Проблема реєстрації та ідентифікації громадян відома людству з незапам’ятних часів. Відтворена великим Софоклом більш ніж два тисячоліття тому трагедія царя Едіпа (який, за волею долі, не відаючи про те, убив свого батька і женився на власній матері), крім усього іншого, — яскраве свідчення недоліків системи обліку та впізнання особи в Античному світі.
До пуття не вирішили цю проблему загальна паспортизація і використання дактилоскопії, що прийшли на рубежі XІX—ХХ ст. Підробити паперовий документ навіть з фотографією не становило особливих зусиль, а оперативній ідентифікації особи за відбитками пальців заважали громіздкі й геть недосконалі реєстраційні системи. Що й обмежило їх застосування криміналістикою. Та й там, не знати, з якими успіхами: реальну допомогу сищикам дактилоскопія до останнього часу надавала в десяти випадках зі ста. Тож її універсальну всемогутність слід віднести скоріш до міфів, що поширюються, втім, з благородною метою профілактики злочинності.
Сучасні телекомунікації, що працюють на базі цифрових технологій у режимі on-lіne, загалом здатні розв’язати питання обліку і безпомилкового впізнання особистості раз і назавжди. Але і тут виникають складності. Етичного порядку. Принаймні загальна ІР-дактилоскопія іноземців, запроваджена у США після теракту 11 вересня, спричинила у світі геть не однозначну реакцію.
Проте практично всі держави усвідомлюють злободенність проблеми. І тому, так чи інакше, намагаються її розв’язати. Не залишилась осторонь і Україна. Але, як водиться, ми йдемо своїм, дуже, скажемо так, оригінальним шляхом.
Не миттям,то катанням
Оригінальність ця виявляється, передусім, у тому, що на вирішенні питань справді державної ваги поспішає нажитися й успішно наживається наше доблесне чиновництво. До того ж за давно вже торованими схемами.
Зрозуміло, що створення реєстру фізосіб — реєстрація — вторинна, як сьогодні кажуть, за визначенням, за своєю природою. Іншими словами, поки громадяни вільної України не забезпечені паспортами, що відповідають усім міжнародним вимогам, а чинна паспортна система є не що інше як матриця епохи розвиненого соціалізму, про всеохоплюючий держреєстр казати принаймні передчасно.
Як і чому, починаючи з 1996 року, — від моменту прийняття Верховною Радою рішення про забезпечення українців паспортами, які визнавалися б у всьому світі, і наступного затвердження Кабміном концепції Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС), — ми досі не стали власниками сучасних ідентифікаційних книжечок, стане зрозуміло нижче.
А тепер про те, що ось уже майже рік у Верховній Раді із завзяттям, гідним кращого застосування, лобіюється закон про створення єдиного держреєстру фізичних осіб. По руках ходять два проекти, які, через передчасність і очевидну недосконалість, ну ніяк, — і слава Богу! — не можуть пробитися до порядку денного. Передчасність тому, що восьми років нам так і не вистачило для запуску цієї самої ЄДАПС. Щодо якості, то, як зазначають незаангажовані аналітики, проекти закону суперечать основному демократичному принципу: держава для людини, а не навпаки.
Не погодитися з такою оцінкою не можна. Автори одного з проектів, наприклад, запропонували вносити до держреєстру дані про належність людини до «категорії осіб з певними захворюваннями». На пам’ять мимоволі приходять витівки біснуватого Адольфа, що, як відомо, саме на відмові від лікарської таємниці шляхом розстрілів і кремації оперативно очистив расу «надлюдей» від інвалідів і душевнохворих...
Методологія державотворчості вітчизняної закваски, однак, передбачає цілком реальні обхідні маневри. Тим ефективніші, чим ближче збігаються фінансові інтереси бізнесменів певного спрямування і чиновників, здатних підсунути главі держави на підпис документ сумнівного змісту. І 30 квітня 2004 року виходить у світ Указ Президента № 500/2004 «Про створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб». І до біса всі депутатські сумніви в самій доцільності такого каталогу на сучасному етапі!
