Що ти робиш у цьому світі?..

У числі 70 «ГУ» ц. р. ми почали розмову про покращання нашої культури, української літератури. Сьогодні наш гість — Оксана Забужко.

Народилася 19 вересня 1960 р., закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету ім. Т. Шевченка (1985). Кандидат філософських наук. Викладала україністику в США (в 1992 р. — в Пенн Стейт, в 1994 р. - у Пітсбурзькому університеті), в 1994 р. перебувала в Гарвардському університеті як стипендіат Фундації Фулбрайта. З 1988 року працює в Інституті філософії НАН України, займаючись постколоніальним переосмисленням національної культурної спадщини (книжки «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період», 1992, 1993, та «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу», 1997, 2001). Лауреат премії Президії НАН України (1994) та Фонду Мак-Артура (2002).

Дебютувала з віршами у періодиці ще бувши школяркою. Видала чотири поетичні збірки в Україні: «Травневий іній (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп»(1994), «Новий закон Архімеда: вибрані вірші 1980-1998» (2000) та одну в Канаді, в англійських перекладах («A Kіngdom of Fallen Statues», Торонто, 1996). Вірші О. Забужко перекладено сімнадцятьма мовами і включено до багатьох антологій світової поезії. Проте широке визнання здобула насамперед як прозаїк — після публікації в 1996 р. роману «Польові дослідження з українського сексу», який став в Україні найбільшою літературною сенсацією 1990-х і донині, витримавши сім перевидань, очолює списки національних бестселерів. Роман вийшов також угорською, чеською, російською, польською мовами, готується до друку ряд інших європейських перекладів. Крім того, опублікувала низку повістей та оповідань, вибрані з яких вийшли окремим томом під назвою «Сестро, сестро» (2003). Широко знана також як есеїстка та публіцистка — вела авторську колонку в журналі «Панорама» та тижневику «Столичные новости», статті до останнього вийшли окремою збіркою «Репортаж із 2000-го року» (2001). Збірник есеїв О. Забужко «Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїстика 1990-х» (1999, 2001) визнано найрезонанснішою книжкою 2000 року, 2001 р. по ньому знято однойменний фільм (реж. О. Чепелик). Основні літературні нагороди: премія Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), премія Фундації Ковалевих (1997) , приз Global Commіtment Foundatіon за поезію (1997), премія Фонду Рокфеллера (1998), Європейський поетичний гран-прі Міжнародної академії «Захід—Схід» (2004) та ін.

«Що я роблю в цьому світі?.. — я цитую Оксану Стефанівну за «Інопланетянкою», яку вона написала в Ірпені (вересень—жовтень 1989 р.) — Зараз, зараз скажу. Вона (героїня повісті — В. Ю.) з інтересом перечепилася зором об свої довгі випростані пальці з уперто ввігнутими суставами. Я — посередкую, от. Я стою непроханим посередником між дійсністю як вона є — і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб’є мистецтво: в тих барвах, під тим кутом залому. Це я приручаю дійсність для них... Я не знаю, чи мене вчують...»

Це тільки замах на важку каторжну «насолоду» письменницького буття. Вадим Скуратівський у своєму слові (замість передмови та замість монографії) до «Сестро, сестро» слушно помітив: красне письменство нового часу в найсильніших своїх проявах передовсім поціновує несхожість одного обдаровання на інше. Вищий літературний етикет цього часу від його мистця вимагає саме порушення правил художницької поведінки...

Саме дитинство, найкраще, мабуть, у світі (для неї) місто Луцьк  — це назавжди, письменнику це — дар. Напівзруйнований замок на горі, бруковані вулички з облупленими, занедбаними бароковими будівлями, ввібране з вогким волинським повітрям досвідоме відчуття давньої й дуже автентично-української урбанної культури, якого не дало б жодне місто... А ще колись... Не Забужко, а Забузькі! Один з них, за Хмельницького «польовий начальник», 1649-го перейшов на польський бік, навіть дістав на короткий час від короля гетьманську булаву, інший предок був поставлений перед судом за чаклунство, прапрадід підпалив комусь маєток... «А щодо жінок, — це з «Автобіографії», — то, скільки знаю, все були якісь відьмуваті, принаймні ще моя покійна тітка чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криниці; з маминої сторони — з колишньої козацької родини в містечку на Житомирщині — сильні й владні жіночі характери».

Батько «проходив» за процесом В. Мороза. І тато, і В. Мороз за фахом філологи-україністи, й обидві дисертації так і зотліли в шухляді письмового столу. Роками хронічне безробіття, виснажливі судові процеси за нібито незаконно обміняну квартиру, багато чого ще. З п’ятилітнього віку вже твердо знала: поза хатою, з «чужими» — або мовчати, або говорити не все, що думаєш.

