Плач рабинь чути й досі

Мати щодня прокрадалася до Сяньчиного схову з вузликом харчів. Берегла доню від вивозу до Німеччини, переховувала, як могла. Та німці піймали «партизанку», і всипавши худенькій дівчинці-підліткові двадцять нагайок, відправили з кам’янецького гестапо працювати в доблесний рейх. Стук вагонних коліс не стишував стогони й ридання дівчат з усенької України, катованих, зневажених, зухвало відірваних від рідних домівок. Їм було вготовано роль рабинь. Утікачок ловили, карали і примушували працювати ще тяжче.

Єдине щастя — поруч із тендітною Сянею увесь час була міцніша за статурою Анна Солярик з Гути-Яцковецької. Вона гоїла Сяньчині рани і навіть заступала собою малу подругу, бо нових побоїв та не витримала б. Якби не Анна, лишилася б від кволої подруги купка попелу в крематорії. «Це моя сестра, — заявила дівчина, — нехай буде зі мною», коли Сяньку зібралися «вибракувати».

Босі, напівголі 16—18-літні рабині затрималися в Ковелі — тут вантажили пісок, цеглу. Згодом підневільних перевезли до Лейпціга, в табір Міцплатц. Із 43-го до самісінького Дня Перемоги Сяня, Анна, їх ровесниці працювали вантажницями в Червоному Хресті. Тягати доводилося вугілля, дрова, будматеріали, якісь ящики — усе, що наказували. Були «наряди» й на кухню: носити важкі 50-кілограмові каструлі з гарячою їжею. Не раз ошпарювали руки та груди киплячою рідиною. Анна і тут на правах сильнішої бралася за важче, оберігаючи подругу. Через 60 років можна пізнати Сяньку в нині складеній удвоє від непосильної праці маленькій бабусі. Навіть діти дивляться на неї згори донизу...

Коли Лубки довідалися про компенсацію за працю в Німеччині, Василь Никифорович, чоловік, повіз дружину оформляти папери. Довелося збирати довідки, свідчення, копії документів свідків, через суд встановлювати справжню дату народження, бо в документах була помилка... У довідці з архіву УСБУ значилося, що Олександру Вапничну справді було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Та за вимогою закону ФРН «Про заснування Федерального фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» для виплати компенсації відповідної категорії необхідні були дані про конкретне місце примусової праці. Ой як нелегко довелося зігнутій, з паличкою, старенькій жінці вистоювати в чергах! Особливо, коли поруч не було чоловіка. У довідці Держархіву значилося, що була вона прибиральницею на кухні Червоного Хреста. Малограмотна, боязка, а все ж пробувала пояснити, що працювала вантажником. Та в одному з кабінетів жінку зміряли зверху донизу: «Який із тебе вантажник?!»

Нарешті надійшла очікувана компенсація: 970 гривень. Через кілька місяців обізвалася з Гути Анна Солярик. Після рядків про здоров’я та сільські новини похвалилася, що має 11 тисяч гривень, очікує ще однієї виплати. Олександрі Іванівні застелило очі сльозами: як же так? Чому не порадили їй під час оформлення справи, як довести правду, чому не допомогли працівники соціального захисту району, не зв’язалися з фондом, щоб зробити запит у німецький архів? З тим і пішла до соцзахисту, та питати не мала кого: «пильна» працівниця звільнилася, інші розводили руками.

Василь Никифорович намагався якось розв’язати проблему дружини, якій би копійка не завадила, бо хвороби пожирають усю пенсію. Нічого з того не вийшло. Що написано в довідці, те навіть сокирою не вирубаєш! Уже й не в грошах річ була, зароблених кров’ю та потом маленької Сяньки. А таки в образі. Невже нести її з собою в могилу? Василь Никифорович якось завітав до нашого корпункту, бо ж «Голос» передплачує з першого номера, та й поділився своїм болем за дружину. На дзвінок до районного управління соцзахисту ми отримали відповідь: доведеться встановлювати факт праці вантажником через суд, тож треба знову збирати документи.

Наступного дня помандрували подружжя Лубків до сусіднього Дунаєвецького району в Гуту-Яцковецьку по свідчення Анни. Вони привезли його, завірене сільрадою. Та кам’янець-подільський районний суд запросив ще й копії паспортів та архівних довідок свідків. «Полиш, Василю, цю справу, я ніколи ні з ким не судилася», — просила Олександра, коли дізналася, що Анну забрали діти на зиму до себе в Старокостянтинів. Де тепер шукати того свідка та його документи?