Аналіз правової чистоти цього указу залишимо юристам. Особисто мене заінтригував п. 3 цього без перебільшення доленосного для громадян нашої країни документа. Цитую: «Міністерству внутрішніх справ України: забезпечити до 1 липня 2004 року створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб (ЄДРФО) на базі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи...». Тобто системи, якої на сьогодні, як уже зазначалося, не існує в природі! Принаймні в Україні. Одне слово, в цьому абзаці змішалися докупи два геть різні, хоча й пов’язані між собою поняття. Природно, виникають запитання, як це могло статися? Навіщо і кому це було вигідно? І отут починається воістину детективна історія.
Підкилимовий дубль
22 квітня ц. р., як бачимо, саме напередодні виходу у світ Указу № 500/2004, Департамент ресурсного забезпечення МВС, розкривши під відповідний протокол конкурсні пропозиції, оголошує якийсь там консорціум «ЄДАПС» переможцем, по суті, тендера (два учасники, ціна держзамовлення — майже 56 млн. доларів США бюджетних коштів, запам’ятай цю цифру, читачу! — І. Н.) «на реалізацію Державної комплексної програми із створення» ... злощасної автоматизованої паспортної системи. Над якою, нагадаємо, і Кабмін, і саме доблесне силове відомство б’ються ось уже майже вісім років!
Ключове слово тут — «комплексної». Саме воно, у разі чого, може виправдати справжніх авторів процитованого вище п. 3 президентського Указу. Далі — більше. Без особливих зусиль з’ясовується, що тендер, до того ж міжнародний, із забезпечення нашої країни системою ЄДАПС, щоправда, без прикметника «комплексної», було оголошено ще 1997 року. А 1999-го — благополучно завершено.
Чому благополучно? Та тому, що жодна із 28 фірм, які взяли участь у торгах, не заперечила результати конкурсу. Погодьтеся, в нашій бучі, бойовій кипучій, така лояльність тих, хто програв — величезна рідкість. Але ж серед невдах були такі гранди світового бізнесу, як трансконтинентальні велетні «Сіменс» і «Поляроїд», канадська «Кенедієн Бенк Ноут Компані», вітчизняні аж ніяк не кволі підприємства й організації.
Розглянувши пропозиції, що надійшли, тендерний комітет назвав переможцем досить серйозне об’єднання претендентів: ізраїльську фірму «Суперком» (генпідрядник), субпідрядники — держпідприємство «Укркосмос» (забезпечення системи телекомунікаціями), ТОВ ІВС (Україна, поставки сучасних комп’ютерів і носіїв інформації) та вітчизняне ЗАТ «Потік» (інженіренгова підтримка проекту).
Після цього, здавалося, справа зрушила з мертвої точки. Переможець тендеру (який до того успішно здійснив пілотний проект із забезпечення колишнього ВВІР лінією, здатною видавати по чотири тисячі іноземних паспортів на день) буквально в лічені місяці виготовляє обладнання, що забезпечує виробництво документів у повній відповідності до вимог Міжнародної організації цивільної авіації. Яка, так уже заведено у світовій практиці, інституційно ці самі вимоги визначає. Паралельно фахівці Мін’юсту, МЗС, Мінфіну, СБУ, МВС і ще доброго десятка відповідальних відомств почали реалізацію вище згаданої концепції під егідою Міжвідомчої комісії (МК), очолюваної першим віце-прем’єром. Дивно, але за такої великої кількості учасників робота йшла досить злагоджено. Всі розуміли відповідальність завдання. Досить сказати, що перш ніж підписати держконтракт із генпідрядником, МК скрупульозно і неодноразово буквально обсмоктала кожен із 108 його пунктів і дев’ять не менш об’ємистих до нього додатків, що й було враховано остаточним текстом договору.
Але! В міру просування до фіналу дедалі матеріальніших форм набирала демократичність затвердженої Кабміном концепції створення ЄДАПС в Україні. На відміну від паспортної системи тоталітарної держави, що дісталася нам у спадщину від колишнього СРСР і дотепер функціонує, ставало дедалі очевиднішим, що за успішного завершення всього проекту наше доблесне МВС назавжди втратить досі цілковиту монополію у сфері ідентифікації і реєстрації населення країни. Так, 20 жовтня 1999 року МК призначила (від імені держави) замовником техніки і технології виготовлення паспортів нового зразка держпідприємство «Україна» — поліграфкомбінат, що входить до системи Мінфіну, а не міліцейського відомства.
