалі дерево української демократії у вигляді обструганого стовпа, на якому ледь животіє декоративний пагін законодавчої гілки влади.

На противагу тим, хто з незбагненною послідовністю виставляє свій парламент на глум в Україні та за її межами, не бажаючи, очевидно, зрозуміти, що таким чином виставляє на посміховище свій народ. На противагу тим, хто дуже хоче, щоб Верховна Рада скніла на узбіччі державотворчих процесів, переймаючись здебільшого суперечками й продукуванням прохідних законів.

Ми перебуваємо сьогодні у тій точці владного міжсезоння, яка відкриває сприятливі можливості для самоорганізації, відвоювання і зміцнення властивих парламенту позицій. Верховна Рада чогось буде варта тоді, коли матиме позицію. Колективну, консолідовану, відповідальну позицію. І відстоюватиме її.

Для цього треба відкинути штучно нав’язаний поділ народних депутатів, внаслідок якого вони у багатьох випадках силоміць «приписані» чи «завербовані» у протилежні табори і вимушені брати участь в «обрядах» протистояння. Для цього треба перестати видавати безпринципність за політичний професіоналізм, відійти від балансування на власних інтересах і зробити ставку на народ, не бути політичними «кріпаками».

Нині, як ніколи, потрібне цивілізоване співіснування фракцій і груп, більшості та опозиції. При цьому критично важливим є розуміння того, що опозиція не тільки засвідчує демократичний імідж України, а й захищає її від революційних вибухів. Насамперед ліва опозиція. Бо за умов розколу українського суспільства за багатьма ознаками й критеріями, його майнового та духовно-морального розшарування, у нас майже не залишається місця для зваженості й поміркованості.

Опозицію не можна «виштовхувати» із суспільного життя ще й через те, що вона повинна бути у полі зору громадян, під їх контролем. Що означає для неї бути відповідальною опозицією.

За великим рахунком, йдеться про те, що ми повинні рішуче відкинути нав’язану ганебну практику поділу народу на «своїх» і «чужих» через поділ парламенту на ворогуючі табори. Відкинути відкритою особистою позицією, практичними діями. Щоб не залишалися порожнім звуком рядки депутатської присяги про самовіддане служіння Україні та її народу, а ставали своєрідним катехізисом нашої гідності, честі та совісті.

Не зробимо цього у такий найбільш сприятливий період, продовжуватимуться у сесійній залі й поза нею та ж суцільна війна нервів, ті самі знесилюючі розводки й розборки, нівелювання інституту парламентаризму.

До того ж незалежно від того, хто стане президентом. Бо вже за усталеною сумнозвісною традицією він намагатиметься підім’яти Верховну Раду, вишикувати і вирівняти законодавців під свій ранжир. Відтак про демократію будемо знову переважно говорити.

Шановні колеги!

У своїй сукупності викладене можна і, на мою думку, потрібно кваліфікувати як першу і головну особливість цієї сесії.

Друга її особливість полягає у тому, що момент вибору загострює суспільний запит на правду — правду про сьогодення та завтра України. На відповідальну правду, яка не зводиться до пошуку винних чи пов’язування усіх проблем винятково з діяльністю нинішнього Президента або уряду.

Оскільки так чи інакше, різною мірою, але більшість з нас у певні періоди були чи є причетними до багатьох державних рішень та їх практичного втілення.

А отже, наважуючись сказати непідйомну правду, ми насамперед повинні бути прилюдними і об’єктивними.

Виразно, а не виборчо-кон’юнктурно бачити шанси, виклики, ризики і загрози, які сьогодні постають перед Україною.

Головне — не допустити сезонного розпродажу України, керованої ізоляції України і, як наслідок, — вибуху неконтрольованих емоцій.

Наголошувати на цьому особливо доводиться через те, що більшість можливих загроз національній безпеці, зокрема, визначених нами у Законі «Про основи національної безпеки України», із потенційних переходять у розряд реальних. У тому числі й через те, що у передвиборній боротьбі національна безпека як така відсувається на другий план, підміняється просто боротьбою за лідерство.

Що мається на увазі?

У внутрішньополітичній сфері — це порушення з боку органів державної влади та місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина; недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і законів України; загроза проявів сепаратизму і розколу країни; структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці, поглиблення прірви між владою і суспільством, між владою і людьми.

Усе це робить хиткою і надто вразливою українську демократію.

У соціальній та морально-духовній сфері загрози полягають у тому, що Україна виживає, прирікаючи на вимирання слабких, що на життєвій поверхні утримується лише той, хто сам собі стає сторожем душі, що злодійська приватизація і тотальна корупція підірвали залишки трудової моралі, вбили віру в те, що справедливою працею можна розбагатіти, а не тільки вижити.

