Одначе про політику трохи згодом. Мене, як журналіста, чи не найперше у розмовах про життя-буття завжди цікавило те, як після навчання у школі людина обирає майбутню професію, той життєвий шлях, на якому доведеться пожинати хліб і до хліба. Борис Беспалий після паузи відповів:
— Складно. А з другого боку, я був чомусь переконаний, що чоловіки повинні мати технічну професію. Бо можливість оволодіти гуманітарними надбаннями є в кожного. Всі читають книжки, газети, слухають радіо, дивляться телевізор. Тільки не лінуйся, опановуй.
— Очевидно, це переконання йшло від батьків?
— Мабуть, бо тато й мама були інженерами-лісівниками. Замолоду їм довелося багато їздити з місця на місце. Тож тривалий час мене виховувала бабуся.
— Жили в достатку?
— Я не сказав би. Навпаки, бідно жили. П’ятеро людей в одній кімнаті. Згодом в Ірпені надали земельну ділянку під город. На цьому городі батьки збудували будинок, який з часом продали і купили частину будівлі у приватному секторі Києва, де й тепер живу. Державної квартири не отримував.
— Жити у столиці у приватному будинку — це якісь особливі принади?
— Правда, і словами не передати, хоча пережито й чимало незручностей. Але завдяки безпосередньому спілкуванню з природою я, крім захоплення шахами і футболом, назавжди прикипів, якщо можна так висловитися, до кішок і собак. Не розумію, як можна бути гуманістом в оточенні людей і садистом стосовно наших молодших братів. А в молодості ці мої знання знадобилися і на службі в армії.
— Чесно кажучи, я чомусь не подумав, що ви служили у війську.
— Аякже. Від дзвінка до дзвінка. Після десятирічки я, звісно, подався до Київського політехнічного інституту. І не пройшов за конкурсом.
— Після армії шлях знову привів до політехнічного?
— Ні, до педагогічного інституту імені М. Горького, тепер університет імені М. Драгоманова. Відчув у собі педагогічні здібності. Не без допомоги своїх чотириногих друзів. Але факультет обрав фізико-математичний, математику. Працював у школі, потім вісім років викладав в університеті, маю фах програміста. До речі, тепер це мені дуже допомагає у законотворчості. Я працюю над законопроектами так, як над математичними програмами.
— Тепер — про політику. Якими стежками ви до неї прийшли?
— Політикою цікавився завжди. Пам’ятаю, як у трирічному віці я вже стежив за візитом до Індії тодішніх керівників Радянського Союзу Микити Хрущова і Миколи Булганіна. Це була грандіозна акція. Але вже у старших класах я був розчарований з того, що казали і що я бачив. Проголошувані цінності глибоко вражали своєю фальшивістю. Обстоювати їх я вважав лицемірством.
— Дилема, яка не втратила актуальності й сьогодні...
— Так, тільки істотно відмінна, не треба боятися. А тоді розпочати опозиційну діяльність я побоювався, як і багато хто. Знімаю капелюха перед тими, хто за тоталітарних часів готовий був піти в тюрму, на заслання. Але не всі це могли зробити. Та тільки-но за політику перестали садити в тюрми, я влився в лави активних борців з тоталітаризмом.
— Ваше політичне кредо?
— Я не прихильник жодних «ізмів». Плоди свободи і плоди процвітання лежать на одних терезах. Я вважаю, що найголовніше завдання, яке стоїть нині перед Україною, це — зміцнення її незалежності. Своя держава — свої порядки. У нас був рік Росії в Україні, не встиг він закінчитися, почався рік Польщі в Україні. Хоча на часі вже давно мали б проголосити рік України в Україні, який тривав би довго.
Далі — економічна демократія. Візьміть, наприклад, Німеччину, Францію, Голландію та ін. Усі ці країни живуть приблизно за однаковими соціальними стандартами. В сумі це — політична, економічна й духовна свобода.
Чому я належу до «Нашої України»? Тому, що на сьогоднішній час завдання справжніх (повторюю, справжніх) соціал-демократів, ліберальних демократів, національних демократів збігаються. Це — устремління до стандартів європейського життя. Звичайно, є «ряджені». Адже ніхто не вважає, що справжнім ліберальним демократом є, наприклад, одіозний російський політик Жириновський. Так само і в Україні. Мало намалювати на «Мерседесі» рожеву троянду як символ демократії, щоб називати себе соціал-демократом.
— Можна без високих слів заглянути в найближче майбутнє України?
— Я не боюся високих слів, коли за ними стоять високі справи. Я переконаний, що на Україну чекає новий курс, і вона його відчує, як колись Америка Рузвельта, вже за сто днів. На грунті цього курсу швидкими темпами ми почнемо інтегруватися у Європейський союз. Ми європейці. Культурно й історично вже давно. Решта —справа нашого покоління.
— Дякую за розмову.