Полум’яні серця охоронців правопорядку змиритися з цим, звісно, не могли. Ціна валютного контракту у 17,5 млн. доларів США (як бачимо, не 56 млн., які згодом задовольнили МВС на тендерних торгах, але все-таки!) бюджетних коштів сама по собі була приваблива. А перспективи — ще більше. Адже за кожен новий паспорт сорокавосьмимільйонному населенню країни треба було заплатити по 170 гривень! До того ж, концепція ЄДАПС передбачала, а запропонована генпідрядником технологія забезпечувала автоматичну, в будь-якій точці України, видачу людям будь-яких інших необхідних їм документів: прав водія, пенсійних посвідчень тощо. Звісно, теж не безплатно. І ці грандіозні грошові потоки, що називається, на очах відважних міліціонерів вислизали з їхніх чистих рук!
Шляхом найжорсткіших сутичок у стилі, щоправда, не спортивної, а підкилимової боротьби, але рішення МК від 20.10.99 р. було дезавуйовано, і контракт із «Суперкомом» 9 квітня 2002 року підписав не директор ПК «Україна» Анатолій Шевчук, а начальник Департаменту ресурсного забезпечення МВС генерал-лейтенант Василь Грицак. Стрілки фінансових потоків було переведено в потрібному напрямку.
Теоретики від постачхаппрому
Можна сказати, що саме від цього моменту починаються пробуксовування із впровадженням ЄДАПС. Відомо, хто платить, той і з дівчиною вечеряє. Отож гензамовник в особі ресурсного департаменту МВС грошей не платив. Лише утішав у численних листах генпідрядника своєю готовністю платити й злиденністю української скарбниці. Але контракт усе-таки діє! Державний. Тим більше що до переходу всієї програми під фінансовий (вважай цілковитий) контроль бравого генерала непорозумінь між державою Україна і генпідрядною фірмою не виникало. Тим паче що саме в ці роки бюджет верстається з профіцитом, і в ньому окремим рядком виділяються гроші саме на паспортизацію. І не малі. І взагалі. Маючи на руках держконтракт, зазнавши витрат на розробку і створення всього комплексу, успішно випробувавши пілотний проект, нарешті, одержавши позитивний акт випробувань зразків паспорта громадянина України для виїзду за кордон, підписаний фахівцями Мінфіну, Мін’юсту і профільного, а не постачальницького департаменту того самого МВС, генпідрядник робить самовбивчий крок. Він відправляє в Україну обладнання і технології для ЄДАПС без попередньої оплати. Як і заведено в усьому цивілізованому світі. Правда, за графіком постачань, погодженим з тоді ще діючою МК, вважай — з Кабміном.
Такої «підлянки» гензамовник, звісно, не чекав. Удару у відповідь було завдано в нашому стилі. Спочатку «не знаходилося» грошей для розтаможення обладнання першої черги системи. Проте першу чергу проекту ЄДАПС успішно було здійснено. На настійну вимогу Кабміну МВС прийняв на баланс технологію і техніку, генпідрядник змонтував і запустив її, і сьогодні ПК «Україна» успішно випускає паспорти для тих, хто виїжджає за кордон. Однак обладнання другої черги не розтаможено досі. Потім МВС подає (як на мене, надуманий. — І. Н.) позов до арбітражу взагалі з анулювання держконтракту і, звичайно, в першій інстанції його виграє. Треба гадати ще й тому, що генерал-лейтенант Грицак (фахівець у галузі постачання, пардон, ресурсного забезпечення МВС) на цей час стає великим теоретиком у сфері сучасних документарних систем і їх захисту на базі цифрових технологій і космічних телекомунікацій.
Кажу це без будь-якої іронії. Одразу після Указу № 500/2004 створюється МК із питань «координації робіт зі створення та функціонування єдиного держреєстру фізосіб». Очолює її перший заступник міністра внутрішніх справ Василь Жук. А секретар — головний постачальник МВС. Отож на першому засіданні комісія заслухала звіт ... усе того ж генерал-лейтенанта Грицака «про реалізацію заходів для створення єдиного держреєстру фізосіб на базі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи». Як бачимо, монополію МВС у цій сфері відновлено, якою вона і була за старих і, треба думати, для певних осіб добрих, тоталітарних часів...