У всіх її книжках наче йде і йде: в людському світі нема свободи! Особливо для жінки. Перестати бути земною жінкою («Інопланетянка»)! Вийти з-під тяжіння силових ліній долі! Скинути їх, як одіж з тіла! Неважко скинути і своє фізичне тіло — самохіть, наперед визначивши час і місце, як роблять буддійські ченці. І перейти до іншого стану... Потім, якщо схочеться, можна народиться знову!..

«Ти стоїш на порозі. Вставай. Ходімо. Я покажу тобі, що є там, за тими дверима». — Це «Інопланетянка».

«Якщо я побуваю т а м, я ж уже не повернуся сюди, правда?..»

«Навіщо? — непорозуміло спитав він».

«А написати, — смутно мовила вона».

«Ти не схочеш тоді писати».

«Як?! — хтось за неї видав цей крик»...

...У час, коли Оксана була в Австралії, я спілкувався (по телефону) з її мамою. Стримано, обережно говорила вона про «нескінченну» працю своєї доньки. Підтвердила написане в «Автобіографії»: вже у вісім-дев’ять років натхненно шкварила (вислів Оксани) таку (не завжди й графоманську) «дисидентсько»- патріотичну лірику... «Сміливо можу сказати: своїм «шістдесятництвом» (коли п’янієш від сміливості вимовити заборонене слово) я чесно відхворувала в дитинстві, — зізнається письменниця. — Проте факт залишається фактом: мій гучний і всіма завважений («геніальна дитина!») літературний дебют (в альманаху «Вітрила», серед авторів цілком «дорослих») відбувся в пору, коли моєю настільною книгою був ще «Вінні-Пух»...

Мати до всього цього Оксаниного додала ще багато чого. І як «перетерпіла» оті статті про «Польові дослідження...», і ті дзвінки телефонні. Навіть не тільки обивателів і обивательок, а й поважних письменників. Вона хвалить свою дитину за стриманість, за те, що навіть у книзі «Сестро, сестро» є такі слова: «Якщо я завдячую Радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй «літературній кар’єрі» -на цілий брежнєвський період... Я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу».

— Вона у мене сонечко. І має абсолютний слух. До всього: і до пісні, і до кожної миті на світі. Почитайте її репортажі із 2000-го! Скільки серця, скільки турботи про свою країну! Як вона її любить!

— Боже, вона приїхала, — сказала Надія Яківна. — Вона чекає вашого дзвінка...

Я якраз дочитав «Репортаж». Де всі тексти подано в тому самому хронологічному порядку, в якому писано, — з січня по грудень, як у відривному календарі. «Хай це, можливо, й дико, проте я любила свою добу — оцю саму, гидку й духовно спустошену, схожу на недоїдки несвіжої риби... В багатьох вона викликала (друкувалась до книжки. — В. Ю.) нестравлення — але література не сміє бути бридливою, їй пристало мати міцний шлунок. Нам не дано вибирати собі час, за нами тільки вибір у ньому власної позиції, і якщо при тому пропонується бодай на кілька ступенів свободи більше, ніж мали попередні покоління, то можна вважати, що нам шалено пофортунило».

Я раджу прочитати й цю книжку Оксани Забужко. Як і всі її книжки. Ви матимете свої спостереження про наше літературне сьогодення. Ця література прикрашає його.

При зустрічі я поставив письменниці свої запитання. Вона старанно відповіла на них. У той само день, як домовлялися, у той час, що було визначено:

— Як ви дивитеся на сьогоднішній стан української літератури? Чи, може, ми бідні талантами? І чи конкуруємо на рівних у світі книговидання?

