ЗЕМЕЛЬНІ неГАраЗДИ

Не розв’язавши одних проблем, малопродумана приватизація гектарів породила букет нових

Якщо пригадати, головна мета, завдяки якій і закрокували країною земельні пертурбації на селі, — зробити аграрний сектор привабливим для інвестицій. Через економічну кризу держава не могла більше дотувати АПК. Єдиний вихід вбачався в запровадженні права власності на гектари. Теоретики земельної реформи вважали, що коли селянин стане господарем наділу, він почне працювати на ньому з максимальною віддачею. Другий постулат теорії земельного реформування полягав у подрібненні колгоспів та радгоспів, як неефективних форм хазяйнування. У результаті ще до ухвали Земельного кодексу було взято курс на виокремлення індивідуальних земельних наділів кожному господарю. А потім уже індивідуальні поки що орендарі ділянок могли створювати земельний кооператив. На жаль, теоретиків не застеріг майже повсюдний провал фермерського руху, хоча газдам наприкінці 90-х років надавалося чимало пільг, найбільш вагома — повернення ПДВ або й, в окремих випадках, звільнення від його сплати.

Помилковою на практиці виявилася і думка про тотальну неефективність радгоспів та колгоспів. В Україні за радянських часів існувало чимало справді успішних колективних господарств, чий досвід потрібно було залучити до концепції реформи. Насамперед допомогти таким колективним господарствам, котрі не витримали періоду гіперінфляції та перманентних криз із постачанням пального і значним коливанням цін на нього під час жнив. На відміну від промисловості аграрний сектор не міг швидко зіп’ятися на ноги, не мав виходу на зовнішні ринки, він також не був привабливим для інвестицій. Тому деструктивні процеси, навіть орієнтовані на благо, виявилися просто шкідливими. До того ж так зване розпаювання земель відбувалося без контролю держави, без реєстрації таких земель у єдиний земельний кадастр. Країною прокотилася хвиля конфліктів за землю, оскільки кому і який наділ, визначала формально громада, реально — члени колгоспу чи радгоспу, на практиці — керівництво господарства спільно з представниками органів місцевого самоврядування. Із набуттям можливості брати паї в оренду чимало колишніх голів колгоспів і радгоспів швидко перетворилися на латифундистів. Зловживання під час розпаювання земель сягнули апогею у 2001—2002 роках. Кількість тільки офіційно зареєстрованих скарг на ім’я Президента України перевалила за півмільйона.

Тоді процедура розпаювання зазнала змін. Кожному селянинові при отриманні паю видавався земельний сертифікат, процес підпав під суворіший контроль держави, і, хоча зловживання мали місце, їх кількість відчутно зменшилася. До того ж селянам дозволялося (і навіть рекомендувалося) залишатися в межах колективного господарства.

Потім було ухвалено Земельний кодекс. Проте виявилося, що проблеми не знято, вони просто перейшли в іншу площину.

Законодавство в галузі землеволодіння і землекористування нині характеризується низьким ступенем прогностичності й перспективності. Опосередковано про це свідчить велика кількість нормативних документів доповнювального та тлумачного характеру. Породжені нестиковками та нечіткостями, вони неабияк ускладнили життя юридичних контор. Якщо їх наводити, перелік цей розтягнеться не на одну сторінку. Інший бік поспішно народженої правової бази — несправедливо залишені за бортом земельної приватизації потенційні власники гектарів. Конституція України гарантує, що жоден громадянин нашої держави не підпаде під дискримінацію за ознакою статі, раси чи іншою. Це так зване питоме право громадянина. Звужувати його, сегментувати не дозволяє жоден міжнародний правовий акт, не кажучи вже про вітчизняне законодавство. Але тоді, за логікою Основного Закону, мешканці міст зазнали дискримінації, бо не мають права на шмат землі. Звичайно, користувачі дачними ділянками можуть оформляти право власності на них, однак у Земельному кодексі чітко зазначено, що право на землю набули тільки ті, хто працює на ній і для кого вона є джерелом отримання засобів для прожиття. Таке благородне формулювання, окрім жителів міст, вивело за межі потенційних землевласників також і сільську інтелігенцію: лікарів, учителів та ін. За Земельним кодексом 1992 року вони мали право на наділ, але його розміри визначалися загальними зборами членів колгоспу чи радгоспу, чиї землі розпайовуються. Показовою є історія з розпаюванням земель птахорадгоспу «Солонянський», що на Дніпропетровщині, під час якого було обійдено у правах на землю пенсіонерів. Судова тяганина тривала чотири роки, потрібно було втручання Президента (призначив декілька комісій), щоб нарешті розв’язати питання. Вона висвітлила болючий аспект, який досі не врегульовано.

Пригадаймо процес приватизації об’єктів державної власності. Тоді право на свою частку мали всі громадяни України без обмежень. Логічно, що коли нерухомість діставалася всім (ваучери, приватизаційні сертифікати), то і земля, як надбання держави (зазначено у Конституції УРСР), а не ресурс винятково АПК, мала б розпайовуватися між усіма громадянами країни. Якщо, скажімо, селянин має право на земельний пай, то мешканець міста теж апріорі повинен його мати.