Село Хорупань Млинівського району Рівненщини. Ось і подвір’я Василя Миколайовича Міцюка. Господар хвацько рубає дрова, тож мимоволі вирвалось:
— Дядьку, ви так уміло це робите! Аж не віриться, що ви незрячий?
— Ваші слова б та Богові почути. Але, на жаль, я світа білого не бачу ні краплинки. А щодо рубання дров, то це дрібниці порівняно з тим, що я навчився робити навпомацки за 34 роки свого незрячого стажу. Хочете вірте, хочете ні, а я у своєму будинку навіть електрику ремонтую...
Василь Миколайович не завжди був незрячим. Першу травму ока дістав у кузні. — У нашому роду з діда-прадіда всі ковалі. Мій батько теж був відомим на всю округу ковалем. Але рана, яку він дістав на війні, дедалі більше давала про себе знати. Тому я замінив його у кузні, —розповідає чоловік. — 1960 року я травмував ліве око. Наш сільський фельдшер порадив промити око, я так і зробив. Але це не допомагало. А коли потрапив у лікарню до Рівного, лікарі відверто заявили: мовляв, почався процес зараження і спинити його можна ціною зору.
Ось так після операції Василь Миколайович втратив око. Але через десять років знову грянула біда: під час ремонту вентилятора він пошкодив здорове око. Воно відразу витекло, повністю затьмаривши пану Василеві світ.
— Я розумію лікарів, які радили не втрачати надію, — зізнається В. Міцюк, — рекомендували звернутися то в одну клініку, то в другу. Вони не хотіли, щоб я занепав духом. І лише один із них був зі мною зовсім відвертим. Сказав із жалем: «Не тіште себе ілюзіями, не тратьте зайве грошей... Зору вам уже не повернути ніколи. Спробуйте його краще замінити іншими відчуттями. Буде неймовірно тяжко, але якщо зможете, вами неодмінно гордитимуться».
— Знаєте, я три роки сприймав ці слова відомого окуліста не інакше, як насмішку. Яка там сила волі, яка там гордість, якщо навіть ложкою потрапити до рота важко! — зітхає Василь Миколайович. — Оті перші три незрячі роки я не прожив, а проіснував. Мене годували, водили скрізь за руку, одне слово, доглядали, наче мале дитя. А потім якось я згадав пораду лікаря і тоді вирішив, що потрібно боротися...
— Не дай, Боже, нікому спізнати, що таке сліпота, — продовжує чоловік. — Але коли вже таке сталося, то перше правило для такої людини — створити у своїй пам’яті карту довколишньої місцевості. Я її знав практично назубок. Причому, вона містить у собі не лише всю хатню обстановку, а й прилеглі городи. Знаю, приміром, де ростуть картопля, буряки, пшениця. Знаю, де розташований кожен кущик, кожне деревце. Ходжу до криниці по воду. Одне слово, у своєму обійсті я повноцінний господар.
Василь Миколайович розповів, що перші три роки він почувався не в своїй тарілці. Було прикро, що сила у руках є, так само, як і бажання щось зробити, а можливості — жодної. А в селі без чоловічої сили ой як тяжко.
— Почалося моє відродження тоді, коли дружина зібралася до сина (він теж у нашому селі мешкає). Тоді вона мені наказала, щоб я нікуди не виходив. А мене навпаки — надвір, наче магнітом, тягнуло. Намацав двері — вийшов. А надворі така спека! Подумалось: прийде корова з випасу, захоче води напитися, а чи ж не порожньо у діжці? Помацав — сухо. Що робити? Довго не думав: за відро та й до криниці. По вінця наносив у діжку води. Жінка повернулася, запитує: «Хто то, Васю, у нас господарював?» — «Як хто? Господар», — гордо відказую, сподіваючись на похвалу. Спочатку дружина, було, на мене насварилася, а потім дала зрозуміти, що я вчинив правильно, — згадує Василь Миколайович.
Любов Кирилівна в такий спосіб підбадьорила свого чоловіка до нових життєствердних проявів. Тепер він справляється з чоловічою роботою не гірше зрячих. На його обійсті в усьому відчувається рука господаря: тут порядок, багато дров, які акуратно складені у «штабелі». Чоловік не кривив душею, розповідаючи про те, як сам, без сторонньої допомоги, провів до веранди світло (навички електрика знадобилися). І взагалі, у селі про незрячого господаря відгукуються як про умільця. Поважають.
Дуже шкодує чоловік, що не може дивитися фільмів по телевізору — лише слухає і в уяві виношує образи, події, сценки.
Нещодавно Василь Миколайович став прадідусем. Прикро, що не може побачити маленького. Зате тримав на руках.
— Я його обмацав пальцями з ніг до голови. Я його уявно побачив. І такий став щасливий, як ніколи... — спробував передати емоції чоловік. — Тепер правнук — мої очі.
Рівненська область.
