Ніхто не захотів узяти вудочку...

Разом з мешканцями про трагедію, яка сталася тут 61 рік тому, згадуватимуть і громадяни Німеччини — представники фонду імені Мартіна Німьоллера, котрі реалізовують проект «Перемога».

Очевидці розповідають, що коли Ядлівку захопили німці, то ті її мешканці, котрі сприйняли окупацію як звільнення від більшовизму, зустрічали їх хлібом-сіллю. Не допомогло. За сприяння партизанам селян кілька разів жорстоко карали.

На початку 1942 року в облаві схопили 48 чоловіків і доправили на роботу в Німеччину. А наприкінці грудня есесівці заарештували чоловіків села, звинувативши в пособництві партизанам. 29 із них на очах односельчан повісили. Кілька хат спалили. Серед них і оселю Михайла Пономаренка, де він мешкав з дружиною Ольгою і дворічним Миколкою. Хоча есесівці наказали їм забиратися геть, але Ольга з малим зосталась у хаті, сподіваючись на милосердя: як узимку залишитися без даху над головою? Вона згоріла разом з дитиною. 28 серпня 1943 року окупанти забрали на роботу до Німеччини 1338 мешканців разом з дітьми. Хто намагався утекти, застрелили, а село спалили.

По війні до згарищ повернулися фронтовики та мешканці, котрих змусили працювати на третій рейх. Відбудували село, назвавши Перемогою. Тут колись був заможний колгосп.

Про це п’ять років тому пастору з Айзенаха Штефану Мюллеру розповіла Надія Мудренок, котру п’ятирічною разом з матір’ю теж забрали до Німеччини. Пастора вразила трагедія. З’ясувалося, що в Україні окупанти спалили ще понад 300 сіл. Штефан Мюллер пообіцяв, що про них дізнається Німеччина.

Так було започатковано проект «Перемога». Його реалізує недержавна та неприбуткова організація, що утримується на кошти її членів, — фонд імені Мартіна Німьоллера, напрямом діяльності котрого є рух за християнську етику, мир, демократію і свободу. Саме за це під час фашистської диктатури нацисти на сім років кинули до концтабору пастора Мартіна Німьоллера. Його іменем названо фонд.

Душею проекту «Перемога» стала його фінансовий директор Клаудіа Сіверс. З першої зустрічі вона полюбила і село, і його людей. У проекту — кілька напрямів. Передовсім мова йде про зустрічі німецької молоді з людьми, котрі пережили ті страшні часи, а також з ровесниками. Сіверс, організовуючи табори для школярів і студентів у Перемозі під час канікул, сподівалася, що в дискусіях, спільних святах чи просто розмовах молодь краще зрозуміє, що таке нацизм і чим він загрожує. Звісно, вона спочатку побоювалася: як сприймуть юнаків і дівчат у селі, де колись їхні співвітчизники наробили так багато лиха? Та досі жодного разу їм ніхто не дорікнув лихим словом. Мало того, селяни приносили до школи, де вони у спортзалі влаштували свій табір, яйця, молоко, свіжоспечений хліб чи пиріжки. Клаудіа, звісно, розуміє, що ті, хто не забув і не простив, навряд чи приходять на такі зустрічі.

Планів у Клаудії Сіверс і Штефана Мюллера, котрий теж опікується Перемогою, було багато. Звичайно, за умови, що в їх реалізації братимуть участь мешканці села, місцева влада. «Ми хочемо, — каже Сіверс, — усе робити разом». Проте найперша турбота членів фонду імені Мартіна Німьоллера — мешканці притулку для престарілих, а також селяни, котрі не в змозі допомогти собі самі — немічні, самотні. Фонд постійно допомагає таким людям. Коштом фонду у притулку зроблено ремонт, підведено опалення, завезено ковдри, простирадла, одяг, холодильники, медичне обладнання, інвалідні візки. Самотніх старих, які того найбільше потребують, забезпечують взуттям, одягом, ліками.

