НАК «Нафтогаз України» повідомив про намір позмагатися у тендері з приватизації підприємств угорського нафтогазового концерну MOL (Magyar Ola—es Gazіparі RT). Україна нарощує свою транзитну потугу темпами, які можна порівняти хіба що з динамікою економічного зростання країни.
Транзитний пряник
Безперечно, поштовх до активних дій на «транзитному полі» дала низка міждержавних угод, на яких ще не просохло чорнило. Не в останню чергу — щодо постачання туркменського газу до 2028 року, яку підписували в головному офісі РАТ «Газпром». Нагадаю, через два роки транзитером і оператором туркменського газу стане замість угорської Eural TG нова компанія — «РосУкрЕнерго», бо туркменський газ перейде у власність газпромівського ТОВ «Газекспорт». Україні обіцяно збільшити обсяги поставок туркменського газу з 44 до 60 мільярдів кубометрів, тобто «безхмарну» перспективу для внутрішнього ринку. Звісно, за умови, якщо не псувати відносин з російськими газовиками, тобто не порушувати їхні плани на європейському ринку. Це принесе і певні дивіденди від транзиту туркменського газу на Захід. Не такі значні, як за угорського оператора, але на безриб’ї і рак риба: все як завжди залежатиме від вартості енергоносія. Якщо виходити із стратегічних інтересів, Україна підіграла Росії в її прагненні втримати монопольне становище на пострадянському просторі і на українському ринку. Фігурально кажучи, зіграли в підкидного на високому рівні. У підсумку ми не станемо партнером Туркменістану — країни-експортера природного газу в Європу. Ніякий результат, висловлю своє припущення, заслуговує на певну компенсацію — хоча б у вигляді відмови російського уряду одержувати відсотки за кредитом упродовж чотирьох років за угодою щодо остаточного врегулювання газових боргів України 1997—2000 років. Домігшися цього, НАК «Нафтогаз України» одержав і перспективу позичати на зовнішніх ринках. Гроші — козирі, які потрібні для відновлення транзитних «м’язів» в Європі. Для приватизації угорських газових магістралей та підземних газосховищ зокрема. Цілком можливо, що козирі виявляться російськими, і серпнева угода про стратегічне співробітництво у газовій справі та рішення про збільшення статутного фонду спільного газотранспортного консорціуму на 34 мільйони доларів, прийняте на минулому тижні правлінням РАТ «Газпром», наповняться новим змістом. У великій грі можна грати на одну руку.
Підігрувати, а не грати
Україно-російська угода з транзиту нафти на 15 років не лише засвідчила цілковиту зацікавленість сусідів у збільшенні обсягів перекачування вуглеводнів до 85 мільйонів тонн на рік, а й закріпила за росіянами на далеку перспективу монопольне право на постачання нафти. За таких умов українцям залишається розраховувати на її закупівлю тільки за світовими цінами, за ними нам дістається навіть технологічна нафта, яку закачували у нафтогін «Одеса—Броди». Розпочавши будівництво нафтоперекачувальної станції «Чикалівка», ми тим самим запевнили росіян, що підігрувати вміємо набагато краще, аніж грати самостійно. А що лишається, якщо транспортування нафти територією України й обсяги транзиту катастрофічно падають? Чикалівський проект дасть змогу підвищити пропускну здатність на ділянці Кременчук—Пролетарська з 19 до 28 мільйонів тонн. Мало хто сумнівається в тому, що за високих цін та обмеженої пропозиції на світовому ринку поставки російської нафти до чорноморських терміналів і нафтопереробних заводів Одеси, Херсона дедалі зростатимуть. Вочевидь торгувати нафтою у середземноморському регіоні Європи нашому північному сусідові вигідніше і з фінансового боку. І ще: гра на одну руку з росіянами, хоч би що там казали про свої розчарування українським вибором поляки, потрібна українському Прем’єр-міністрові як претенденту на президентське крісло. Незрозуміло тільки, чому росіяни так довго зволікали з рішенням щодо скасування експортного ПДВ, адже ще на початку літа ціна імпортованої нафти перевищувала загальносвітові ціни на 10 відсотків. Невже вагалися, хто з претендентів на президентське крісло в Україні здатен ліпше забезпечити курс на подальше зближення двох країн!?
Вічна риторика
Це запитання на презентації російського клубу, відкритого минулого тижня в Києві, вже було риторичним. Сусіди ставлять на того, хто забезпечив високі темпи економічного розвитку — реальний ВВП у січні—липні нинішнього року проти січня—червня минулоріч зріс на 13,5 відсотка. Передусім на того, хто їм добре підігрує на стратегічно важливих ринках, бо цьогорічний сплеск україно-російської торгівлі зумовлений насамперед економічним зростанням обох країн, до чого мають стосунок чимало попередників нашого уряду.
Як і було, тиждень сипав заявами. Зверну увагу на дві. Прем’єр-міністр обіцяє найближчим часом бюджет у 120 мільярдів гривень — фантастично. З огляду на обіцяні заробітні плати, пенсії та стипендії, виплати для повернення громадянам заощаджень в колишньому Ощадбанку СРСР, з огляду на зовнішні та внутрішні борги, які дедалі зростають, за видатками такий бюджет для країни бажаний, але не реальний за доходами. І ще. Глава уряду не бачить передумов для зростання у другому півріччі інфляції. Тим часом на ринку нафтопродуктів зберігається напруження, індекс споживчих цін виробників промислової продукції за сім місяців сягнув 14,4 відсотка, а монетарний чинник в індексі інфляції споживчих цін дедалі зростає. Тож зусиль Нацбанку для стримування монетарної експансії може не вистачити, тоді країна не уникне інфляційного струсу.
