Крапля

Вона може бути останньою, може — фатальною. Вона може стати рятівною, якщо це — крапля надії і крапля уваги. Внаслідок лікарської помилки під час пологів донеччанка Людмила Гаркуша стала прикута до ліжка. 

За цей час синові Максиму вже виповнилося дев’ять років. А батьки жінки не втрачають надії, що одного разу їхня донька встане і піде власними ногами.

«Тільки не треба нас жаліти», — такими словами зустріла мене Зінаїда Іванівна, Людина мати. Співрозмовниця каже, що почувається незручно, коли на біду відгукуються зовсім незнайомі люди, надсилають речі, гроші, пишуть листи. Тоді як офіційні інстанції відмовчуються. Сім’я пенсіонерів живе однією надією: поставити на ноги доньку. І вважає, що медичне відомство, з огляду на обставини, за яких молода жінка перетворилася на інваліда 1 групи, повинне зробити все можливе і неможливе.

3 травня 1995 року Люда проводжала чоловіка Миколу на роботу. Жінка чекала на первістка: за всіма розрахунками, він мав з’явитися на світ близько 15 травня. Жінка висунулася у вікно і помахала рукою: «До зустрічі!» А за десять хвилин живіт почало стискати. «Швидка» відвезла вагітну пацієнтку до міської лікарні № 24 — це поруч із мікрорайоном Текстильник, де мешкає сім’я. З Людмилою поїхав батько Іван Семенович. У санпропускнику вони розпрощалися: жінка віддала одяг і зникла у дверях.

— Я відніс речі додому й одразу повернувся до лікарні, минуло якихось півгодини, — згадує Іван Семенович. — Дивлюся — а в списках дочки немає. Питаю у чергової: мовляв, чому немає прізвища? А та каже: «Ваша дочка на огляді в лікаря». Повернувся додому і почав надзвонювати. Близько першої години дня нарешті прорвався. «Дідусю, — кажуть, — привези два лимони і приїжджай, дізнаєшся, хто у вас народився».

За словами Людиного батька, в очікуванні завідуючої пологовим відділенням він простояв під віконцем санпропускника дві години. Лікарка вийшла. «Щось трапилося?» — спитав Іван Семенович. «Трапилося». О пів на шосту вечора породіллю в масці з наркозом відвезли до регіонального центру охорони материнства і дитинства. Уже там переляканим батькам повідомили, що одразу після прибуття в 24-у лікарню жінці вирішили робити кесарів розтин, і трапилося передозування наркозу. Родина висуває й іншу версію: за словами матері, у дочки був підвищений тиск, і раптова звістка про не плановану раніше операцію могла довести жінку до найгіршого.

Малюк народився живим і здоровим — 4 кілограми 200 грамів. Він перебував у відділенні для новонароджених, тоді як маму намагалися вивести з коми у реанімації регіонального центру. І батьки, і чоловік Людмили сподівалися, що ось-ось — і молодій жінці стане краще. Ніхто ще не думав, що зі страшним діагнозом їй доведеться жити роками.

— І тут у 24-й лікарні почали наполягати: мовляв, забирайте дитину, ми не можемо її тримати. А якщо немає кому доглядати, то віддайте до будинку малюка, — згадує Зінаїда Іванівна. — Звичайно, в нас і думки не було віддавати немовля в чужі руки.

Багато місяців сім’я розривалася між домом і лікарнями. Не витримавши, чоловік Людмили Микола пішов, коли малюкові виповнилося півтора року. Поїхав на батьківщину, до Полтавської області. Спочатку звідти надходили аліменти, але десь за рік припинилися. Довгий час колишній чоловік не подавав про себе звістки і лише навесні цього року надіслав 100 гривень.

Люда лежить на дивані, від якого залишилася... половина. Плюс голий каркас. На підлозі — жодних килимів: хворій потрібне свіже повітря і вологе прибирання. Адже мешкає родина на дев’ятому поверсі у «спальному» мікрорайоні обласного центру. Зінаїда Іванівна каже, що «вирощувала» дочку, як дитину: пелюшки, купання, годування перетертою їжею, зарядка... І так — усі дев’ять років, без вихідних і свят, із малюком на руках. Медики розводили руками і пропонували віддати лежачу Людмилу до інтернату: мовляв, навіщо вам такий тягар?

Через п’ять років після трагедії сім’я почала добиватися путівки до санаторію для інвалідів-спинальників у Слов’янську.

— Тут така комісія приїхала, — розповідає Іван Семенович. — Чого лише не казали! І що не заслуговує Люда. І що куди її везти у такому стані. Але до санаторію ми возимо її вже четвертий рік, головним чином заради свіжого повітря. Ну і, звичайно, пройти курс лікування: там і ванни, і масаж, тут, удома, ми не можемо цього їй забезпечити. Але щороку путівку доводиться вибивати зі скандалом. А як хотілося б, щоб це було автоматично.