Найбільший проект, який фонд хотів реалізувати, — реконструкція дитячого садка, що його, на жаль, немає кому відвідувати: в селі, де зазвичай було 600 школярів, нині вісім дошкільнят і лише 120 учнів. Планувалося, що приміщення буде пристосовано під кафе, де працювали б мешканці села, та молодіжний клуб. Та під швейну майстерню, що дало б роботу тутешнім жінкам, котрі могли шити найпростіші вироби чи лагодити одяг. А також подбати про місцеву школу. Зокрема, спорудити котельню і прокласти кількасот метрів газогону, адже класи досі опалюють вугіллям, і діти взимку мерзнуть на уроках. Крім того, забезпечити підручниками та художньою літературою шкільну бібліотеку.

Філософія фонду імені Мартіна Німьоллера така, що його учасники, опікуючись селом, намагаються зробити щось корисне для усієї громади. Але мова не йде про персональні подарунки. Винятком є лише колишні примусові робітники, а їх більш як 200, що працювали в Німеччині. Штефан Мюллер і Клаудіа Сіверс час від часу надають їм фінансову підтримку: по 20—30 гривень кожному. Звичайно, це не відшкодування за примусову працю у Німеччині, а лише маленький знак уваги.

Частину задуманого фонд імені Мартіна Німьоллера в Перемозі реалізував. Простіше було, коли йшлося про зустрічі з мешканцями села. Німці переконалися, що зла на них ніхто не має. А про минуле коли згадують, то по-філософськи: було кепсько, та що тепер вдієш? Ще менше проблем постає, коли організовують поїздки селян до Німеччини, де їх запрошують у гості до школярів чи громадських організацій.

Складніше з тим, що Клаудіа Сіверс називає «робити разом». Вона очікувала, що в селян, котрі, крім домашнього господарства, не мають іншої роботи, приміром, пропозиція організувати швейне виробництво (обладнанням фонд забезпечив, не було б проблем і з тканинами та фурнітурою) матиме, принаймні, інтерес. Але, крім запитань про величину заробітку, справа далі не просунулася: керівником швейної майстерні Сіверс, звісно, працювати не може, а охочих узятися за цю справу не знайшлося.

Те саме і з реконструкцією дитячого садка. Проект залишився лише проектом, бо не зацікавив мешканців села. Клаудіа каже, що могла б привезти будівельників з Києва, але ж «сіль» в іншому: вона хотіла, щоб робочі місця одержали мешканці Перемоги. Від подарунка, вважає Сіверс, тут не відмовилися б, а от вудочку, щоб ловити рибку самостійно, ніхто не захотів узяти...

Ще більша проблема зі спорудженням газогону до школи. Фонд імені Мартіна Німьоллера уклав угоду з районною держадміністрацією і сільською радою про те, що будівництво котельні і трубопроводу провадитимуть разом. Вартість — 90 тисяч гривень — сплатить фонд. Та коли коштів усе-таки забракне, то решту додасть районна державна адміністрація. Гроші на спорудження газогону фонд переказав два роки тому. Але за цей час прокладено лише траншею для труб, що вже майже засипалася землею, та абияк зліплено приміщення котельні без устаткування. Тут «сторони» ніяк не дійдуть згоди. Сіверс намагається з’ясувати, на що витрачено гроші, бо те, що вона бачить, вочевидь замало для такої суми. Голова сільради Василь Павлюк переконує, що саме стільки й витрачено на будівництво. Сіверс на слово не повірила й запросила з Києва незалежних експертів. Вони дійшли висновку, що вартість матеріалів, використаних на будівництві, менша, ніж та, яку вказали господарі котельні та газогону...