Сюди ж можна віднести спекуляцію патріотизмом.

Дуже добре бачить ці загрози Павло Загребельний, з болем констатуючи: «Вмирає народ, а з ним вмирає його мова і його слід на землі. І не порятує ніякий найвищий розвиток економіки, техніки, споживацьких витребеньків... Бо занепад душі народної не відшкодуєш ніякими багатствами, ніяким могуттям».

Надсерйозним викликом національній безпеці є прогресуюча розконсолідованість українського суспільства.

В економічній сфері проблеми національної безпеки зведено до дискусій щодо реальності чи надуманості тези про українське «економічне диво». Натомість майже нічого не говоримо про критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення.

Не менші загрози приховує у собі бюджетна політика — починаючи з прогнозів та планування і закінчуючи «заначками» та тіньовими пасьянсами.

Країні потрібна прозора бюджетна політика. Країні потрібен бюджет зростання, а не виживання. Бюджет, який співвідноситься хоча б із мінімальними суспільними потребами. Бюджет зі стартовою цифрою не менш як у 100 млрд. на 2005 рік. Приємно, що цю позицію настійно проводить у життя Прем’єр-міністр України. Тим паче що співпраця Верховної Ради та Кабінету Міністрів, яку треба зміцнювати і нарощувати, дозволяє виходити на погоджені бюджетні рішення.

Важливим і принциповим є те, що він не повинен бути заручником президентської кампанії.

Давайте жити за законами, за тим же Бюджетним кодексом, а не чекати вказівки, яку спустить нам новий Президент.

Якщо діяти за такою логікою, то потрібно на два-три місяці зупинити все життя в Україні і продовжувати абсолютизувати президентський мандат.

Найсерйознішої кваліфікованої розмови потребує питання щодо специфіки економічної інтеграції України та її ризиків для національної безпеки.

Розуміючи економічну інтеграцію, насамперед на російському напрямі, як імператив часу, ми разом з тим політично і законодавчо маємо чітко визначити — який рівень проникнення іноземного капіталу та зарубіжних власників в економіку країни є прийнятним з погляду національної безпеки? Де та межа, за якою економічна інтеграція переходить у політичне домінування над нами, що несе з собою ліквідацію чи поглинання суверенної держави?

Не менш важливо вирізняти об’єктивні потреби поглиблення міжнародної співпраці та взаємодії від прагнення окремих політиків одноосібно змінювати вектори внутрішньої і зовнішньої політики, ставлячи власну країну, що називається, перед фактом.

Загалом у зовнішньополітичній сфері критичного значення набуває недопущення подальшого збайдужіння до України, реалізації стратегії ізоляції чи її міжнародного забуття.

Не секрет, що Україна залишається полігоном для відпрацювання технології демократизації політичного режиму. І що кампанія демократичного тиску на Україну спроможна не тільки вплинути на розстановку внутрішньополітичних сил, а й ускладнити процес подальшої демократизації країни і формування ефективної системи державної влади.

Поважаючи «поради стороннього», ми повинні виходити з того, що в наших національних інтересах продемонструвати здатність і бажання гарантувати вільні, прозорі і чесні президентські вибори. Тим самим ми засвідчимо свою волю бачити Україну в сім’ї європейських народів, що має стати фундаментальною основою нашого національного буття.

Не уникнути нам також політичної і законодавчої відповіді на питання про місце України в боротьбі з міжнародним тероризмом. Звикання до нього, рівно як і намагання ізолюватися та відсидітися, однаково небезпечні і недалекоглядні.

Окремо та особливо вже слід говорити про систему й практику українського судочинства як масштабну загрозу і виклик національній безпеці України.

Шановні народні депутати і гості Верховної Ради!

Третя особливість нинішньої сесії визначається безпосередньо місцем і роллю Верховної Ради у президентській кампанії.

Її завдання — максимально сприяти забезпеченню стабільності у державі в цей перехідний період, не допустити виникнення найменшого вакууму державної влади або рішень чи дій за принципом — «після нас хоч потоп», не дати розігратися в суспільстві неконтрольованим пристрастям, спрямовувати і утримувати виборчі змагання у демократичному руслі. І водночас підвищити рівень своєї діяльності, ефективно здійснювати законодавчу, установчу і контрольну функції.

Оскільки у виборчих перегонах уже перейдено точку повернення, то сьогодні маємо усі підстави повести мову і про висновки, і про уроки, що підлягають врахуванню на другому етапі цієї кампанії.

