Веселенька виставка фотографій відкрилася в столичній галереї «Грифон». Автори, переважно зовсім молоді фотохудожники, стверджують, що ми, прості громадяни великої і вільної країни, тільки і робимо, що спимо, їмо і нічого навколо не помічаємо. Тому що нам, громадянам, на все, що робиться навколо, глибоко наплювати. І вирішив я подивитися, що ж таке побачили юні полювальники за миттю, що там таке важливе пролітає повз мою свідомість!?
Маленький, трохи облуплений зал галереї суцільно завішаний невеликого формату знімками, кольоровими і чорно-білими. Став посередині залу і опинився в епіцентрі дивного енергетичного смерчу. Як мовиться, «дах поїхав»... Одні автори насторожували холодом розрахунку, інші доводили, що життя примарна і легка штука, проноситься як тінь від локомотива. Треті надто натякали на те, що ми перебуваємо під колесами того самого потяга з ласкавою тінню. І вся ця концепція побудована на митях, які ми не помічаємо, не фіксуємо, втрачаємо. Але пройдімося по особистостях.
Василина Врублевська розмазала час кольоровими розводами по площині фотопаперу. Акварелі! Сховала деталі, стерла фактури. Біжать, кокетливо, чиїсь ніжки у старомодних туфельках, і життя тихо залишається позаду. Ні доторкань, ні поштовхів. Тільки енергія чужих емоцій, крізь хвилі якої летить прожогом, можливо з байдужістю, а, може, з тривогою: не дай Боже, щось зачепить, зупинить, увіллється в обивательське серце...
Наталя Ільїна відійшла з кольорового світу. Вона спокійно спостерігає за самогубцем, що виліз на верхівку опори моста (але яка графіка!). На її фотографії цей чоловік назавжди залишився в роздумах. Наталя обриває шлях трамваю і розтягує перехожого в часі і просторі. Дивна особливість фотографії. І звичайно ж, є в Наталії слово про любов. Удалося зафіксувати невидиме. Закручені в коло, у вихор відносини діда (батька), дитини і чудового пса з вухами крилами.
Джулія Пфафлі, німецька піддана, але зовсім не по-німецьки іронічна й уїдлива. Вона людина дріб’язків, звертає увагу на зовсім, здавалося б, звичайні речі і зводить їх у ранг високих естетичних знаків, натяків.
Фотографії Ганни Войтенко квітнуть, обпалюють фарбами... Цвітіння трупних плям країни, що розкладається. Фотографії фактурні, шкребуть око, мозок. В’їдаються в пам’ять страшнуватим крикосміхом дівчинки, затиснутої в юрбі розмитих безликих людей (на знімку). Але безвиході тут немає. Український світ, що розсипається, кришиться, переливається всіма кольорами веселки, населений діловими котами, зацікавленими, ненудними обличчями представників населення. А відходячи від фотографій, відчуваєш у собі насолоду крамольної в даному контексті думки: «Все-таки красива наша країна!»
Дмитро Никоноров холодний і розважливий. На його думку, реальність — це об’єкти і зв’язки між ними, які й створюють потрібний настрій у фотографії, підкреслюють фаталізм того, що відбувається. От, наприклад, дідусь у метро. Його обличчя не видно. Він один з мільйонів, він такий як усі. Прийшов його час, і він слухняно зайняв місце для людей похилого віку й інвалідів.
Олександр Ляпін, як завжди, залякує публіку легко і з гумором. Він знімає знаки-попередження, які на його думку оточують нас усюди. Ми тільки не вміємо їх бачити, а Бог їх розставляє, щоб усі знали, де і що чекає на них у всесвіті.
Фотографи, ловці непотрібних митей, назвали себе сенсиристами, що невідомою мовою означає, що життя минає, і час втрачений не повертається. Щоправда, на фотографіях він застиг у всій красі.
