Від гірничого майстра до міністра

Будівельна галузь на противагу багатьом іншим нині на піднесенні. Саме вона забезпечує найбільший приріст робочих місць у промисловості. Спостерігаючи за розмахом будівництва, дехто схильний говорити навіть про бум у будівельному комплексі держави. Приємно. Особливо людям, які відповідають за роботу цієї галузі промисловості, таким, як Анатолій Золотарьов — перший Міністр незалежної України, голова Державної корпорації промисловості будівельних матеріалів (1990-2000 рр.), а нині — радник корпорації «Українські будівельні матеріали».

Нещодавно йому виповнилося сімдесят, тож заслуженого працівника промисловості України, академіка, віце-президента Академії будівництва України, лауреата премії ім. М. С. Буднікова Анатолія Золотарьова частенько називають патріархом галузі, якій він віддав 45 років свого життя.

У професійних колах про нього відгукуються як про висококваліфікованого фахівця, талановитого організатора виробництва, порядного чоловіка, котрий подолав трудовий шлях від гірничого майстра до міністра.

Зі студентської лави Київського політехнічного інституту Анатолій Золотарьов потрапив у гірничу лаву. Він — майстер на шахті «Кочегарка» у Горлівці. Усіх, хто потрапляв сюди з лісостепової частини України, забій випробовував на міцність і зрілість. Уродженець Глухова, що на Сумщині, блискуче склав цей іспит.

Коли обвалилася лава, чотири години просидів із начальником дільниці під землею, сподіваючись, що все-таки побачить сонце. Той, хто хоч раз у житті дивився у вічі чорній невідомості, знає, з якою шаленою швидкістю летить час — чотири години, як чотири життя з кіноплівки пам’яті. Там і вічно заклопотані батьки, і епізоди Великої Вітчизняної, і світлі студентські роки, і юна дружина Оленка, з якою вони щойно побралися...

На щастя, їх відкопали. Але лікуватися довелося довго.

Від початку січня 1959-го і по сьогодні Анатолій Золотарьов працює в галузі промисловості будівельних матеріалів. Починав начальником цеху на Заруцькому вапняному заводі, що неподалік Глухова, але вже невдовзі став головним інженером цього підприємства. У 28 років — директор цегельного заводу «Комсомолець» у Харкові, далі очолює Підстебнянський щебневий завод на Дніпропетровщині, а в 34 уже керував трестом «Харківбудматеріали», а це 32 заводи. Всі вони за час його десятилітньої роботи генеральним директором були модернізовані і працювали добре. Здавалося, чому б не перевести дух? Та ні. Вивівши підприємство чи виробниче об’єднання у передове, його направляли на інше, а він нібито того й хотів.

Ось і того разу його викликали до Києва, в Міністерство промисловості будівельних матеріалів УРСР. Міністр Григорій Бакланов видав наказ про направлення Анатолія Золотарьова директором Харківського плиткового заводу, щоб здійснити реконструкцію підприємства, не зупиняючи виробництва. Завод мав такий занедбаний стан, що ніхто не вірив у те, що його можна довести бодай до прийнятних кондицій. Але реконструкція Харківського плиткового відбулася вчасно, причому технічне переоснащення одного з найбільших підприємств СРСР здійснили на основі новітніх досягнень науки і техніки. У тому, що сьогодні підприємство посідає лідерські позиції, виготовляючи понад мільйон штук плитки за добу, є велика заслуга і колишнього його директора Анатолія Золотарьова.

У Києві гідно оцінили технічні здібності, людські якості директора Харківського плиткового заводу і, певно, дійшли висновку, що Золотарьов здатен на більше. І ось він уже заступник Міністра промисловості будівельних матеріалів УРСР. Нова, цікава робота в столиці захопила вчорашнього регіонального директора. Щоправда, чиновника у повному розумінні цього слова з нього не вийшло, бо не дозволили виробничі клопоти. 1988 року, коли стався землетрус у Вірменії, Золотарьова відряджають для відбудови потерпілих від стихійного лиха районів, він їде до Спітака і за короткий час налагоджує там виробництво необхідних будматеріалів для ліквідації наслідків землетрусу.

...На трибуну Верховної Ради України у 1990 році А. Золотарьов піднімався хвилюючись. Після семихвилинного виступу на пленарному засіданні і відповідей на запитання народних депутатів України за призначення Анатолія Золотарьова на високу державну посаду Міністра промисловості будівельних матеріалів УРСР проголосувало 302 депутати — конституційна більшість. Тому друзі жартома й називають його конституційно-легітимним міністром.

Тепер у його підпорядкуванні вже перебувало 500 заводів і будівельних організацій, 16 наукових і проектних інститутів, працювало 260 тисяч осіб. Але досвідченого будівельника труднощі не лякали ніколи. Це він довів і 1998 року, коли очолюване ним міністерство поставило протягом року у постраждалий від стихії регіон 100 мільйонів штук цегли. Мало хто вірив у цифри, але багато хто вірив у Золотарьова, і він, як завжди, виправдав довіру.

У 1994 році виборці Лебединського виборчого округу обрали А. Золотарьова народним депутатом. За час роботи у парламенті він допомагав своїм землякам у будівництві і реставрації церков, храмів, доріг, соціально-культурних закладів.

Він вважає, що його особисте життя склалося добре. Разом з дружиною, про яку колись думав у замкненому забої, вони збудували міцну сім’ю, виховали сина Вадима — доцента Харківського Національного університету радіоелектроніки, кандидата технічних наук, історика і письменника.