Клаудіа щиро не розуміє: як можна вкрасти у самих себе? Адже газогін споруджується для школярів Перемоги, а не Німеччини. Втім, голова сільради Василь Павлюк теж, здається, не зовсім розуміє Клаудію. «Бачите, каже, він, це в німців усе за правилами: якщо у проекті записано, що котельня будується з цілої цегли, то вони так і роблять. А в нас з цілої не вийшло, то збудували зі шматків. Але ж вона стоїть. Німці чомусь цього не розуміють. А що будівництво на півдорозі зупинилося, то бракує коштів. Якщо район їх дасть, то будуватимемо. А якщо ні, то...» — розводить руками голова сільради. А цього вже не розуміє Сіверс: якщо угоду укладено, то влада мала б передбачити, що без грошей котельню не побудуєш...

Глава Баришівської держадміністрації Анатолій Семененко, людина хоч і вкрай зайнята іншими проблемами, але про історію з Перемогою знає. І не сперечається: «Недобре вийшло, затягнули з тим будівництвом! Але до нового опалювального сезону, обіцяю, буде у школі тепло».

Переказую розмову Клаудії. Вона радіє: «Ми дуже багато працювали зі спонсорами, щоб назбирати грошей на це будівництво. А що то означає — початок опалювального сезону?» — запитує. Пояснюю, що це день, коли вмикають тепло. «То поїдемо в Перемогу і влаштуємо свято для школярів», — каже вона. Мабуть, Клаудіа звикла вірити владі...

... Їм справді нелегко зрозуміти одне одного — людям, котрі живуть у двох різних світах, де загалом усе вимірюється іншими поняттями та диктується іншими правилами. Клаудіа Сіверс, разом з членами фонду, оббиває пороги багатих фірм і заможних людей — люди в Перемозі потребують допомоги! Вона йде в школи: учні заощаджують зі своїх кишенькових грошей, щоб заплатити за навчальне приладдя для дітей з Перемоги. Де тільки є можливість, вона розповідає про спалене село в Україні, щоб нині в будь-який спосіб Німеччина могла сказати, що не забула колись скоєного людьми, більшість з яких уже давно пішла з цього життя.

Для Сіверс неважливо, на яку суму вона придбає ліки чи взуття для старих, хоча, звичайно, хоче, щоб грошей було більше. А з ними, як відомо, не поспішають розставатися ані німці, ані українці. Я була в Перемозі, розмовляла і з представниками місцевої влади, і з мешканцями. Вони розчаровані тим, чим Сіверс найбільше пишається: фонд бодай невеликими коштами, але виявляє увагу до людей, котрі вже неспроможні допомогти собі самі. Але їхні підопічні очікують не так уваги, як фінансової підтримки — на всіх фронтах і напрямках буття. На мою думку, Клаудіа не в змозі збагнути, що розв’язати всі соціальні проблеми Перемоги, а їх величезна кількість, вона неспроможна. І не повинна. Бо це завдання українського уряду, а не маленького неприбуткового громадського німецького фонду. Є і ще одна проблема, яка, здається, вже стала, на жаль, рисою нашого менталітету. Я не раз чула від керівників різного рангу, з котрими розмовляла про проект «Перемога», роздратоване: «Що ті німці бігають зі своїм контролем на кожному кроці! Хай переказують гроші, а ми на місці з усім розберемося». Вочевидь німці все-таки не зовсім наївні люди: чи не тому понад мільйон марок, які передбачалося інвестувати в перебудову дитячого садка, залишилися у Німеччині?

Втім, незважаючи ні на що, Клаудіа Сіверс уперто йде далі. В день пам’яті за невинно убієнними та спаленого села вона привезла ще одну групу німецької молоді. А також письменника, який напише книгу про цю трагедію. Журналістів, які знову й знову розповідатимуть про неї. А ще хоче провести в Перемозі сільські збори на тему активності мешканців села. Клаудіа переконана, що саме від них залежить їхнє буття. Поки що їхня громадська активність, на думку Сіверс, низька. Інакше вони, приміром, не терпіли б холоду у шкільних класах, а протестували: це ж бо їхні діти мерзнуть узимку. Вони мали б або змусити місцеву владу збудувати газогін, або їй, владі, довелося б піти у відставку. Це є те, що на батьківщині Клаудії називається демократією. А вона вірить, що Україна будує демократію.

Франкфурт-на-Майні.