Не лишалося нічого іншого, як допомагати Лубкам віднайти адресу Анниних дітей через Гуто-Яцковецьку сільську раду, її родичів. Раптом хтось запам’ятав чи записав, на якій вулиці в Старокостянтинові збудувала нову оселю її донька. Не по собі було, що ці старенькі в державі з прекрасною конституцією позбавлені державного захисту навіть у відстоюванні своїх прав у суді. Де та державна служба, яка взяла б на себе роль народного адвоката цих немічних, хворих, літніх людей, які віддали суспільству до краплі власне здоров’я та сили?! Окрім того, хотілося познайомитися ближче з подругою Сяні, вірність якої не потьмяніла з десятиліттями. Адже це вона після повернення з неволі розшукала свою названу сестричку, провідала її у Вербці на Кам’янеччині і не забувала писати листи. Чи багато нині серед людей трапляється зразків такої вірності?

Приїхавши до дітей, Анна Іванівна мала б відігрітися після своєї сільської холодної оселі, відпочити в міському комфорті та чуйному родинному колі. Та от біда — занедужала, тиск піднявся. Коли полегшало, діти повезли матір до лікаря. Їй виписали стільки медикаментів, що від споглядання суми тиск не забарився скочити знову. «Боже ж мій, та тут піврічної пенсії не вистачить!»

Діти, звичайно, придбали все, що потрібно було нені. Тепер, ковтаючи пігулки та мікстури, Анна Іванівна потроху одужувала. Перед очима пробігало усеньке її життя. І як тата забрали, назвавши ворогом народу, як вигнали з хати, як повернули її нібито з передсмертного прохання самої Крупської... Втрата чоловіка, трійко діток на одні руки, трагічна загибель сина... І праця, праця, тяжелезні ящики, тюки, мішки, казани... Від юних літ у німецькій неволі до колгоспного буття. Її, багатодітну, без чоловіка, «жаліли»: дали легшу роботу, в сільській кооперації. Тільки вантажника у штаті не передбачалося ... Чи могла претендувати на титул леді бодай одна українська жінка з упряжки соціалізму, коли всі вони мусили бути важковаговими робочими кіньми системи?! Анна «не заслужила» максимальної пенсії через невисокі заробітки...

— Я б хотіла, аби мама мала пенсію гривень 500, чи бодай «споживчий кошик», як ті посадовці з рангами із соцзахисту, — каже дочка Надія, — щоб могла забезпечити себе, як літні італійки, яких мені доводиться доглядати. Забезпечена старість в Італії почувається не баластом, а шанованою частиною громадянського суспільства. Тільки чи буде воно колись в Україні? Мабуть, просвітку немає. Цей висновок напрошується при одному лише порівнянні майже безлюдного італійського острова, залитого вночі яскравим світлом і наших вічно темних заболочених вулиць. Більшість тих, хто здобуває шматок хліба за кордоном, не перестали любити Україну, вболівати за неї. Знаю, що готові й у виборах взяти участь, щоб змінити нинішню жахливу картину. Але вони нелегали. Біля виборчої дільниці при посольстві їх може зупинити поліція і видворити за 24 години. Хто ж захоче втратити навіть цю рабську роботу? Хіба ті італійці, які заробляють у Німеччині, бояться такого?! Бо за спиною у них є держава Італія. Українці ніколи не почувалися захищеними державою. Про що свідчить доля моєї матері, її ровесниць. І моя, і моїх доньок, які заробляють на вищу освіту в італійських наймах. Я не хочу, щоб вони жили лише на воді і хлібі, тому знову збираюся за кордон. Та й мамі треба допомогти. Хіба ж ми винні, що виживати мусимо, лише добровільно стаючи рабинями чи то «повіями», як «величає» нас президент?

Від того монологу на душі не могло полегшати: узявшись допомогти одній колишній рабині німецького рейху, я нічим не могла зарадити сотням тисяч нинішніх. А той, хто в силах був би це зробити — рідна держава — спокійнісінько втішається роллю мачухи.

Коли матеріал готувався до друку, редакція звернулася до Фонду взаєморозуміння та примирення за деякими уточненнями і отримала запрошення для Олександри Лубко: доки не закрито резервний список на першу частину виплати, подати заяву про незгоду з призначеною категорією, а також надати детальні спогади про умови роботи, і тоді її справу буде переглянуто. Отак просто скринька відчинилася! Навіщо ж тоді були ходіння по муках, до яких спонукали стару жінку нібито й відповідальні працівники соцзахисту, який співпрацював із фондом?! Важко повірити, що подібна історія могла б статися в іншій державі, де також живуть колишні остарбайтери. Українці в Америці, наприклад, запевнили мене, що оформлення справи про виплату просте і неклопітне, аби тільки людина звернулася. Усі довідки, уточнення бере на себе відповідна служба.

Головною ж причиною проблем остарбайтерів в Україні було те, що соціальні працівники оформляли ці справи, так би мовити, на громадських засадах. От і дрова ламалися.

Нині Фонд взаєморозуміння і примирення працює з клієнтами тільки через свої представництва в областях, запевнила мене його прес-секретар Раїса Дутко, що дає можливість фахово підходити до справи. А наша читачка Олександра Вапнична, віримо, таки дочекається справедливої компенсації, їй нещодавно прийшло повідомлення очікувати запрошення в банк.

 

Хмельницька область.