— Українська література нині надзвичайно цікава, чи не найдинамічніша з-поміж усіх слов’янських. Я, наприклад, просто не встигаю вже стежити за всіма новинками. Не читала останніх книжок ні Т. Прохаська, ні Марії Матіос, ні С. Жадана — а це ж тільки автори першого ряду, про нові ж імена годі й згадувати, так їх багато! Не дивно, що й міжнародний інтерес до української літератури зростає — в Німеччині вже перекладають не лише А. Куркова, а й Ю. Андруховича, і зовсім юного Л. Дереша, що ж до себе скажу, що тільки за минулий місяць права на «Польові дослідження з українського сексу» придбали Швеція, Хорватія, Болгарія, Італія, а на «Сестро, сестро» — Чехія й Польща. Тим гіркіше, що «в своїй хаті» українська література перебуває на правах чи то Попелюшки в запічку, чи взагалі внутрішньої емігрантки — завдяки, на жаль, цілком антикультурній державній політиці. Де ще в Європі (крім Білорусі) знайдете державу, яка б так відверто наплювала на національний книжковий ринок, віддавши його на відкуп країні-сусідці? Понад 90 % українського книжкового ринку становить імпорт з Росії, сотні тисяч неоподаткованих доларів щороку пливуть за кордон у кишені російських видавців, тимчасом як український книговиробник — а значить, і письменник, і книготорговець, усі, хто працює з вітчизняною книжкою, — заледве зводять кінці з кінцями. Український же читач змушений сидіти на голодному пайку Мариніних—Донцових, переважно навіть не підозрюючи про існування своєї рідної літератури, здатної задовольнити його духовні запити. Цьогорічний скандал з 20-процентним ПДВ, накладеним на українську книжку (аж півроку знадобилося, щоб скасувати цей генебний закон!), — найкращий доказ, що наші урядовці просто не здають собі справи з елементарної істини: національна література, як і культура загалом, є для кожної держави такою самою пріоритетною сферою національних інтересів, як і всі інші атрибути державності — посольства, митниці. армія, банки... Саме культура є візитною карткою, обличчям країни, без якого імідж цієї країни приречений завжди залишатися «третьосвітнім». На тринадцятому році незалежності час би вже, нарешті, це зрозуміти.

— Ваші читачі? Жінки, емансиповані постаті?.. І взагалі... Після «Польових досліджень...» щось поясните: чому хвилює читача те, що закономірно й природно?..

— Соціологічно мій читач — це міська інтелігенція. Причому, всупереч намаганням професіональних «забужкоборців» (несть їм числа!) начепити на мене ярлик такої собі ощиреної «войовничої феміністки», яку, мовляв, тільки скажені баби й читають, насправді серед моїх «фанів» чоловіків і жінок приблизно порівну (інша справа, що читають вони трохи по-різному, різне для себе вичитують із того самого тексту). Російськомовних читачів маю не менше, а то й більше, ніж україномовних — зайвий доказ, наскільки неправомірно ділити українців за мовною ознакою. Взагалі з читачем мені пощастило: які б цебра злоби й брехні не виливалися на мене в українській пресі, скільки б не плелося брудних інтриг — вдячну читацьку підтримку, оту, що «від серця до серця», коли твоя книжка входить у чиєсь життя й стає комусь подією, — я відчувала завжди. А це відчуття безцінне, для письменника — найвища нагорода, про яку тільки можна мріяти.

— Жінки-письменниці. Їх дружба. Хто з сучасників був для вас прикладом у всьому? Чи є зараз такі жінки-письменниці?

— Хтось мудрий уже сказав: у жінки завжди є подруга, тоді як чоловікові найближчий друг — дружина... В моєму літературному, та й просто людському становленні величезну роль зіграли, як колись писали у вірші, «мої ренесансно-красиві, пронизливоокі подруги» — блискучі жінки, на яких хотілось рівнятися, ліпити себе за їхнім взірцем. Особливо багато завдячую покійній Соломії Павличко: вона взагалі була моральною опорою, сестринськи підставленим плечем для дуже багатьох жінок, літераторок, інтелектуалок, — і всім своїм життям спростовувала поширений у нас навіть серед інтелігенції вульгарний стереотип, нібито жінки вміють бути одна одній виключно суперницями, але не товаришками. Свою останню книжку «Сестро, сестро» — збірник повістей і оповідань, об’єднаних якраз темою духовного сестринства, складного світу жіночих взаємин, — я укладала ще з думкою про Соломію, про те, як би вона зраділа цій книжці... Потім кумедно було читати в чоловічих рецензіях: мовляв, після «Сестро, сестро» складається враження, ніби жінки — то якась таємна секта... Та ні, мої кохані, не секта — просто ІНША половина людства, яка, живучи поруч із вами, сприймає світ по-іншому, ніж ви. Саме цією інакшістю ми одне одного й вабимо, саме в ній і криється предковічна таємниця людини, від початку сотвореної «двояко» — чоловіком і жінкою: жодне з двох зосібна не є «повною» людиною... Не зайво, між іншим, нагадати, що саме з поваги до інакшості починається демократія, а із зневаги до неї — диктатура. Цю просту істину нам, досі зараженим радянською «одноголосністю», далебі, варто повсякчас тримати в умі — і не тільки тоді, коли мова йде про жіноче письменство.

***

...«Казку про калинову сопілку» писала вона в Фельдафінзі, вілла Вальдберга, в лютому—березні 1999-го. «...Вирізали з тієї калини сопілку, та й став чумак грати, а сопілка говорить:

Віє свободою від землі, що її народила, віє радістю і тривогою...