Усі ці роки дочку в поїздках супроводжує батько. Разом із нею трясеться у каретах швидкої, возить на процедури і до парку, спить в інвалідному візку у палаті на п’ятьох. Завдяки спілкуванню з «колегами» по нещастю Іван Семенович дізнався про те, що інвалідність краще було б оформлювати не за загальним захворюванням, а за зором (тоді сім’я користується пільгами на комунальні послуги), що пенсію Люді нарахували замалу і що на дитину соцзабез теж має виплачувати гроші. Нічого цього задавлені горем і клопотами пенсіонери не знали. А обізнані чиновники не вважали за потрібне роз’яснити.

Навесні цього року Зінаїда Іванівна отримала копію рішення суду, який відбувся ще у 2002 році. Згідно з документом, у власниці квартири з пенсії почали вираховувати борг за теплоенергію. Борги стали накопичуватися у 1996-му — саме тоді, коли з дочкою сталося нещастя. Заплатити сім’ї нічим, до того ж борг заважає оформити субсидію. Тим часом дах над квартирою протікає не перший рік, а капітальний ремонт у будинку не робився 27 років.

Під час мого перебування до квартири завітали дві жінки, які назвалися комісією з жеку — для складання акту за скаргою мешканців. «Ой, а чого це у вас так парко? Ви, мабуть, смажите-шкварите щось?» — пішли в атаку гості. Дивно, а хіба кухня призначена для чогось іншого? «Комісія» заглянула до кімнат і написала в акті про «сухие следы залития». Іван Семенович відмовився підписувати документ: «Щодня дощ, а ви прийшли, коли все висохло». «Ну що ж, погукаєте, коли буде мокро», — розкланялися комунальники.

За дев’ять років поневірянь подружжю траплялися різні люди. В тому числі — у білих халатах. І лікар-реаніматолог, який на два тижні відклав відпустку і не відходив від Людмили. І невропатолог, яка щомісяця без зайвого нагадування обов’язково провідувала пацієнтку разом із терапевтом і супроводжувала Люду до санаторію. І такі, хто пропонував оформити Людмилу до інтернату — як невиліковного інваліда. І головний лікар лікарні № 24, який досі обіймає цю посаду і не знайшов можливості відвідати родину й вибачитися за підлеглих.

— Нам казали, що Люда не потребує лікування, — каже Зінаїда Іванівна. — Але хоча б на детальне обстеження її можна відправити? Про це ми давно просимо обласне управління охорони здоров’я. Невже у нас в Україні немає закладів, де допомагають таким пацієнтам? Я не вірю. Складається враження, що на нас просто махнули рукою.

Із відповіді управління охорони здоров’я Донецької обласної держадміністрації:

«Многоуважаемые Зинаида Ивановна и Иван Семенович!

Управление здравоохранения Донецкой облгосадминистрации рассмотрело Ваше заявление на имя прокурора Кировского района г. Донецка. Ваша дочь, Гаркуша Л. И., перенесла тяжелое осложнение наркоза во время операции кесарево сечение. Родоразрешение путем кесарева сечения Гаркуше Л. И. произведено по показаниям, так как другого метода родоразрешения в создавшейся ситуации не было.

В результате аллергического шока, который развился на введение тиопентала натрия, у Людочки развилась энцефалопатия и кома, а в последующем развился тяжелый аппалитический синдром.

В настоящее время Гаркуша Л. И. является инвалидом 1 группы, находится под постоянным диспансерным наблюдением городской больницы № 27 г. Донецка.

Вопросы медицинского обеспечения Вашей дочери и ее сына Максима находятся под постоянным контролем управления здравоохранения Донецкой области.

С уважением, заместитель начальника управления Л. Ф. Липчанская».

Сімейний бюджет Гаркуш складається із трьох пенсій: 211 гривень у Зінаїди Іванівни, 168 гривень у Івана Семеновича і 148 гривень — у Людмили. За догляд дочки мати отримує від держави «аж»... дев’ять гривень на місяць. Однак, за підрахунками чиновників, родина «недотягує» до того, щоб їй платили допомогу на дитину. Для порівняння: якби Максим опинився в дитбудинку, його утримання обходилося б державі майже в 300 гривень на місяць. Сьогодні хлопця доглядають бабуся з дідусем, а завтра? Що буде з Людмилою та Максимом? Інтернат і будинок для інвалідів? У тривозі батьки-пенсіонери стукають в усі двері, сподіваючись забезпечити майбутнє дітей.

Під час розмови Люда зробила спробу поворухнутися. «Мамо, може, ніжку поправити?» — Максимко кинув розглядати подарований кореспондентом календар і кинувся до ліжка. І заліз до постелі, міцно обнявши маму рукою. Хвилин десять тихо лежав, ніжачись біля рідної людини. Подумалося: навіть цієї маленької радості могло б не бути, якби, за наполяганням лікарів, малюк і мати опинилися в казенних будинках. Але це просте людське бажання — бути поруч — чомусь не вкладається у державну систему соціальної і медичної допомоги. Не вистачає буквально краплі...