Ось чому не дивує вже поголовне «одобрямс» членів комісії на пропозицію все того ж Василя Грицака, цитую, «вважати за доцільне організувати весь комплекс робіт зі створення єдиного держреєстру фізосіб і централізованого виготовлення документів (у тому числі Головний обчислювальний центр, Державний центр персоналізації документів ЄДРФО) на правах оренди виробничих і адміністративних приміщень Консорціуму (саме так, з великої літери! — І. Н.) ЄДАПС (м. Київ, вул. Леніна, 64.)».
Не знаю, як ви, дорогий читачу, але особисто я, прочитавши цей пункт протоколу №1 засідання новоспеченої МК, здригнувся. З трьох причин. По-перше, комісія діє в рамках президентського Указу, а не законодавчого акта, прийнятого народними депутатами. Отже, фактично безконтрольно. Бо не можна, справді, вважати контролем членство в МК одного з авторів горезвісного проекту закону про ЄДРФО, нагадаємо, який досі не потрапив до порядку денного сесії ВР. І які дані про кожного з нас генерали від МВС вноситимуть до держреєстру фізосіб, сьогодні населення країни не знає. Принаймні Указом № 500/2004 цей перелік не передбачений.
По-друге, навіть якщо ці дані будуть лояльні стосовно громадянина, якого біса їх комп’ютерна база повинна зберігатися в приміщенні приватної фірми, яка цю базу, судячи з усього, і створюватиме? Адже якщо вивчити документи консорціуму ЄДАПС, зареєстрованого 14 квітня 2004 року, стає очевидним, що жодною власністю він не володіє. Статутний капітал просто не передбачено.
По-третє. За адресою м. Київ, вул. Леніна, 64 розташоване ТОВ СП «Голографія», генеральним консультантом ради директорів якого, як свідчать численні публікації в пресі, є громадянин, котрий проживає у Швейцарії і позиціонує себе людиною, яка, за його власною заявою, запропонувала нашій державі ні багато ні мало, цитую, «... ефективний метод боротьби з контрабандистами» («Факты», 13 серпня 2004 р., стаття «Колишній президент «Даміана-банку» Юрій Сидоренко: «Я досяг такого рівня, коли мені мало що потрібно»).
Довідка:
«Даміана-банк» — учасник грандіозного гасового скандалу 1994 року. Йшлося про незаконне списання 19 млн. доларів США з рахунків державного об’єднання «Украгропромсервіс». На його керівника Володимира Бортника на замовлення було вчинено замах на вбивство. Злочин не розкрито. «Даміана-банк» припинив своє існування після втечі його керівників за кордон.
ТОВ СП «Голографія» — учасник скандалу 2002—2003 років, що розгорнувся навколо президентського Указу № 1234-2002 про державну монополізацію держконтролю над виробництвом та обігом алкогольних і тютюнових виробів. Зазначте, указу про державну монополізацію саме контролю. Саме в цьому Указі ТОВ СП «Голографія» окремим рядком отримала монопольне право на виробництво голографічних захисних елементів для державних акцизних марок. Конкурентна боротьба на голографічному ринку також позначена вбивством: 19 березня минулого року був застрелений Сергій Полєтаєв, творець, нерв і мозок НТЦ «Оптронікс». Єдиної фірми в Україні, що мала у своєму розпорядженні теоретичну базу і найсучасніші технології створення голографічних захисних елементів. Зокрема і для документів, включаючи паспорти. Злочин не розкрито.
Не знаю, наскільки ретельно вивчали наші доблесні генерали від МВС засновників «ЄДАПС»у, зокрема й ТОВ СП «Голографія». Тільки от піраміди офшорних компаній, витієваті вісімки афельованих з ними фірм і фірмочок, перелік їхніх співвласників, їх капітали, так чи інакше пов’язані з новоутвореним консорціумом, у нормальної людини не можуть не викликати огиди і здригання. Досить сказати, що серед них фігурують учасники ОПГ, які свого часу очолювали такі відомі в Україні «авторитети», як Череп і Москва (Глобус). Зв’язки ці встановлюються так легко і цілком офіційно, що тільки ледачий може їх не виявити. А може, в цьому собака і заритий? Адже виводити бюджетні та інші гроші з легального обороту значно простіше через фірми й осіб, м’яко кажучи, з репутацією, від якої тхне. Але це — тема вже для зовсім іншої розмови.