Зупинюся на принципових, як мені бачиться, узагальненнях і оцінках.

По-перше, і головне, залишаються незакритими надії на демократичні вибори. Хоча б з огляду на те, що з розвитком українського суспільства на нових засадах ускладнюються й демократичні процедури.

По-друге, кампанію багато в чому штучно зведено до протистояння, так би мовити, влади і народу, а вибір — з двох їх представників. Інші ж не менш штучно виштовхуються за виборче поле. Звужуються можливості вибору, що можна розглядати як витончену психологічну форму тиску на виборців. Взагалі нинішня практика боротьби за президентство є ознакою того, що переможці збираються йти протоптаною дорогою, у тому числі і стосовно Верховної Ради.

По-третє, за політичною і інтелектуальною насиченістю виборчі змагання не вийшли на рівень загальноукраїнської розмови, на що були сподівання, а в багатьох випадках приземлені до зведення рахунків між кандидатами і реагування на взаємні випади.

За таких обставин їх позиції нерідко міняють лише відтінки, а не сутність та глибину проблем, які потребують розв’язання.

Напрошується висновок, що команди кандидатів переграють власне кандидатів і нав’язують їм тактику поведінки, а деякі з них — технології «охудоблення» суспільства та чорного піару.

По-четверте, це зростання загрози розсварення і поділу країни. А звідси — загроза того, що переможець не буде мати загальнонаціональної підтримки.

По-п’яте, це втручання — відкрите й приховане —різних представників влади у виборчий процес. Показушна демонстрація прихильності до того чи іншого кандидата, яка у більшості випадків лише цим і обмежується, підриває авторитет і без того малопопулярної української влади, виставляє державу у непривабливому вигляді перед світом.

Не кажу вже про те, що це шкодить кандидатам на президентство, і дуже шкодить. Адже треба настільки бути відірваними від життя, щоб все ще жити ілюзіями, що влада впливає на суспільні настрої.

Втім, силою можна на якийсь час переконати, точніше — переламати, але важко та й майже неможливо утримати у такому переконанні.

По-шосте, це зухвале нехтування конституційними положеннями щодо рівності прав і можливостей кандидатів на доступ до електронних засобів масової інформації, яке спостерігається нині в царині і державного, і приватного загальнонаціонального та місцевого теле- та радіомовлення.

Навіть за наявності прогресивного базового законодавства. Навіть за умови розгортання архіважливого політичного процесу, яким є всенародна виборча кампанія. Навіть за існування можливостей необмеженого і прозорого контролю за інформаційними діяннями керівників, власників чи просто цензорів — поділ носіїв інформації на заклятих ворогів і своїх у дошку праведних речників став хибною наріжною аксіомою не лише місцевих телерадіокомпаній, а й загальнонаціональних телеканалів.

Чим при цьому керуються телерадіоменеджери, неважко зрозуміти. Однак яка надмотивація в діях їхніх кризових кураторів — незрозуміло. Адже в усі часи і епохи будь-яка інформаційна блокада чи інформаційне кілерство підносили на недосяжну висоту ореол страдника того лідера, кому було відмовлено у праві спілкуватися з народом. Саме така постать і отримувала багатомільйонну підтримку і співчуття від людей, які за своєю природою схильні до пожертви, а то й самопожертви в ім’я справедливості.

І, нарешті, сьоме: щиро поважаючи усіх кандидатів на пост глави держави, не можна не сказати, що така їх кількість — 26 — це результат спрощеного уявлення про роль і місце інституту президентства в Україні.

А також тема для роздумів щодо вдосконалення виборчого законодавства.

Зрозуміло, що загальнонаціональним органом з організації і проведення виборів Президента України є Центральна виборча комісія, територіальні і дільничні виборчі комісії. Але за обставин, що складаються, Верховна Рада повинна взяти на себе вже сьогодні таке:

— здійснення моніторингу з питань реалізації законодавства про вибори Президента України, утворивши для цього спеціальну парламентську комісію;

— виступити із відповідними зверненнями до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб, а також до журналістів, керівників засобів масової інформації, громадських об’єднань та організацій;

— виступити гарантом законодавчої і політичної безпеки всіх членів виборчкомів — від ЦВК до місцевих виборчих комісій, хто діятиме згідно з духом і буквою закону. Ми зобов’язані зробити все, щоб не були витоптані легітимні механізми зміни влади. Бо цим буде вистелено шлях до перевороту.

Ми зобов’язані не допустити перемоги за допомогою підтасовок чи сили, бо це обернеться ганьбою для країни.

Ми зобов’язані зробити все, аби не допустити виборів без вибору. Адже навіть у короткій та буремній новітній історії України наші громадяни мали можливість для вибору — і в 1991-му, і в 1994-му, і в 1999-му роках.

Президентом України має стати той, кого обере народ.

У своєму виступі з нагоди 13-ї річниці нашої державності Л. Кучма твердо і однозначно заявив: «Усе станеться так, як вирішить український народ».

Отже, у нас є всі підстави для переконаності, що так і буде!

Шановні колеги!

Специфічний четвертий відбиток на особливості цієї сесії накладатиме проблема політичної реформи.

У зв’язку з цим хотів би привернути увагу до деяких моментів, які досі не були предметом парламентської дискусії. А можливо, й дискусії загалом. І відповідно можуть вважатися новими елементами цієї надважливої теми, необхідність доведення якої до логічного завершення підтримують усі основні політичні гравці.

Насамперед це визначення того, який політичний устрій склався в Україні і що спричинилося до його формування.

Українські реалії з початку 90-х років можна накладати на процеси демократизації у країнах Латинської Америки, за яких президент отримував надзвичайно широкий мандат. Така практика визначається як делегована демократія.

Тоді, як пам’ятаєте, ми мали сплеск демократичних перетворень. Але він швидко почав затухати. Зіткнувшись з глибокими кризовими процесами в економіці та наростанням соціального невдоволення людей, політичні інститути та представницька влада різко загальмували у своєму розвитку. Більше того, вони почали передавати частину своїх повноважень Президентові, погоджуючись таким чином, що саме він має стати головною опорою нації. Це знайшло закріплення у Конституційному договорі, а згодом — у Конституції 1996 року. Натомість Верховна Рада почала дедалі менше виконувати функції представництва інтересів народу. Відповідно призупинилося формування партійної системи і політичного плюралізму.

Позитивним було те, що Президент зосередив у своїх руках необхідні важелі для коротко- та середньострокових реформ. І водночас ізолювався від суспільного тиску, каналізувавши його на парламент та Кабінет Міністрів, яким одноосібно керував.

Звісно, можна дискутувати з приводу того, що це дало країні. Але фактом є те, що гіперінфляцію врешті-решт було подолано, як і забезпечено вихід на поступове економічне зростання.

Водночас така система почала швидко давати збої і виявляти свої проблемні місця.

Назву лише такі з них:

— для структурних реформ потрібно мати широку підтримку, взаємопов’язану відповідальність законодавчої і виконавчої гілок влади. Це складно зробити за старої системи, коли чи не все замикається на главі держави;

— Верховна Рада увесь час не може виконувати функції приводного паса, працювати на підхваті, а відтак — починає втрачати лояльність до Президента, оскільки щонайбільше відчуває на собі суспільний тиск за обмеження можливостей;

— без відповідально діючої партійної системи та громадянських інститутів не забезпечується демократична консолідація суспільства. Мало того, за діючої політичної системи закон про вибори на пропорційній основі практично не працюватиме і надалі наочніше відчуватиметься відсутність незалежних ідеологічних позицій;

— дедалі більше дається взнаки відсутність суспільного контролю, особливо з огляду на те, що Президент визначально впливає на кадрову політику і безпосередньо контролює силові відомства;

— зростає непідконтрольність і безініціативність місцевої влади.

Якщо приймати запропоновану логіку аргументування необхідності внесення змін до Конституції, то ми неодмінно вийдемо на погоджене рішення.

Підкреслю: погоджене рішення.

Питання полягатиме лише в тому, коли і як це робити.

А для цього потрібні не ритуальні заклинання, а консультації, компроміси, узгодження позицій.

Спроби ж переламати до коліна Верховну Раду, простимулювати чи прошантажувати народних депутатів можуть обернутися лише протистоянням та суспільним збуренням. Цього допустити не можна.

Шановні народні депутати!

Хто стоїть високо і у всіх на видноті, а це — і парламент, не повинен дозволяти собі поривчастих рухів. Нині ці слова треба настійно адресувати всім, хто так чи інакше причетний до формування політичної погоди в Україні сьогодні та її прогнозів на завтра.

Усі ми повинні спільно наближати час, коли виваженість, поміркованість та відповідальність візьмуть, нарешті, гору над скороминущими устремліннями та амбіціями, емоційною смиканиною, спробами перекричати один одного, суб’єктивними симпатіями та антипатіями. Коли вони всерйоз і надовго — а ще краще, назавжди — увійдуть у ментальність та практику українського політикуму.

Я не перестаю наполягати саме на такій логіці розвитку і вірити саме у такий результат подій та процесів у нашій державі.

Дякую за увагу!